ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
САМІ СЕБЕ НЕ ЧУЄМО
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
САМІ СЕБЕ НЕ ЧУЄМО
Ми не чуємо один одного! Уловлюємо окремі слова (російські, українські, суржикову мішанину), але суті не вловлюємо. Порозумінню не допомагає вже й інтернаціональний мат: «твою... мою... вашу-нашу...» Мабуть, перевертаються в зотлілих гробах таємничі джурджені – творці безсмертної матірної мови.
«Бу, бу, бу...» – гундосить радіоприймач.
«Ля, ля, ля...» – випромінює телеящик.
«Гав, гав, гав...» – какофонить натовп.
Шуму-ґвалту надміру, а слова окремого, мови зрозумілої – вуха наші не вловлюють. Бо не радари, не локатори. Вуха, на яких рясно зависає демагогічна локшина.
Зрідка ходжу на демонстрації, мітинги, пікети. Разом з усіма кричу «Геть!», «Ганьба!», «Набридло!». Докричався до того, що й самому вже пора забиратися геть (куди?), що й сам почуваюся розганебно (поводжуся ж на грані хуліганства!), що й самому все обридло: моя кричуща безпорадність, цілковите безсилля і тотальна безправність моя в політизовано-криміналізованому казані суспільства.
«Чого ти хочеш, душе моя?» – питаю.
«А добра хочу та світла, жити хочу по-людськи», – відповідає душа.
Забагато хоче моя душа, приглушена політичними громами.
Обласний політик-оратор, скажімо, той же Іванов-Петров-Сидоров, – рупор, він кричить і не слухає відгомону.
«Усенародний» – той уже тягне на громовержця, сам себе глушить, добиваючи й без того замордований натовп. Це такий собі Кушнарьов-Кисельов-Ківалов... нєсть їм числа.
А вже всепланетарна Вітренчиха – то не просто конотопська відьма, а медуза-горгона, содом і гоморра, мата-харі й шура-бура разом узяті! Де вона ораторствує (оракулить чи оракультить), там Кощею Безсмертному (навіть Безсмертному Романові) місця немає, там все горить-спопеляється... Пані Наталці й не треба, щоб її почули і зрозуміли, – їй досить і того, що вона репетує, глаголить, вітійствує, витинає... вона – в ударі, в образі, у шалі натхнення. Головне – на виду, аж із Москви бачать солов’ї-розбійники жириновські й затуліни. Головне – сама себе любить, славить, возносить!
Боже, як гарно було колись! Уважні до слова і чулі до краси луганці, харків’яни, кияни захоплено слухали спів Солов’яненка і Ніни Матвієнко, чудову лірику Вінграновського і Бориса Олійника... слухали – і розуміли. І ставали добрішими, кращими. І єднались у братерстві, у ділах і помислах своїх.
Щоправда, були й «затички». Ідеологічні. Затикали «націоналістичні пельки» – тюрмою і сумою. А кому – і передчасною могилою.
А зараз нічого й затикати: один натовп – одна пелька. Шуму-ґвалту надміру, а слова, а мови – не чути. Нехай випускають зайвий пар, аби казан не вибухнув... Тим часом ті, хто «над юрбою, над народом волаючим», тихесенько-любесенько підгрібають під себе все – людське і Боже. Чуже і ще чужіше. У селі найглухішому, у райцентрі середньовічному, у місті вавилонському, на безмежжі трубно-єрихонському.
«Пробі!» – не чуємо.
«Ґвалт!» – не второпаємо.
«Алярм!» – не розуміємо.
– Давайте поб’ємося!
Побилися.
– Давайте нап’ємося!
Аж перепилися. Не прохмелившись як слід, не прочумавшись, обвішані синцями, як орденами, розбрелися: у «Регіони», у «Батьківщину», у «Нашу Україну». Там – свої-наші, там кричати зручніше і слухати не обов’язково, а розуміти... А що розуміти?! Регіони – чужинське слово, ним просто підмінили свої поняття-означення територій. Батьківщина – вона і є Батьківщина, земля батьків. І Україна – на всіх одна, тому й «наша». Хіба що ми кричимо-не-чуємо не про своє кровне, не про наше кореневе, одвічно-довічне, а про чуже, дядькове, ефемерно-ірреальне.
– Жінко, відріж скибку борщу, – каже дурень, – хочу пити, аж засинаю від збурення почуттів.
– Сам спечи та й сьорбай, допоки сон додивляєшся, – відповідає язиката жінка, – а я цілуватиму тебе під райською яблунькою.
Ідилія – та й годі.
– Ходімо у Європу, – запрошує «просунутий» політичний діяч другого «продвинутого».
– Та потьопали, – згоджується «колега», – тільки ж воно через Магадан ближче.
Нісенітниця? Ні, наша реальність.
Скільки вже десятиліть не може докричатися до нас, грамотних і розумних, колишній кріпак Тарас Шевченко?!
Ми й самі себе не чуємо, не те що Пророка. Бо ми геть заглушили світ і Всесвіт. Кри-чи-мо... во-ла-є-мо...
Сиджу на своєму острівці тихо: може, щось колись таки й почую?
2006
«Бу, бу, бу...» – гундосить радіоприймач.
«Ля, ля, ля...» – випромінює телеящик.
«Гав, гав, гав...» – какофонить натовп.
Шуму-ґвалту надміру, а слова окремого, мови зрозумілої – вуха наші не вловлюють. Бо не радари, не локатори. Вуха, на яких рясно зависає демагогічна локшина.
Зрідка ходжу на демонстрації, мітинги, пікети. Разом з усіма кричу «Геть!», «Ганьба!», «Набридло!». Докричався до того, що й самому вже пора забиратися геть (куди?), що й сам почуваюся розганебно (поводжуся ж на грані хуліганства!), що й самому все обридло: моя кричуща безпорадність, цілковите безсилля і тотальна безправність моя в політизовано-криміналізованому казані суспільства.
«Чого ти хочеш, душе моя?» – питаю.
«А добра хочу та світла, жити хочу по-людськи», – відповідає душа.
Забагато хоче моя душа, приглушена політичними громами.
Обласний політик-оратор, скажімо, той же Іванов-Петров-Сидоров, – рупор, він кричить і не слухає відгомону.
«Усенародний» – той уже тягне на громовержця, сам себе глушить, добиваючи й без того замордований натовп. Це такий собі Кушнарьов-Кисельов-Ківалов... нєсть їм числа.
А вже всепланетарна Вітренчиха – то не просто конотопська відьма, а медуза-горгона, содом і гоморра, мата-харі й шура-бура разом узяті! Де вона ораторствує (оракулить чи оракультить), там Кощею Безсмертному (навіть Безсмертному Романові) місця немає, там все горить-спопеляється... Пані Наталці й не треба, щоб її почули і зрозуміли, – їй досить і того, що вона репетує, глаголить, вітійствує, витинає... вона – в ударі, в образі, у шалі натхнення. Головне – на виду, аж із Москви бачать солов’ї-розбійники жириновські й затуліни. Головне – сама себе любить, славить, возносить!
Боже, як гарно було колись! Уважні до слова і чулі до краси луганці, харків’яни, кияни захоплено слухали спів Солов’яненка і Ніни Матвієнко, чудову лірику Вінграновського і Бориса Олійника... слухали – і розуміли. І ставали добрішими, кращими. І єднались у братерстві, у ділах і помислах своїх.
Щоправда, були й «затички». Ідеологічні. Затикали «націоналістичні пельки» – тюрмою і сумою. А кому – і передчасною могилою.
А зараз нічого й затикати: один натовп – одна пелька. Шуму-ґвалту надміру, а слова, а мови – не чути. Нехай випускають зайвий пар, аби казан не вибухнув... Тим часом ті, хто «над юрбою, над народом волаючим», тихесенько-любесенько підгрібають під себе все – людське і Боже. Чуже і ще чужіше. У селі найглухішому, у райцентрі середньовічному, у місті вавилонському, на безмежжі трубно-єрихонському.
«Пробі!» – не чуємо.
«Ґвалт!» – не второпаємо.
«Алярм!» – не розуміємо.
– Давайте поб’ємося!
Побилися.
– Давайте нап’ємося!
Аж перепилися. Не прохмелившись як слід, не прочумавшись, обвішані синцями, як орденами, розбрелися: у «Регіони», у «Батьківщину», у «Нашу Україну». Там – свої-наші, там кричати зручніше і слухати не обов’язково, а розуміти... А що розуміти?! Регіони – чужинське слово, ним просто підмінили свої поняття-означення територій. Батьківщина – вона і є Батьківщина, земля батьків. І Україна – на всіх одна, тому й «наша». Хіба що ми кричимо-не-чуємо не про своє кровне, не про наше кореневе, одвічно-довічне, а про чуже, дядькове, ефемерно-ірреальне.
– Жінко, відріж скибку борщу, – каже дурень, – хочу пити, аж засинаю від збурення почуттів.
– Сам спечи та й сьорбай, допоки сон додивляєшся, – відповідає язиката жінка, – а я цілуватиму тебе під райською яблунькою.
Ідилія – та й годі.
– Ходімо у Європу, – запрошує «просунутий» політичний діяч другого «продвинутого».
– Та потьопали, – згоджується «колега», – тільки ж воно через Магадан ближче.
Нісенітниця? Ні, наша реальність.
Скільки вже десятиліть не може докричатися до нас, грамотних і розумних, колишній кріпак Тарас Шевченко?!
Ми й самі себе не чуємо, не те що Пророка. Бо ми геть заглушили світ і Всесвіт. Кри-чи-мо... во-ла-є-мо...
Сиджу на своєму острівці тихо: може, щось колись таки й почую?
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію