ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
НЕЗАБУТНЄ ПОБАЧЕНЕ
За великого життя мені довелося побачити багато всього – хорошого і поганого. Деякі картини й епізоди особливо врізалися в пам’ять.
Сорок сьомий, неймовірно голодний рік. Початок літа. Я, мої бабуся і сестричка прямо з гарячого чавунця вихоплюємо чорні грудочки позаторішньої картоплі, назбираної в полі, якісь розпарені корінці, жолуді, слизькі жмутики трави та листя. У цей час до хати протискуються дві прозорі тіні – маленькі хлопчики з палаючими очима. Бабуся мовчки підсаджує їх до чавунця. Діти накидаються на паруючу їжу... Вони – з Північного Кавказу, по-нашому говорити не вміють, знають лише по кілька російських слів: «смерть, голод, сиротство, война, кушать...». Бабуся плакала, гладила приречених діток по кучерявих чорних голівках. Дала їм у дорогу шматочок макухи й озула в якісь опорки, схожі на лапті...
Недоумкуватий сторож колгоспного саду вдарив кострубатою ґерлиґою по голівці чорняву чотирнадцятирічну красуню Валю Козачкову – за однісіньке зірване яблуко білого наливу. Дівчинка впала, немов підкошена, кров заплямувала білосніжні парашутики кульбаб. Жінки топтали сторожа босими ногами, виривали йому останнє сиве волосся...
Громохка армійська тачанка – розвага для дітвори – стрімко котиться згори в заболочений яр. Старші хлопчики позіскакували з неї, набиваючи собі ґулі й синці. А я, дворічний, геть переляканий, не можу відірвати рученят від залізної скоби передка – лечу в прірву розверсту, у страшне бездонне болото... Болото ж мене й порятувало: я впав у багнюку, немов у найм’якішу перину постелі...
Вертаю опівночі полем із сусідньої Марківки, згадую епізоди з двосерійного кінофільму «Іван Грозний», який щойно подивився у клубі. Дивлюся під ноги, щоб не загубити стежку. І лише за кілька кроків од зарослого бузком цвинтаря підняв голову, і... побачив неймовірно жахливе щось: на одній із могил, здається, на маминій, коливалася в місячному мерехтливому сяйві біло-прозора жіноча постать, манила мене до себе, гіпнотизувала... На цілу вічність мої ноги вгрузли в землю. Прийшов до тями біля порогу нашої хати...
Чимдуж втікаю на велосипеді від атакуючої грози. За яром, на баштані й на торфовищі вже лопотить злива. Стрімголов влітаю на подвір’я рідної садиби, різко гальмую, натискаючи на педаль. І в цю мить, прямо переді мною, на відстані двох-трьох метрів, у стовбур яблуні-пепінки вогненним смерчем вдарила блискавка. Ще не зачеплені дощем гілки вдарили мене по обличчю, недостиглі кульки рожевобоких яблук розкотилися по споришу...
Видряпуюсь по металевій драбині на височенну, до сотні метрів сторожову (оглядову) пожежну вежу: скільки й око сягає – тайга, тайга, тайга... І голуба, виблискуюча сталлю, північна ріка Онега. Ця дика краса так вразила мою степову юнацьку душу, що я мало не впав у навколишнє пенькасте болото. Наступного ж дня зібрався в нові мандри: на південь, в українське роздолля, на свою тиху марківську вуличку, що впирається в бур’яни...
Далі – калейдоскоп: усе перемішувалось, мелькотіло, переливалося з одного в інше. Подій було багато, вражень – ціле море, знайомств і закохувань – на кілька життів. І – багато одноманітності: солдатчина, газетярські будні, п’яні застілля, гіркі похмілля. Те, що не вкладалося в тісні рамки буденщини, що вражало й викликало подив і захоплення, ще, за бажання, можна пригадати. Так, я бачив дивовижні фокуси Ігоря Кіо, чаклунство Вольфа Мессінга, так сказати б, наживо. Вочевидь слухав концерт Тарапуньки і Штепселя. Кланявся могилам Шевченка, Толстого, Єсеніна, Лесі Українки, Івана Франка. Куштував смажену форель і смакував найкращими у світі французькими та вірменськими коньяками. Бачив, у яких муках народжується і помирає найдосконаліший витвір Господній – людина. Сам помирав не раз, але дивом вижив. Перечитав тисячі всіляких книг і проглянув сотні різних кінострічок. Спілкувався з геніями і пігмеями. Любив і страждав, ненавидів і прощав. Бував, жив і полюбив найпрекрасніші на землі міста – Львів та Київ, і найнезатишніші, найбрутальніші у Всесвіті – незлюбив: Москву й Луганськ. Не раз довелося побувати в ролі екскурсанта у найсвятіших храмах і в найганебніших тюрмах. Спускався глибоко в надра земні й злітав у блакитний небесний зеніт.
У побутовому та соціальному плані довелося пожити у найнижчих низах і трішечки порозкошувати у вершечках, бо до самих верхів таких, як я, смертних і грішних, не допускали, не допускають і не допустять вовіки віків.
Нічим сьогодні мене вже не здивуєш. Згладились враження, притупилося сприйняття. Та й бажання вже не ті, що були в молоді роки.
Радію, коли зрідка зустріну добру та чуйну людину. Дивуюся першій весняній пташці й травинці. Боюся, що вже скоро й це пропаде для мене – відійде навіть не в минуле, а в прірву вічності, у непроглядний чорний морок.
24.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
НЕЗАБУТНЄ ПОБАЧЕНЕ
За великого життя мені довелося побачити багато всього – хорошого і поганого. Деякі картини й епізоди особливо врізалися в пам’ять.
Сорок сьомий, неймовірно голодний рік. Початок літа. Я, мої бабуся і сестричка прямо з гарячого чавунця вихоплюємо чорні грудочки позаторішньої картоплі, назбираної в полі, якісь розпарені корінці, жолуді, слизькі жмутики трави та листя. У цей час до хати протискуються дві прозорі тіні – маленькі хлопчики з палаючими очима. Бабуся мовчки підсаджує їх до чавунця. Діти накидаються на паруючу їжу... Вони – з Північного Кавказу, по-нашому говорити не вміють, знають лише по кілька російських слів: «смерть, голод, сиротство, война, кушать...». Бабуся плакала, гладила приречених діток по кучерявих чорних голівках. Дала їм у дорогу шматочок макухи й озула в якісь опорки, схожі на лапті...
Недоумкуватий сторож колгоспного саду вдарив кострубатою ґерлиґою по голівці чорняву чотирнадцятирічну красуню Валю Козачкову – за однісіньке зірване яблуко білого наливу. Дівчинка впала, немов підкошена, кров заплямувала білосніжні парашутики кульбаб. Жінки топтали сторожа босими ногами, виривали йому останнє сиве волосся...
Громохка армійська тачанка – розвага для дітвори – стрімко котиться згори в заболочений яр. Старші хлопчики позіскакували з неї, набиваючи собі ґулі й синці. А я, дворічний, геть переляканий, не можу відірвати рученят від залізної скоби передка – лечу в прірву розверсту, у страшне бездонне болото... Болото ж мене й порятувало: я впав у багнюку, немов у найм’якішу перину постелі...
Вертаю опівночі полем із сусідньої Марківки, згадую епізоди з двосерійного кінофільму «Іван Грозний», який щойно подивився у клубі. Дивлюся під ноги, щоб не загубити стежку. І лише за кілька кроків од зарослого бузком цвинтаря підняв голову, і... побачив неймовірно жахливе щось: на одній із могил, здається, на маминій, коливалася в місячному мерехтливому сяйві біло-прозора жіноча постать, манила мене до себе, гіпнотизувала... На цілу вічність мої ноги вгрузли в землю. Прийшов до тями біля порогу нашої хати...
Чимдуж втікаю на велосипеді від атакуючої грози. За яром, на баштані й на торфовищі вже лопотить злива. Стрімголов влітаю на подвір’я рідної садиби, різко гальмую, натискаючи на педаль. І в цю мить, прямо переді мною, на відстані двох-трьох метрів, у стовбур яблуні-пепінки вогненним смерчем вдарила блискавка. Ще не зачеплені дощем гілки вдарили мене по обличчю, недостиглі кульки рожевобоких яблук розкотилися по споришу...
Видряпуюсь по металевій драбині на височенну, до сотні метрів сторожову (оглядову) пожежну вежу: скільки й око сягає – тайга, тайга, тайга... І голуба, виблискуюча сталлю, північна ріка Онега. Ця дика краса так вразила мою степову юнацьку душу, що я мало не впав у навколишнє пенькасте болото. Наступного ж дня зібрався в нові мандри: на південь, в українське роздолля, на свою тиху марківську вуличку, що впирається в бур’яни...
Далі – калейдоскоп: усе перемішувалось, мелькотіло, переливалося з одного в інше. Подій було багато, вражень – ціле море, знайомств і закохувань – на кілька життів. І – багато одноманітності: солдатчина, газетярські будні, п’яні застілля, гіркі похмілля. Те, що не вкладалося в тісні рамки буденщини, що вражало й викликало подив і захоплення, ще, за бажання, можна пригадати. Так, я бачив дивовижні фокуси Ігоря Кіо, чаклунство Вольфа Мессінга, так сказати б, наживо. Вочевидь слухав концерт Тарапуньки і Штепселя. Кланявся могилам Шевченка, Толстого, Єсеніна, Лесі Українки, Івана Франка. Куштував смажену форель і смакував найкращими у світі французькими та вірменськими коньяками. Бачив, у яких муках народжується і помирає найдосконаліший витвір Господній – людина. Сам помирав не раз, але дивом вижив. Перечитав тисячі всіляких книг і проглянув сотні різних кінострічок. Спілкувався з геніями і пігмеями. Любив і страждав, ненавидів і прощав. Бував, жив і полюбив найпрекрасніші на землі міста – Львів та Київ, і найнезатишніші, найбрутальніші у Всесвіті – незлюбив: Москву й Луганськ. Не раз довелося побувати в ролі екскурсанта у найсвятіших храмах і в найганебніших тюрмах. Спускався глибоко в надра земні й злітав у блакитний небесний зеніт.
У побутовому та соціальному плані довелося пожити у найнижчих низах і трішечки порозкошувати у вершечках, бо до самих верхів таких, як я, смертних і грішних, не допускали, не допускають і не допустять вовіки віків.
Нічим сьогодні мене вже не здивуєш. Згладились враження, притупилося сприйняття. Та й бажання вже не ті, що були в молоді роки.
Радію, коли зрідка зустріну добру та чуйну людину. Дивуюся першій весняній пташці й травинці. Боюся, що вже скоро й це пропаде для мене – відійде навіть не в минуле, а в прірву вічності, у непроглядний чорний морок.
24.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію