ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ТАМ, ДЕ Я НІКОЛИ НЕ ПЛАКАВ
Мені йшов другий рік, коли ми переїхали з Рудки, де на початку війни згоріла наша хата, до Комуни – колишнього маєтку місцевих дворян Крамаренків. Ми – це мої бабуся, мама, старша сестричка і я. Поселили нас у трьохквартирному будиночку над самим ставком – нам дісталися дві невеличкі кімнати.
А вже незабаром з любимівського глинища привезли мою мертву маму. Її разом із трьома жінками й підлітком убила глина. Мама лежала в домовині вся біла, спокійна і немовби спала. Отож люди й казали: «Зовсім як жива».
Поховали маму за ставком, у самісінькому куті запущеного панського лісопарку. Там уже було кілька могилок із дерев’яними хрестами. Через півроку на маминій могилі виросли барвінок і півники. Посіяні бабусею. Півники зацвітали блакитно-фіолетово щороку, а барвінок лишався вічнозеленим, нев’янучим.
А ще біля цвинтаря білопінились черемха та бузки. І бузина цвіла.
Щовесни ми втрьох обновляли мамину могилу дерном, а на великодні свята провідували покійницю з гостинцями: паскою, крашанками, ще чимось... Півники й барвінки яскраво зеленіли в росі.
У якомусь повоєнному році, може, у сорок сьомому, усі хрести на цвинтарі порубала на дрова напівбожевільна Мокрина. Нових хрестів не поставили – не було з чого їх зробити, та й нікому. У Комуні жили одні вдови з малими дітьми, старі бабусі та воєнні каліки.
А після смерті рябого Йосифа з Комуни всіх виселили. Хто подався на Рудку, хто – до Сум чи на Донбас, а ми переїхали до Марківки, де бабуся купила стару глинянку під солом’яною стріхою. Відтоді на маминій могилі я бував дуже рідко – коли пас поблизу колгоспну худобу чи працював у полі причіплювачем на тракторі. Комуна все більше занепадала, будівлі зникали одна за одною – працювали ще ферма та артільні комори.
* * *
Наприкінці травня шістдесят третього року, маючи армійську відпустку, я велосипедом з Марківки поїхав на комунівський цвинтар, аби провідати матір.
Цвинтаря вже не було, могили пощезли – на политому мазутом і соляркою пустирі стояли трактори, плуги й сівалки. Я довго корчився в канаві – не міг заплакати. Тільки ридав одними грудьми...
Після служби в армії я жив на Львівщині, згодом переїхав до Луганська. І все ж, нехай і нечасто, приїздив на свою малу батьківщину. І в Комуну заїжджав. Одного разу застав там цілковиту пустку. Ні ферми, ні комор, ні тракторного стану. Лиш обмілілий ставок та жалюгідні залишки колись розкішного лісопарку. Місце, де був цвинтар, знов густо поросло травою і барвінком. Цвіли черемха і бузок. Шуміли американські клени, дикі груші, берести і ясени. Я мовчав, але душа моя ридала...
Узимку сімдесят сьомого, автобусом із Києва, я разом із друзями-поетами Леонідом Стрельником та Оленою Бондаренко заїхав у рідні краї. З «Ікаруса» вийшли глупої ночі біля штепівського роз’їзду, де пішки, а де попуткою дісталися до Марківки, трохи перепочили в моїх колишніх сусідів, а вранці, саньми, поїхали на Рудку, до моєї двоюрідної сестри Галини. Того ж дня, увечері, при зорях і молодому місяці, по глибочезному снігу, убрід, за півтора кілометра, побрели до комунівського цвинтаря. Там, у сніговій пустелі, виднілися лиш верхівки бур’янів. Видовище пустелі було більш ніж приголомшливе. Льоня палив цигарку за цигаркою. Олена тихо плакала, жаліючи мене, Льоню, весь світ. А я стояв мовчки, мов соляний стовп з біблейської правди-легенди.
Хто зрозуміє по-справжньому всю трагедію мого життя?!
* * *
І в травні дев’яносто восьмого цвинтарна місцина буяла барвінками. Над цвітом різнотравним гуділи джмелі. Я сидів серед цього цвітобуяння і мовчки спілкувався із загубленим у безчассі світом...
Ще через два роки все тут заросло кущами ліщини – природа геть здичавіла без постійної людської присутності.
Восени ж дві тисячі третього тут росли молоді гінкі дерева. Під яким із них понад шість десятиліть лежать останки Насті Великород-Низової, я вже ніколи не визначу...
Наприкінці цьогорічного серпня я ледь протиснувся крізь густелезні хащі на уявне місце післявоєнних поховань. Разом зі мною були мої друзі – Володя Просін і Серьожа Зятєв. Хлопці ні про що мене не питали, і я мовчав: усе й так було зрозуміло...
Чи зможу я ще коли-небудь приїхати сюди? І скільки ще проіснує цей здичавілий світ?
2005
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ТАМ, ДЕ Я НІКОЛИ НЕ ПЛАКАВ
Мені йшов другий рік, коли ми переїхали з Рудки, де на початку війни згоріла наша хата, до Комуни – колишнього маєтку місцевих дворян Крамаренків. Ми – це мої бабуся, мама, старша сестричка і я. Поселили нас у трьохквартирному будиночку над самим ставком – нам дісталися дві невеличкі кімнати.
А вже незабаром з любимівського глинища привезли мою мертву маму. Її разом із трьома жінками й підлітком убила глина. Мама лежала в домовині вся біла, спокійна і немовби спала. Отож люди й казали: «Зовсім як жива».
Поховали маму за ставком, у самісінькому куті запущеного панського лісопарку. Там уже було кілька могилок із дерев’яними хрестами. Через півроку на маминій могилі виросли барвінок і півники. Посіяні бабусею. Півники зацвітали блакитно-фіолетово щороку, а барвінок лишався вічнозеленим, нев’янучим.
А ще біля цвинтаря білопінились черемха та бузки. І бузина цвіла.
Щовесни ми втрьох обновляли мамину могилу дерном, а на великодні свята провідували покійницю з гостинцями: паскою, крашанками, ще чимось... Півники й барвінки яскраво зеленіли в росі.
У якомусь повоєнному році, може, у сорок сьомому, усі хрести на цвинтарі порубала на дрова напівбожевільна Мокрина. Нових хрестів не поставили – не було з чого їх зробити, та й нікому. У Комуні жили одні вдови з малими дітьми, старі бабусі та воєнні каліки.
А після смерті рябого Йосифа з Комуни всіх виселили. Хто подався на Рудку, хто – до Сум чи на Донбас, а ми переїхали до Марківки, де бабуся купила стару глинянку під солом’яною стріхою. Відтоді на маминій могилі я бував дуже рідко – коли пас поблизу колгоспну худобу чи працював у полі причіплювачем на тракторі. Комуна все більше занепадала, будівлі зникали одна за одною – працювали ще ферма та артільні комори.
* * *
Наприкінці травня шістдесят третього року, маючи армійську відпустку, я велосипедом з Марківки поїхав на комунівський цвинтар, аби провідати матір.
Цвинтаря вже не було, могили пощезли – на политому мазутом і соляркою пустирі стояли трактори, плуги й сівалки. Я довго корчився в канаві – не міг заплакати. Тільки ридав одними грудьми...
Після служби в армії я жив на Львівщині, згодом переїхав до Луганська. І все ж, нехай і нечасто, приїздив на свою малу батьківщину. І в Комуну заїжджав. Одного разу застав там цілковиту пустку. Ні ферми, ні комор, ні тракторного стану. Лиш обмілілий ставок та жалюгідні залишки колись розкішного лісопарку. Місце, де був цвинтар, знов густо поросло травою і барвінком. Цвіли черемха і бузок. Шуміли американські клени, дикі груші, берести і ясени. Я мовчав, але душа моя ридала...
Узимку сімдесят сьомого, автобусом із Києва, я разом із друзями-поетами Леонідом Стрельником та Оленою Бондаренко заїхав у рідні краї. З «Ікаруса» вийшли глупої ночі біля штепівського роз’їзду, де пішки, а де попуткою дісталися до Марківки, трохи перепочили в моїх колишніх сусідів, а вранці, саньми, поїхали на Рудку, до моєї двоюрідної сестри Галини. Того ж дня, увечері, при зорях і молодому місяці, по глибочезному снігу, убрід, за півтора кілометра, побрели до комунівського цвинтаря. Там, у сніговій пустелі, виднілися лиш верхівки бур’янів. Видовище пустелі було більш ніж приголомшливе. Льоня палив цигарку за цигаркою. Олена тихо плакала, жаліючи мене, Льоню, весь світ. А я стояв мовчки, мов соляний стовп з біблейської правди-легенди.
Хто зрозуміє по-справжньому всю трагедію мого життя?!
* * *
І в травні дев’яносто восьмого цвинтарна місцина буяла барвінками. Над цвітом різнотравним гуділи джмелі. Я сидів серед цього цвітобуяння і мовчки спілкувався із загубленим у безчассі світом...
Ще через два роки все тут заросло кущами ліщини – природа геть здичавіла без постійної людської присутності.
Восени ж дві тисячі третього тут росли молоді гінкі дерева. Під яким із них понад шість десятиліть лежать останки Насті Великород-Низової, я вже ніколи не визначу...
Наприкінці цьогорічного серпня я ледь протиснувся крізь густелезні хащі на уявне місце післявоєнних поховань. Разом зі мною були мої друзі – Володя Просін і Серьожа Зятєв. Хлопці ні про що мене не питали, і я мовчав: усе й так було зрозуміло...
Чи зможу я ще коли-небудь приїхати сюди? І скільки ще проіснує цей здичавілий світ?
2005
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію