ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ЯЗИК МІЙ – ВОРОГ?
«Прив’яжи язика, – неоднораз радили мені досвідчено-умудрені, – мовчи тихіше води й нижче трави…»
«Не висовуйся, – казали обережні. – Береженого ж Бог береже!».
Прив’язував – зраджував самого себе. А може, ще когось – достойнішого, ближчого до істини й амвону.
Мовчав – закопував себе живцем у святу землю, під покаянні трави. Підлим каменем залягав у намулі, на самісінькім дні напівмертвого моря.
Не висовувався, берігся в затхлому барліжжі – від меча і кулі, від пророчої зозулі, від освіжаючого вітру борні за зміни-переміни.
І, гляди ж, прожив і пронидів, і промозолив не свої очі, і зносив до ниточки сорочину, у якій народився. Та чи помудрішав, чи добром переповнився по самісінькі вінця душі, чи ощасливив рідних і близьких, чужих і далеких?
У наївно-безпорадній старості тіла й душі неприкаяно блукаю забур’янілими стежками пам’яті пригасаючої – шукаю відповіді. Але марно-примарно повсюди й скрізь: язики прив’язані, не схлюпне вода застояна, не шелесне трава присушена.
До мами до рідної, однієї-єдиної – вона ж бо розрадить-порадить, по сивій голівці погладить! Побіжу, поїду, полечу… За кургани й терикони, через жалі свої та образи – до матінки. До затишного села, до заколисуючої Сули. До самого себе малесенького, первинного-безпервинного – усе спочатку розпочати, геть переінакшити!
А мама ж молоденька – звідки в неї досвід?! А мама ж наївна і затуркана селянка, не заміжня й не вдова: любий та єдиний у безвістях загубився.
А мама ж з осені сорок третього року поховалася в чорноземлю, під зелену м’яту-руту – від злоязиких недругів і мовчазливо-обережних неворогів.
А крикливі разом із мовчазними, аби чогось не сталося, аби суду-осуду не було земного, обережно-завбачливо розчистили поле свого недобротворення, свого врожаю преганебного, найдрібніші травиночки випололи, найтонші корінці повисмикували – забудьте минуле, думайте про світле майбутнє! І годі тобі, Івасику-Телесику, пливти до бережка, бо немає того бережка, де матуся тебе жде… Бо немає тієї хатоньки, тієї райської сільської оазоньки, які снилися тобі скрізь і всюди, де ти плавав і літав. Бо нема тієї могилоньки, де поплакати хочеш, де покаятися маєш, де сподіваєшся найважливішу відповідь почути…
Як же я, розганебно-безпам’ятний, примусово-обережний, спромігся вік свій прожити ось так – ніяк, порожнечею, інкогніто, невидимкою?! А ні колиски в тебе, ані хати батьківської, ні кола, ні двора – суцільна чорна діра! Ні села на землі чорноземній – батьківщини малої. Ні могилки запалої під чебрецями, ні дорогої фотокарточки, ні лагідного слівця написаного. Як же це так, чоловіче-самогубцю?!
Мовчи, не висовуйся, прив’яжи… Може, прив’язати цупку мотузяку до тієї он гілляки, та й… Знайдуть пастушки, сповістять у сільраду… Та й по всьому, та й трава-мурава все покриє… Але ж дерева жаль – безвинне воно. І траву-мураву сквернити негоже… Хай скубуть її, свіжо-росяну, корівки; хай дозвільні подорожні спочивають на ній. Я ж іще не збожеволів, не забув, як мене звати, і пам’ятаю свою адресу: чужий мені Луганськ, де живуть нечужі мені люди; сім’я в будинку за неіснуючою річкою; мій старенький письмовий стіл…
Мовчи – ще встигнеш викричатися! Он, у Києві, чути, уже зароджуються майбутні грози – вони підхоплять твій крик, і понесуть, і рознесуть по всіх усюдах і світах. Разом із рідним народом ти закричиш, розриваючи груди і кайдани обачливої обережності: «Я єсмь!». Можна осиротити мене, малого, можна змести з лиця землі всі сліди моєї з’яви на білий світ і моєї напівлегальної присутності в ньому. Можна окрасти мою долю, заткнути на якийсь час мою пельку знущальною державною пенсійкою, та не відняти в мене права на останній, на всемогутній, на передсмертний громовий крик:
– Я воістину єсмь і буду, бо крику мого не вбили, бо крик мій вливається у всенародний крик-вибух! У богоданий майданний крик…
Навіть з-під трави на чорноземлі, з-під сміття-забуття я кричатиму невикричане мною, моїми батьками, дідами-прадідами, мовчкувато-терплячим моїм народом. Негідникам кричатиму про їхню зраду, нікчемам – про їхню нікчемність. І то нічого, що вони мене не почують. Натомість почує трава, переповість вітрові, а вітер-вільнодумець рознесе мій крик по всьому розгуляй-полю… І завдяки цьому, і всупереч законам фізики-хімії я ще довго-предовго не стану землею. А вже коли й стану землею, то ця земля буде українською, мільйонноголосою, відчайдушно-необережною берегинею мого повсталого крику!
27.07.2003
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЯЗИК МІЙ – ВОРОГ?
«Прив’яжи язика, – неоднораз радили мені досвідчено-умудрені, – мовчи тихіше води й нижче трави…»
«Не висовуйся, – казали обережні. – Береженого ж Бог береже!».
Прив’язував – зраджував самого себе. А може, ще когось – достойнішого, ближчого до істини й амвону.
Мовчав – закопував себе живцем у святу землю, під покаянні трави. Підлим каменем залягав у намулі, на самісінькім дні напівмертвого моря.
Не висовувався, берігся в затхлому барліжжі – від меча і кулі, від пророчої зозулі, від освіжаючого вітру борні за зміни-переміни.
І, гляди ж, прожив і пронидів, і промозолив не свої очі, і зносив до ниточки сорочину, у якій народився. Та чи помудрішав, чи добром переповнився по самісінькі вінця душі, чи ощасливив рідних і близьких, чужих і далеких?
У наївно-безпорадній старості тіла й душі неприкаяно блукаю забур’янілими стежками пам’яті пригасаючої – шукаю відповіді. Але марно-примарно повсюди й скрізь: язики прив’язані, не схлюпне вода застояна, не шелесне трава присушена.
До мами до рідної, однієї-єдиної – вона ж бо розрадить-порадить, по сивій голівці погладить! Побіжу, поїду, полечу… За кургани й терикони, через жалі свої та образи – до матінки. До затишного села, до заколисуючої Сули. До самого себе малесенького, первинного-безпервинного – усе спочатку розпочати, геть переінакшити!
А мама ж молоденька – звідки в неї досвід?! А мама ж наївна і затуркана селянка, не заміжня й не вдова: любий та єдиний у безвістях загубився.
А мама ж з осені сорок третього року поховалася в чорноземлю, під зелену м’яту-руту – від злоязиких недругів і мовчазливо-обережних неворогів.
А крикливі разом із мовчазними, аби чогось не сталося, аби суду-осуду не було земного, обережно-завбачливо розчистили поле свого недобротворення, свого врожаю преганебного, найдрібніші травиночки випололи, найтонші корінці повисмикували – забудьте минуле, думайте про світле майбутнє! І годі тобі, Івасику-Телесику, пливти до бережка, бо немає того бережка, де матуся тебе жде… Бо немає тієї хатоньки, тієї райської сільської оазоньки, які снилися тобі скрізь і всюди, де ти плавав і літав. Бо нема тієї могилоньки, де поплакати хочеш, де покаятися маєш, де сподіваєшся найважливішу відповідь почути…
Як же я, розганебно-безпам’ятний, примусово-обережний, спромігся вік свій прожити ось так – ніяк, порожнечею, інкогніто, невидимкою?! А ні колиски в тебе, ані хати батьківської, ні кола, ні двора – суцільна чорна діра! Ні села на землі чорноземній – батьківщини малої. Ні могилки запалої під чебрецями, ні дорогої фотокарточки, ні лагідного слівця написаного. Як же це так, чоловіче-самогубцю?!
Мовчи, не висовуйся, прив’яжи… Може, прив’язати цупку мотузяку до тієї он гілляки, та й… Знайдуть пастушки, сповістять у сільраду… Та й по всьому, та й трава-мурава все покриє… Але ж дерева жаль – безвинне воно. І траву-мураву сквернити негоже… Хай скубуть її, свіжо-росяну, корівки; хай дозвільні подорожні спочивають на ній. Я ж іще не збожеволів, не забув, як мене звати, і пам’ятаю свою адресу: чужий мені Луганськ, де живуть нечужі мені люди; сім’я в будинку за неіснуючою річкою; мій старенький письмовий стіл…
Мовчи – ще встигнеш викричатися! Он, у Києві, чути, уже зароджуються майбутні грози – вони підхоплять твій крик, і понесуть, і рознесуть по всіх усюдах і світах. Разом із рідним народом ти закричиш, розриваючи груди і кайдани обачливої обережності: «Я єсмь!». Можна осиротити мене, малого, можна змести з лиця землі всі сліди моєї з’яви на білий світ і моєї напівлегальної присутності в ньому. Можна окрасти мою долю, заткнути на якийсь час мою пельку знущальною державною пенсійкою, та не відняти в мене права на останній, на всемогутній, на передсмертний громовий крик:
– Я воістину єсмь і буду, бо крику мого не вбили, бо крик мій вливається у всенародний крик-вибух! У богоданий майданний крик…
Навіть з-під трави на чорноземлі, з-під сміття-забуття я кричатиму невикричане мною, моїми батьками, дідами-прадідами, мовчкувато-терплячим моїм народом. Негідникам кричатиму про їхню зраду, нікчемам – про їхню нікчемність. І то нічого, що вони мене не почують. Натомість почує трава, переповість вітрові, а вітер-вільнодумець рознесе мій крик по всьому розгуляй-полю… І завдяки цьому, і всупереч законам фізики-хімії я ще довго-предовго не стану землею. А вже коли й стану землею, то ця земля буде українською, мільйонноголосою, відчайдушно-необережною берегинею мого повсталого крику!
27.07.2003
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію