ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2024.03.29 01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".

Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.

У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…

Наталія Кравченко
2024.03.28 22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня

Віряни несуть до церкви
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Іван Кушнір
2023.11.22

Олена Мос
2023.02.21

Саша Серга
2022.02.01

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "У Сватовім світає Україна" (2006)

 ВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК

Про М.Н. Щепенка – з великою любов’ю і вдячністю

Дорогий моєму серцю Микола Назарович був особливий: не з глини виліплений, як усі ми, грішні, а з єдиної гранітної брили вирубаний, і не обтесаний-причесаний, а вельми колоритний, вуглуватий, з гострими, іноді й колючими, гранями. Він був ніби живим пам’ятником самому собі й усім кращим синам свого покоління і своєї неповторної (ой, і не простої, ой, і не легкої) епохи.
Микола Назарович – мій колега і щирий друг, мій однодумець і спільник – старший за мене навіть не на одне, а на кілька поколінь. Бо народився він іще до революційного перевороту, бо вижив у братовбивчій громадянській війні, у кількох голодоморах, у війні другій, світовій…
Бо прожив ув одній і тій же віковій «номінації» воднораз кілька життів. Народжений у донецькому Гришиному, вихований у родині потомственого запорозького (Кальміуської паланки) козака, змушеного тяжко шахтарювати заради прокорму сім’ї, Микола Щепенко, мабуть, уже й не мріяв про коня вороного, крилатого, про шаблю замашну… До його підросту зміцніла комуно-більшовицька влада вже встигла підготувати майбутньому письменникові іншу «біографію»… Наперед визначила, що він по закінченні школи навчатиметься у Краматорському будівельному технікумі (то ж була епоха виконробів!), а згодом будуватиме індустріальний соціалізм на Луганщині. Для більшої «епохальності» вділила йому й чималий шмат війни – Микола Назарович був мінометником на Волховській (страшній, як нам відомо з історії) дільниці Ленінградського фронту (вбивчо-смертельно-героїчного). Був тяжко поранений… По війні тривалий час працював у газетах, де його кар’єра всупереч логіці котилася з верхів’їв донизу: спочатку була «Правда Украины», затим – обласний «Прапор перемоги», і, нарешті, сватівська районка з «оригінальною» назвою – «Ленінським шляхом». В останній він «кантувався» цілих тринадцять років – аж до виходу на пенсію.
«Секрет» кар’єрного сходження згори донизу багатьом сьогодні вже відомий до дрібниць: Микола Назарович виявився добрим сином, онуком і правнуком козаків Щепенків! Він хотів правди і шукав її скрізь. А не знаходячи в реальному житті, вигадував жадану і не знайдену правду в своїй творчості. За що й одержав від рідної влади «винагороду». За чесну повість, опубліковану в популярному журналі столичному, Миколу Щепенка зробили «отщепенцем» – витурили з республіканської партійної газети та змусили йти у «самозаслання», у глибоку луганську провінцію. Кілька десятиліть талановитий прозаїк, визнаний свого часу класиками української літератури Олесем Гончаром і Миколою Руденком (наш земляк, до речі), не міг видаватися, дорога до Спілки письменників України була для нього закрита. І це тривало аж до виходу в «Радянському письменнику» чудової, самобутньої повісті «Два постріли» (потім – знов затяжна пауза), аж до прийому М.Н. Щепенка в об’єднання професійних, визнаних владою письменників.
По правді ж, Миколі Назаровичу просто не таланило в літературному житті. Тоді як інші, менш талановиті або й геть бездарні його ровесники та молодші за нього колеги по Спілці майже щороку видавалися чи то у «Донбасі» (Донецьк), чи то у столичних видавництвах, Щепенку вдавалося лиш публікувати невеличкі новели й етюди в обласній періодиці, ставити деякі свої п’єси в самодіяльних народних театрах нашої провінції сільської. Усі, хто знав Щепенка, розуміли, що це несправедливо, але змінити (якби й хотіли того) нічого не могли. Справді, що міг зробити Микита Антонович Чернявський, чим могли допомогти своєму товаришеві Іван Савич, я, Леонід Стрельник? Співчували йому – та й тільки. Любили його – і це для Миколи Назаровича було дорожчим за всілякі земні блага. Він сам приїздив до Луганська, немов на свято Слова, ми їздили до нього у Сватове заради душевного відпочинку й разом з другом своїм влаштовували те ж неповторне свято Слова і творчого спілкування-раювання.

Працюючи в редакціях обласних газет здебільшого на «невиїзних» посадах (літпрацівника, заступника відповідального секретаря), я рідше за інших виїздив у райони, але коли траплялася така можливість, то вибирав, куди краще поїхати. І найчастіше вибір випадав на Сватове: хоч і далеко їхати, та зате ж район цікавий – україномовний (для мене це мало неабияке значення), гостинний і якийсь затишний, ніби аж домашній. А крім усього Сватове – це жадані зустрічі з добрими друзями, спілкування з Миколою Назаровичем Щепенком. Він і зустріне колегу як слід, і влаштуватись допоможе, і пораду дасть, і супроводить до місця подій, і… Одним словом, зі Щепенком не пропадеш: і ситий будеш, і п’яний, і ніс, як то кажуть, буде в тютюні.
Сьогодні я не можу сказати, скільки разів я побував у Сватовому за тридцять п’ять останніх років, скільки зустрічей-свят було у мене з Миколою Назаровичем. Усілякі й різні, у чомусь схожі, а в чомусь відмінні, щировеселі, як правило, цікаво-змістовні, безумовно, вони для мене сьогодні злилися в одну велику, продовжену в часі святкову зустріч, у своєрідний фестиваль жартів, розмов про літературу, про українську нашу душу і т.ін. Важко щось виокремити з цього «літальманаху», однак дещо все ж вирізняється й чіткіше окреслюється в пам’яті. Ось і зараз пригадалося, як ми з Микитою Антоновичем Чернявським «гастролювали» Сватівським районом за творчим відрядженням бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України. І хоча нас, як це заведено, супроводжувала працівниця бюро, однак у самому Сватовому і взагалі по району зустрічі з читачам нам влаштовував Микола Назарович. Він телефонував з редакції до якоїсь установи, організації, господарства й питав тамтешнього начальника:
– Чому ви не любите української літератури, чому позбавляєте своїх підлеглих радості зустрічей з видатними сучасними письменниками?!
– Та ні, та що ви, – чулося у відповідь вибачально-покаянне. – Ми любимо, ми не уникаємо…
– Доведіть, що це так, – палко закликав Щепенко, – і прийміть завтра у себе двох луганських класиків (це могло бути й інше слово, наприклад, «геніїв», «світочів», «лауреатів світових премій», «орденоносців» тощо) – Микиту Чернявського та Івана Низового.
– Приймемо навіть сьогодні, – гаряче згоджувались начальники, яким уже дуже хотілося побачити письменників, – привозьте…
І ми їхали в установу, організацію, на підприємство… І скрізь нас зустрічали, мов державно-партійних мужів, посланців незбагненного творчо-ідеологічного світу…
Пам’ятаю, поїхали ми тоді у якесь віддалене село, коли б не у Стельмахівку. Поїхали не самі, а з місцевим народним театром. Там, у селі, й заночували, бо було вже пізно по всьому, та й випито було неміряно…
Уранці боліла голова. Треба б і похмелитися. Микита Антонович також був не проти цього. Проти був Микола Назарович, а від нього ж усе залежало: скаже «Так!» – і буде все з його волі; відріже «Ні!» – і хоч ти вовком вий.
– Нам сьогодні зранку належиться бути свіженькими, оскільки маємо зустрітися з першими особами району, – заявив Щепенко. – Он які у вас пики пожмакані…
– Тож їх треба «відпрасувати», – каже Чернявський, – горілкою побризкати, щоб розгладились…
– Ні! – рішуче відрізав жорстокий наш друг, товариш і брат по ідеології.
Почали ми, непохмелені, збиратися додому, точніше до Сватового, на ту «відповідальну» зустріч. Я, молодий іще тоді, зібрався хутенько, допоміг Микиті Антоновичу почиститися… А от Микола Назарович, опецькуватий і не дуже гнучкий, дещо пригальмувався – не міг зашнурувати черевики…
– Іване, – просить він, нарешті, мене, – допоможи.
– А чарку наллєте? – питаю.
– Та не можна ж зранку, – стогне Щепенко, – зустріч же «висока»…
– Не зашнуровуй, Ваню, – каже Чернявський, – нехай ходить розхристаний, аби всі бачили, який він нечупара!
А Щепенко мало що не плаче:
– Ванько, ти ж мені друг?
– Друг, – запевняю, – але по чарці нам все ж налийте. І взагалі, чому ви приховали від нас колективну, зароблену цілим гуртом пляшку?
Як би там не було, але впертого Щепенка ми «поставили на коліна»: і нам налив, та не по одній, і сам хильнув «для загальної користі»… Шнурки йому я зав’язав, та так красиво, зашморгом-бантиком, що Микола Назарович довго дякував мені. Навіть через багато-багато років згадував…
Любов наша була взаємною. І будувалась вона не лише на літературному ґрунті. Більше, мабуть, на щирості. На повазі до тієї місії, яку виконуєш ти, яку несе він… На оцінці праці одне одного, на захопленні одне одним. А це ж так багато важить!
По виході у світ повісті «Два постріли» я написав захоплену рецензію й опублікував її у «Прапорі перемоги» та, здається, у «Другу читача». Прозвучала вона і по обласному радіо. Звичайно ж, Миколі Назаровичу було приємно, і він телефонував мені про це, у листі писав. І пізніше, через роки, на кожну свою збірочку, що виходила в Києві чи Донецьку, я мав схвальні рецензії Миколи Назаровича у сватівській районці. Щепенко вмів бути вдячливим.
Він умів бути доброю і щирою людиною. І не приховував своїх почуттів від тих, кого любив. А любив він багатьох і багатьох. І з-поміж інших – Олеся Гончара і Микиту Чернявського, Миколу Уманця і Володю Просіна, Ваню Павленка і Ліду Соколко… І мене – вірю! – любив.
Любив його і я. Аж до його раптової смерті. Я був на похороні й щиро оплакав втрату друга.
Я люблю і нині – пам'ять про незабутнього характерника, чудового прозаїка, досвідченого журналіста, організатора літературного життя Сватівщини, «батька» літературного гурту-об’єднання «Світанок», якому щойно виповнилося п’ятдесят літ.


2006







  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-26 15:45:07
Переглядів сторінки твору 621
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (6.055 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Загальномистецька тематика
Довкола відомих персон
Автор востаннє на сайті 2024.03.03 20:06
Автор у цю хвилину відсутній