ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
2024.03.28
22:09
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"У Сватовім світає Україна" (2006)
ТЕ, ЩО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ТЕ, ЩО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ
З усіма, про кого моє коротке спогадання, я зустрівся в різний час – у Сватовому, куди приїздив як кореспондент обласних газет, і зрідка – у Луганську: чи то в редакції «Молодогвардійця» або «Прапора перемоги», чи то в Будинку Даля, де містилась обласна організація Спілки письменників України. Микола Назарович Щепенко, Тимофій Поляков, Микола Уманець, Олександр Гаренко, Олександр Пархоменко, Іван Павленко, Сергій Кривонос… Представляли їх мені (або мене їм) знані луганські письменники Тарас Рибас і Микита Чернявський. Я був ще зовсім юний (це ж далекі шістдесяті роки!), мав у своєму доробку лише одну книжечку, тож не почувався «класиком» і дещо соромився старших за мене літераторів. Вони ж ставилися до мене з відвертою повагою, дослухалися до мого «авторитетного» слова про їхню творчість. І справді, я дуже серйозно відбирав їхні твори для публікації на шпальтах рідної газети й не дуже часто «ощасливлював» їх цією публікацією. Не все залежало від мене: був іще й редактор, який завжди віддавав перевагу вже «розкрученим» та офіційно визнаним поетам і прозаїкам. І все ж мені вдавалося надрукувати і дитячі вірші О. Гаренка (дуже гарні, як на мою думку), і римовані філософські роздуми Т. Полякова, не кажучи вже про вельми непересічну, нехай і російськомовну, лірику І. Павленка та С. Кривоноса. З М. Щепенком, варто згадати, усе було і простіше, і, разом з тим, складніше: його журналістські матеріали, високохудожні та злободенні, газети друкували без жодних застережень, а от речі, які були справжньою літературою, просунути в друк вдавалося вельми й вельми рідко. Чому, хтось може спитати? А тому, що вони не зовсім відповідали визначенню «соцреалізму» як єдиновірної правди життя. Вони були справді життєві, насущні, а головне – чесні. Комсистема цього не любила. До того ж за М. Щепенком тягнувся «хвіст» іще з кінця сорокових років, від «засекреченого» засудження парткадебістами його повісті «Людина йде до сонця», опублікованої в журналі «Дніпро». Реальної правди про це не знав ніхто, принаймні в Луганську, а тим паче у Сватовому, однак про всяк випадок «береглися», знаючи, що «береженого й Бог береже»… Талант Миколи Назаровича визнавали всі, але «ходу» не давали й до Спілки письменників не приймали.
О. Гаренко був учителем, ветераном війни – поза підозрою. Лікар Т. Поляков – так само, О. Пархоменко, уже автор виданої в Києві книжки маленької прози для дітей, також був увесь мов на долоні… Були якісь сумніви щодо М. Уманця – чи то посміхнувся не так, чи то випив зайву склянку мінеральної. Згодом це минулося, і Миколу Павловича визнали «легітимним». Насторожено ставилися в певних колах навіть до Вані Павленка, бо ж його батько, кажуть, був священнослужителем. (О, незабутні часи квітучого весняного комунізму-кадебізму!) Чистим, як сльоза комсомольська, був юний Серьожа Кривонос, студент луганського педвузу (нині – член Національної спілки письменників України, редактор сватівської райгазети). У «бандерівцях» не був, із полону не втікав, по закордонах не мотався…
До Сватового я брав відрядження лише вряди-годи – писати про доярок і механізаторів. І то, як правило, пізньої осені або взимку. Пригадується, зокрема, один такий «десант» – вимушений, ускладнений снігопадами. Редактор «Прапора перемоги» Павло Миколайович Євтєєв дав мені конкретне завдання: за будь-яку ціну дістатися до райцентру Троїцьке й зібрати там матеріали про підготовку хліборобських господарств до майбутньої весни. А точніше – про багатогранне виробниче життя найвіддаленішого району області.
До Сватового я ще якось дістався (центральну трасу як-небудь іще розчищали бульдозерами) уже в другій половині нетривалого в часі зимового дня. Зайшов до редакції районної газети, що містилася на другому поверсі старовинного будинку. Микола Назарович Щепенко, із яким я на той час мав щирі взаємини (завдяки незабутньому Микиті Антоновичу Чернявському), зустрів мене захоплено, обняв і розцілував, як рідного… Ще й приказував при цьому: «Спішити тобі, друже, нічого, спершу перепочинь з дороги, а тоді сходимо до нашого ресторану та добряче підвечеряємо; а тоді переночуєш у нашому готелі; а потім, уже завтра вранці, ми подумаємо, як тебе доправити до місця призначення…».
Сперечатися з Миколою Назаровичем не було ніякого сенсу (старші сватівці, хто добре знав Щепенка, можуть це підтвердити), тож я дуже і не впирався, дав згоду «жити і діяти» за «щепенківським графіком». По першій-другій чарчині (для зігріву й розігріву) ми випили тут же, у редакції, – пляшчину забезпечив завше боєздатний Гамалій (царство йому небесне!). «Розігріті», пішли до ресторану. Там передбачливий і «конспіративний» Микола Назарович обрав затишний столик у ніші біля вікна у двір та ще й за квадратовою широкою колоною, усадовив мене спиною до зали, аби ніхто з відвідувачів не вгадав у мені кореспондента обласної газети, а сам подався до буфету й на кухню замовляти «таємну вечерю». Невдовзі «утаємничена» офіціантка принесла нам усе, що було в наявності «пітєйно-закусочного завєдєнія»: горілку з перцем, квашену капустку, що аж бризкала соком, і полум’яні гори м’ясної печені-смажені. І запрацювали два конспіратори-літератори, два бойові журналісти партійних видань – руками, щелепами, язиками! Горілка пилася легко, діяла збуджуюче, мов нарзан, розбавлений потужним наркотиком. Обличчя Миколи Назаровича налилося життєрадісною рожевістю, і мені воно вже видавалося літнім сонечком серед зими в непроглядній вечірній темряві. І капустка смакувала своїм соковитим хрумкотом, і м’ясо самохіть котилося-ковзалося-пливло у відповідному напрямку. А вже розмова наша, «специфічна» для обох, була дивовижно-розвантажувально-задушевною, і тішила наші серця та уми, і підносила над недосконалим партійно-журналістським світом! Ми геть забули про сірі будні – літали у Всесвіті.
Але брутальний світ «вирахував» нас, узяв у тісну облогу й силою примусив опуститися на грішну землю. Якісь невидимі для нас сили послали до нашого столика перелякану офіціантку, яка голосним шепотом повідомила: якийсь грізний Володимир Васильович із вершини своєї обласної влади терміново розшукує якогось «низового спецкора» для термінової «накачки» останнього…
– Тебе, Іване, розшукують… Будеш признаватися? Це ж, мабуть, Михайличенко турбується, де ти пропав…
– Та де ж подінешся, признаюся, – кажу у відповідь і неохоче йду до телефону. – Алло! – кричу в рурку. – Кому й для чого я знадобився?
У відповідь – злива докорів:
– Чого ти сидиш у Сватовому, та ще й випиваєш у ресторані? Ти давно мусиш бути в Троїцькому, і – тверезий!
– Та дорога ж переметена, а в ресторані я вечеряю, аби з голоду не померти.
– А чого з Щепенком?
– А з ким же ще я маю бути?
– Так він же сякий-такий…
– Сам ти «сякий-такий»…
– Ну, я тобі згадаю це!
– А я не боюся нічого, а до Троїцького поїду завтра, якщо зумію пробитися через снігові замети…
Повертаюся знов до столика. Назарович сміється: «Я чув, що ти йому сказав, Іване. Молодець, що збив пиху з Михайличенка! Завтра я придумаю, як тебе відправити до Троїцького. І колегам своїм подзвоню, щоб зустріли тебе там за високим розрядом…»
Горілку ми все ж допили. Спав я у сватівському готелику добре. А наступного ранку Микола Назарович посадив мене на попутку. І подзвонив колегам. І зустріли мене добре. І завдання своє я виконав із честю і вчасно. Отак-от…
Про Миколу Назаровича я збираюся написати окремий чи то нарис, чи то есе – для цієї ж книжки. А зараз коротенько розкажу про інших любих моєму серцю сватівців. Про літераторів і про тих, хто любить літературу та її творців.
Тимофій Поляков запам’ятався мені делікатним та інтелігентним. Він дуже хотів почитати комусь свої вірші, але не наполягав на тому, аби його слухали та ще й хвалили. Був стриманий і врівноважений. Я трохи критикував його за надмірну традиційність, вторинні образи, та він, схоже, не ображався, а пізніше, як міг, виправляв недоліки: правив стилістику своїх віршів, «відточував» рими та вдосконалював мову й поетичні образи.
Микола Уманець був людиною м’якою, затишною і навіть дещо соромливою. Авторитетом у літературі для нього найперше був Микита Чернявський, але зважав він і на думки Миколи Щепенка, дослухався й до моїх порад. Дуже радів, коли побачила світ в обласному редакційно-видавничому відділі його перша (і, здається, єдина) збірка віршів. Це було десь на початку дев’яностих. Ми тоді зустрілися з Миколою Павловичем у приміщенні обласної письменницької організації, і він подарував мені свою «первінку». До речі, свою першу й теж, мабуть, єдину збірку презентував мені й Поляков – у Сватовому, у день мого чергового приїзду до не чужого мені районного міста.
У різний час я познайомився (і підтримував добрі взаємини впродовж довгих років) зі сватівськими літераторами: Володимиром Петрушенком, Лідією Соколко… Колись, можливо, напишу про це розлогіше. Про Івана ж Тимофійовича Павленка, із яким дружив не один рік, якого щиро любив, розповім у цьому виданні – бодай коротенько, але в окремій частині.
2006
О. Гаренко був учителем, ветераном війни – поза підозрою. Лікар Т. Поляков – так само, О. Пархоменко, уже автор виданої в Києві книжки маленької прози для дітей, також був увесь мов на долоні… Були якісь сумніви щодо М. Уманця – чи то посміхнувся не так, чи то випив зайву склянку мінеральної. Згодом це минулося, і Миколу Павловича визнали «легітимним». Насторожено ставилися в певних колах навіть до Вані Павленка, бо ж його батько, кажуть, був священнослужителем. (О, незабутні часи квітучого весняного комунізму-кадебізму!) Чистим, як сльоза комсомольська, був юний Серьожа Кривонос, студент луганського педвузу (нині – член Національної спілки письменників України, редактор сватівської райгазети). У «бандерівцях» не був, із полону не втікав, по закордонах не мотався…
До Сватового я брав відрядження лише вряди-годи – писати про доярок і механізаторів. І то, як правило, пізньої осені або взимку. Пригадується, зокрема, один такий «десант» – вимушений, ускладнений снігопадами. Редактор «Прапора перемоги» Павло Миколайович Євтєєв дав мені конкретне завдання: за будь-яку ціну дістатися до райцентру Троїцьке й зібрати там матеріали про підготовку хліборобських господарств до майбутньої весни. А точніше – про багатогранне виробниче життя найвіддаленішого району області.
До Сватового я ще якось дістався (центральну трасу як-небудь іще розчищали бульдозерами) уже в другій половині нетривалого в часі зимового дня. Зайшов до редакції районної газети, що містилася на другому поверсі старовинного будинку. Микола Назарович Щепенко, із яким я на той час мав щирі взаємини (завдяки незабутньому Микиті Антоновичу Чернявському), зустрів мене захоплено, обняв і розцілував, як рідного… Ще й приказував при цьому: «Спішити тобі, друже, нічого, спершу перепочинь з дороги, а тоді сходимо до нашого ресторану та добряче підвечеряємо; а тоді переночуєш у нашому готелі; а потім, уже завтра вранці, ми подумаємо, як тебе доправити до місця призначення…».
Сперечатися з Миколою Назаровичем не було ніякого сенсу (старші сватівці, хто добре знав Щепенка, можуть це підтвердити), тож я дуже і не впирався, дав згоду «жити і діяти» за «щепенківським графіком». По першій-другій чарчині (для зігріву й розігріву) ми випили тут же, у редакції, – пляшчину забезпечив завше боєздатний Гамалій (царство йому небесне!). «Розігріті», пішли до ресторану. Там передбачливий і «конспіративний» Микола Назарович обрав затишний столик у ніші біля вікна у двір та ще й за квадратовою широкою колоною, усадовив мене спиною до зали, аби ніхто з відвідувачів не вгадав у мені кореспондента обласної газети, а сам подався до буфету й на кухню замовляти «таємну вечерю». Невдовзі «утаємничена» офіціантка принесла нам усе, що було в наявності «пітєйно-закусочного завєдєнія»: горілку з перцем, квашену капустку, що аж бризкала соком, і полум’яні гори м’ясної печені-смажені. І запрацювали два конспіратори-літератори, два бойові журналісти партійних видань – руками, щелепами, язиками! Горілка пилася легко, діяла збуджуюче, мов нарзан, розбавлений потужним наркотиком. Обличчя Миколи Назаровича налилося життєрадісною рожевістю, і мені воно вже видавалося літнім сонечком серед зими в непроглядній вечірній темряві. І капустка смакувала своїм соковитим хрумкотом, і м’ясо самохіть котилося-ковзалося-пливло у відповідному напрямку. А вже розмова наша, «специфічна» для обох, була дивовижно-розвантажувально-задушевною, і тішила наші серця та уми, і підносила над недосконалим партійно-журналістським світом! Ми геть забули про сірі будні – літали у Всесвіті.
Але брутальний світ «вирахував» нас, узяв у тісну облогу й силою примусив опуститися на грішну землю. Якісь невидимі для нас сили послали до нашого столика перелякану офіціантку, яка голосним шепотом повідомила: якийсь грізний Володимир Васильович із вершини своєї обласної влади терміново розшукує якогось «низового спецкора» для термінової «накачки» останнього…
– Тебе, Іване, розшукують… Будеш признаватися? Це ж, мабуть, Михайличенко турбується, де ти пропав…
– Та де ж подінешся, признаюся, – кажу у відповідь і неохоче йду до телефону. – Алло! – кричу в рурку. – Кому й для чого я знадобився?
У відповідь – злива докорів:
– Чого ти сидиш у Сватовому, та ще й випиваєш у ресторані? Ти давно мусиш бути в Троїцькому, і – тверезий!
– Та дорога ж переметена, а в ресторані я вечеряю, аби з голоду не померти.
– А чого з Щепенком?
– А з ким же ще я маю бути?
– Так він же сякий-такий…
– Сам ти «сякий-такий»…
– Ну, я тобі згадаю це!
– А я не боюся нічого, а до Троїцького поїду завтра, якщо зумію пробитися через снігові замети…
Повертаюся знов до столика. Назарович сміється: «Я чув, що ти йому сказав, Іване. Молодець, що збив пиху з Михайличенка! Завтра я придумаю, як тебе відправити до Троїцького. І колегам своїм подзвоню, щоб зустріли тебе там за високим розрядом…»
Горілку ми все ж допили. Спав я у сватівському готелику добре. А наступного ранку Микола Назарович посадив мене на попутку. І подзвонив колегам. І зустріли мене добре. І завдання своє я виконав із честю і вчасно. Отак-от…
Про Миколу Назаровича я збираюся написати окремий чи то нарис, чи то есе – для цієї ж книжки. А зараз коротенько розкажу про інших любих моєму серцю сватівців. Про літераторів і про тих, хто любить літературу та її творців.
Тимофій Поляков запам’ятався мені делікатним та інтелігентним. Він дуже хотів почитати комусь свої вірші, але не наполягав на тому, аби його слухали та ще й хвалили. Був стриманий і врівноважений. Я трохи критикував його за надмірну традиційність, вторинні образи, та він, схоже, не ображався, а пізніше, як міг, виправляв недоліки: правив стилістику своїх віршів, «відточував» рими та вдосконалював мову й поетичні образи.
Микола Уманець був людиною м’якою, затишною і навіть дещо соромливою. Авторитетом у літературі для нього найперше був Микита Чернявський, але зважав він і на думки Миколи Щепенка, дослухався й до моїх порад. Дуже радів, коли побачила світ в обласному редакційно-видавничому відділі його перша (і, здається, єдина) збірка віршів. Це було десь на початку дев’яностих. Ми тоді зустрілися з Миколою Павловичем у приміщенні обласної письменницької організації, і він подарував мені свою «первінку». До речі, свою першу й теж, мабуть, єдину збірку презентував мені й Поляков – у Сватовому, у день мого чергового приїзду до не чужого мені районного міста.
У різний час я познайомився (і підтримував добрі взаємини впродовж довгих років) зі сватівськими літераторами: Володимиром Петрушенком, Лідією Соколко… Колись, можливо, напишу про це розлогіше. Про Івана ж Тимофійовича Павленка, із яким дружив не один рік, якого щиро любив, розповім у цьому виданні – бодай коротенько, але в окремій частині.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію