ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ
Петро Скунць, безумовно, видатний поет європейського, а може, і світового рівня. До нього в Закарпатті високої поезії взагалі не було, хоча деякі імена все ж заслуговують на увагу: Василь Гренджа-Донський, Іван Ірлявський, Юрій Гойда… Та я думаю, що не вони мали вплив на формування молодого поета з Міжгір’я, що приїхав до Ужгорода по науку. Скоріше вчителями Петра були Микола Бажан, Максим Рильський, ранній Дмитро Павличко. Після перших двох збірок, безумовно, цікавих і талановитих, але ще досить наївних, Петро Скунць якось ніби відразу почав набирати висоту, його світоглядні обрії значно поширшали, а голос зміцнів до сталевого звучання. Можливо, цьому сприяли ближче знайомство з живими ще тоді класиками вітчизняної поезії, і зокрема з Едуардасом Межелайтісом і тим же Бажаном. Саме вони виводили Петра Скунця в передні ряди поезії. А вже за Петром, дещо пізніше, попрямували з карпатських верхів і полонин на Олімп такі непересічні віршотворці, як Дмитро Кремінь і Петро Мідянка. Під впливом Скунця шукали свого голосу, перебудовувались, як мовиться, у польоті й такі вже визначені закарпатські літератори, як Карло Копинець, Василь Вароді, ще два Василі – Ігнат і Густі. Однак сам Петро Скунць (до речі, мій давній, ще з 1962 року, друг і редактор моєї першої збірки) так і залишився по сьогодні самотньою найвищою вершиною закарпатської поезії. Ні, уже всеукраїнської поезії, у якій він має своє місце і не губиться серед десятка-двох визначних майстрів поетичного слова.
Я люблю Петра, стежу за його творчістю і радію його новим успіхам. Дай, Боже, йому кращого здоров’я і ще довгих літ повноцінного поетичного життя!
Хто знає, як би я розвивався як поет, якби постійно перебував поряд із Петром, спілкувався з ним щоденно. Може, і не було б отих «застійних» періодів, які тривали місяцями й роками, коли я жив і працював у провінційних Буську, Кам’янці-Бузькій, Новоайдарі, де не було аніякого більш менш пристойного літературного оточення. До того ж мені, як я зрозумів пізніше, неабияк заважала рутинна й виснажлива робота в редакціях газет – усе писалося, як мовиться, із коліс, прямо в номер. Навіть замовні вірші не раз мені доводилося писати: то до Дня Конституції, то до інших свят. Звісно ж, це була гола риторика, суцільні гасла, які я намагався оживити гарними словами, яскравими образами.
Критикувати мене було нікому, а редактор газети, обласні комсомольські начальнички підхвалювали… Зрештою, це мені добряче остогидло, і я, перевівшись із секретаріату до відділу листів, почав «перебудовуватись». Себто писав тільки те, що виривалося з моєї душі назовні.
* * *
Усі мої старші колеги-товариші, яких я любив, давно вже повмирали.
* * *
Самопризначений владний тріум(ф)вірат – регіонали, комуністи й прогресивні соціалісти – Великої Незалежної Уніфікованої Колаборантської Інтернаціональної Легалізованої Єдиної Неділимої Історично-небувалої Абревіатури (скорочено: ВНУКІ ЛЄНІНА) у розпалі великих планів і кланових подій геть забув про автохтонного українця, такого маленького та пересічного, що його вже можна вважати поза статистикою навіть без «істеричної» валуєвської примітки: «такого не было, нет і быть не может». Такі собі Голенк(ов)и й Пристюк(ов)и, типові «вихрести» із українців, посміли занести сучковату герлигу свого невігластва на моє найсвятіше – мову моїх пращурів!
Любити й понад усе шанувати рідну мову мене привчали змалечку. Я глибоко вдячний мудрій сільській учительці української мови та літератури Меланії Михайлівні Дідевич – вона, як ніхто інший, зуміла донести до мене красу мови, її пісенну поетичність (або, навпаки, поетичну пісенність), рекомендувала уважніше читати тексти Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, Степана Васильченка. Шкільна програма у п’ятому-шостому класах була завузька для моїх інтересів, тож я накинувся на все, чим була багата сільська бібліотека. У тому числі й на поезію. Пам’ятаю, із яким захопленням я прочитав «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі в блискучому перекладі Миколи Бажана. Кращі твори російської класики (у Марківській сільській бібліотеці їх було чималенько) я вперше прочитав також у російських перекладах: Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Чехова і навіть Гоголя…
Сільська інтелігенція – учителі, медпрацівники, спеціалісти місцевого колгоспу, як правило, спілкувалися гарною українською мовою: давалася взнаки повоєнна вузівська виучка. Населення говорило також виключно українською, хоча й не дуже вишуканою (без російського брутального мату) мовою.
Рідна мова звучала повсюди: у всіх установах та організаціях районних Штепівки та Улянівки; на всіх зібраннях, сходах і масових святах. Навіть в обласних Сумах рідко, було, почуєш російську, яка мені видавалася дещо грубою та нарочитою. Кацап Костя, сільський кіномеханік, той взагалі користувався якоюсь сумішшю малозрозумілих слів і звуків типу: «маш-маш, чуш, хрень, дрянь…» Його найдовшу тираду «Курить умеешь, а курить не имеешь» я кілька років поспіль не міг усвідомити. Як же воно так: курити я вмію, і курити я не вмію?! Якась нісенітниця виходила. Зрештою, коли допетрав, то сміявся вже із самого себе, а не з Кості.
…Кожного разу, приїжджаючи в рідне село (а це триває ось уже ціле півстоліття), я із задоволенням спілкуюся із земляками рідною мовою. І люди шанують мене за це. «Не закацапився, – кажуть. – Не те що он Микола, Петро, Гриць, Вітько…»
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ
Петро Скунць, безумовно, видатний поет європейського, а може, і світового рівня. До нього в Закарпатті високої поезії взагалі не було, хоча деякі імена все ж заслуговують на увагу: Василь Гренджа-Донський, Іван Ірлявський, Юрій Гойда… Та я думаю, що не вони мали вплив на формування молодого поета з Міжгір’я, що приїхав до Ужгорода по науку. Скоріше вчителями Петра були Микола Бажан, Максим Рильський, ранній Дмитро Павличко. Після перших двох збірок, безумовно, цікавих і талановитих, але ще досить наївних, Петро Скунць якось ніби відразу почав набирати висоту, його світоглядні обрії значно поширшали, а голос зміцнів до сталевого звучання. Можливо, цьому сприяли ближче знайомство з живими ще тоді класиками вітчизняної поезії, і зокрема з Едуардасом Межелайтісом і тим же Бажаном. Саме вони виводили Петра Скунця в передні ряди поезії. А вже за Петром, дещо пізніше, попрямували з карпатських верхів і полонин на Олімп такі непересічні віршотворці, як Дмитро Кремінь і Петро Мідянка. Під впливом Скунця шукали свого голосу, перебудовувались, як мовиться, у польоті й такі вже визначені закарпатські літератори, як Карло Копинець, Василь Вароді, ще два Василі – Ігнат і Густі. Однак сам Петро Скунць (до речі, мій давній, ще з 1962 року, друг і редактор моєї першої збірки) так і залишився по сьогодні самотньою найвищою вершиною закарпатської поезії. Ні, уже всеукраїнської поезії, у якій він має своє місце і не губиться серед десятка-двох визначних майстрів поетичного слова.
Я люблю Петра, стежу за його творчістю і радію його новим успіхам. Дай, Боже, йому кращого здоров’я і ще довгих літ повноцінного поетичного життя!
Хто знає, як би я розвивався як поет, якби постійно перебував поряд із Петром, спілкувався з ним щоденно. Може, і не було б отих «застійних» періодів, які тривали місяцями й роками, коли я жив і працював у провінційних Буську, Кам’янці-Бузькій, Новоайдарі, де не було аніякого більш менш пристойного літературного оточення. До того ж мені, як я зрозумів пізніше, неабияк заважала рутинна й виснажлива робота в редакціях газет – усе писалося, як мовиться, із коліс, прямо в номер. Навіть замовні вірші не раз мені доводилося писати: то до Дня Конституції, то до інших свят. Звісно ж, це була гола риторика, суцільні гасла, які я намагався оживити гарними словами, яскравими образами.
Критикувати мене було нікому, а редактор газети, обласні комсомольські начальнички підхвалювали… Зрештою, це мені добряче остогидло, і я, перевівшись із секретаріату до відділу листів, почав «перебудовуватись». Себто писав тільки те, що виривалося з моєї душі назовні.
* * *
Усі мої старші колеги-товариші, яких я любив, давно вже повмирали.
* * *
Самопризначений владний тріум(ф)вірат – регіонали, комуністи й прогресивні соціалісти – Великої Незалежної Уніфікованої Колаборантської Інтернаціональної Легалізованої Єдиної Неділимої Історично-небувалої Абревіатури (скорочено: ВНУКІ ЛЄНІНА) у розпалі великих планів і кланових подій геть забув про автохтонного українця, такого маленького та пересічного, що його вже можна вважати поза статистикою навіть без «істеричної» валуєвської примітки: «такого не было, нет і быть не может». Такі собі Голенк(ов)и й Пристюк(ов)и, типові «вихрести» із українців, посміли занести сучковату герлигу свого невігластва на моє найсвятіше – мову моїх пращурів!
Любити й понад усе шанувати рідну мову мене привчали змалечку. Я глибоко вдячний мудрій сільській учительці української мови та літератури Меланії Михайлівні Дідевич – вона, як ніхто інший, зуміла донести до мене красу мови, її пісенну поетичність (або, навпаки, поетичну пісенність), рекомендувала уважніше читати тексти Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, Степана Васильченка. Шкільна програма у п’ятому-шостому класах була завузька для моїх інтересів, тож я накинувся на все, чим була багата сільська бібліотека. У тому числі й на поезію. Пам’ятаю, із яким захопленням я прочитав «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі в блискучому перекладі Миколи Бажана. Кращі твори російської класики (у Марківській сільській бібліотеці їх було чималенько) я вперше прочитав також у російських перекладах: Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Чехова і навіть Гоголя…
Сільська інтелігенція – учителі, медпрацівники, спеціалісти місцевого колгоспу, як правило, спілкувалися гарною українською мовою: давалася взнаки повоєнна вузівська виучка. Населення говорило також виключно українською, хоча й не дуже вишуканою (без російського брутального мату) мовою.
Рідна мова звучала повсюди: у всіх установах та організаціях районних Штепівки та Улянівки; на всіх зібраннях, сходах і масових святах. Навіть в обласних Сумах рідко, було, почуєш російську, яка мені видавалася дещо грубою та нарочитою. Кацап Костя, сільський кіномеханік, той взагалі користувався якоюсь сумішшю малозрозумілих слів і звуків типу: «маш-маш, чуш, хрень, дрянь…» Його найдовшу тираду «Курить умеешь, а курить не имеешь» я кілька років поспіль не міг усвідомити. Як же воно так: курити я вмію, і курити я не вмію?! Якась нісенітниця виходила. Зрештою, коли допетрав, то сміявся вже із самого себе, а не з Кості.
…Кожного разу, приїжджаючи в рідне село (а це триває ось уже ціле півстоліття), я із задоволенням спілкуюся із земляками рідною мовою. І люди шанують мене за це. «Не закацапився, – кажуть. – Не те що он Микола, Петро, Гриць, Вітько…»
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію