ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
«НЕДОБИТКИ», ЧИ «ПЕРЕМОЖЦІ»?
У Луганську мені з кожним роком стає все самотніше й сумніше. Найщиріші друзі, не попрощавшись, пішли за межу. Полишають цей світ і просто хороші люди, із якими було і легко, й цікаво спілкуватися, говорити про буденне та святкове, пити по чарці й закусювати тютюновим димом. А нині, у спорожнілому й геть вилюднілому місті, особливо ж після всіх політичних збурень останніх двох років, немає з ким навіть привітатися, а не те що погомоніти. Отож сиджу здебільшого вдома і в глибокій задумі перегортаю пожовклі сторінки минулого…
…Тут, у Луганську, сорок літ тому я зустрів свою, нехай і не першу, зате вже по-справжньому дорослу й зрілу любов. То був один, як палець, після розлучення з першою, львівською, дружиною, а то нас несподівано-бажано стало двоє. А через якийсь час – і троє. Маю стабільну сім’ю, завдяки якій не втратився в житейській веремії, не загубився на манівцях і перехрестях екстремальних епох – усеп’яної брежнєвської, погромно-перебудовної та безоглядно-незалежницької. Живемо гуртом та втрьох як-небудь, із хліба на воду перебиваємося, одначе ж не кланяємося можновладцям-здирникам, активно опонуємо шовіністам і «регіоналам». Так, під час президентських і парламентських виборів дружина працювала у районному штабі «Нашої України», я агітував за БЮТ, а донька співчувала всім патріотичним партіям і блокам. На превеликий жаль, наші родичі в Рівному та Кам’янець-Подільському, несподівано для нас, виявилися «регіоналами» і «соціалістами». Переконати їх нам не вдалося, хоча й телефонували їм раз-по-раз, – слава Богу, що не пересварилися досмертно. Бо ж подібних випадків, як відомо, було-таки чималенько.
Сваримося в сім’ї на побутовому рівні. Що нерви розсмикані, що бюджет домашній «розбалансований»…
Зберіг я приязні стосунки з небагатьма сущими нині колишніми своїми колегами по журналістській праці, хоч і бачимося дуже рідко, хоч і телефонуємо одне одному вкрай рідко. Ось наближається мій черговий скромний ювілей – шістдесятип’ятиріччя. Кого я хотів би запросити на дружню вечірку? Безперечно, Галину Григорівну Пліско, Віталія Замая, Олександра Вакуленка, Романа Рибнікова, Анатолія Кобельнюка, подружжя Данилових – Віру й Анатолія, Світлану Коваленко, Галину Піскун і Валентину Кушніренко… Та чи всі прийдуть на мій поклик: хто хворіє, хто свідомо уникає зустрічей із ностальгійним минулим (береже нерви, чи що), хтось, може, й охолонув серцем до мене.
Із письменниками, у долі яких свого часу я зіграв позитивну роль, дружуся, але з кожним по-різному: із ким щиро й невимушено, а з ким і награно-примусово, приховуючи неприязнь і антипатію. Письменницькі стосунки простими не бувають, я в цьому не раз пересвідчувався. Є ще заздрість, і здебільшого аж ніяк не біла. Є самовпевненість, переоцінка свого таланту, творчих здобутків. Нездоланні амбіції. Якісь образи, невдоволення, звинувачення. Зазвичай талановитіші й розумніші заздрять менше, а буває, що й зовсім не заздрять. Бо знають своє місце в літературі, задоволені ним і не претендують на чужі лаври. Чубляться ж, зводять усілякі порахунки між собою недалекі світоглядно, не обтяжені особливим Божим даром і пророчою місією. Таких я в глибині душі жалію, але довго терпіти не можу, тому й намагаюся не контактувати з ними. І це мені часом вдається. Лише часом, бо доводиться іноді й «полемізувати»… Після цього, як правило, я кілька днів хворію на нервовий розлад.
Але… повернуся до теми: як мені нині ведеться в штучно зрусифікованому, а точніше, у штучно деукраїнізованому Луганську? Погано, скажу відверто, ведеться. Сумно й незатишно. І все частіше – воістину печально. Самотність стає нестерпною… Луганськ стає все чужішим, не з моєї волі зненавидженим. Ті, хто й завжди недолюблював усе, що чимось нагадувало Україну, сьогодні зовсім розперезалися, і цілком відверто, з особливим притиском, ніби хизуючись собою, гудять українську мову, державність нашу, усе інше, що нам, українцям, любе й дороге. Ці українофоби (серед них є і письменники) тішаться «перемогою» Януковича і його «регіональної зграї», уважають і себе переможцями. Тож не соромляться обпльовувати і Президента, і Конституцію, і мене – маленького українця. Зараз це навіть модно – ненавидіти українців. Місцевій владі це вигідно – глас народу, аякже! Ну не люблять у нас «бандерівців», не простять «упівцям» смерть героїчного Кузнєцова і гвардійського Ватутіна!
І все ж мені здається, що луганські полудурки-полуйки, яких аж розпирає від власних незрозумілих за великим рахунком амбіцій, не дотягують до статусу переможців; а ті всілякі акентьєви-кудінови скоріше є недобитками (ми ж, українці, дуже добрі й жалісливі!) російсько-імперського шовінізму, брутально-ординського хамства, що кипить-бурлить у московській крові справіку й донині. Добром це, звісно, не закінчиться, і в першу чергу для самих ідолопоклонників Лютих, Кривавих та інших усіляких-різних «імперотворців»…
А поки що в «зрегіоналізованому» Луганську найнезатишніше живеться нам, автохтонам, упослідженим як місцевою, так і верховною владою. Не живеться нам – як-небудь виживається. Від одного дня – до другого. Від одного приниження – до іншого.
Може, так нам, м’якосердим і вахлакуватим, і треба?!
24.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«НЕДОБИТКИ», ЧИ «ПЕРЕМОЖЦІ»?
У Луганську мені з кожним роком стає все самотніше й сумніше. Найщиріші друзі, не попрощавшись, пішли за межу. Полишають цей світ і просто хороші люди, із якими було і легко, й цікаво спілкуватися, говорити про буденне та святкове, пити по чарці й закусювати тютюновим димом. А нині, у спорожнілому й геть вилюднілому місті, особливо ж після всіх політичних збурень останніх двох років, немає з ким навіть привітатися, а не те що погомоніти. Отож сиджу здебільшого вдома і в глибокій задумі перегортаю пожовклі сторінки минулого…
…Тут, у Луганську, сорок літ тому я зустрів свою, нехай і не першу, зате вже по-справжньому дорослу й зрілу любов. То був один, як палець, після розлучення з першою, львівською, дружиною, а то нас несподівано-бажано стало двоє. А через якийсь час – і троє. Маю стабільну сім’ю, завдяки якій не втратився в житейській веремії, не загубився на манівцях і перехрестях екстремальних епох – усеп’яної брежнєвської, погромно-перебудовної та безоглядно-незалежницької. Живемо гуртом та втрьох як-небудь, із хліба на воду перебиваємося, одначе ж не кланяємося можновладцям-здирникам, активно опонуємо шовіністам і «регіоналам». Так, під час президентських і парламентських виборів дружина працювала у районному штабі «Нашої України», я агітував за БЮТ, а донька співчувала всім патріотичним партіям і блокам. На превеликий жаль, наші родичі в Рівному та Кам’янець-Подільському, несподівано для нас, виявилися «регіоналами» і «соціалістами». Переконати їх нам не вдалося, хоча й телефонували їм раз-по-раз, – слава Богу, що не пересварилися досмертно. Бо ж подібних випадків, як відомо, було-таки чималенько.
Сваримося в сім’ї на побутовому рівні. Що нерви розсмикані, що бюджет домашній «розбалансований»…
Зберіг я приязні стосунки з небагатьма сущими нині колишніми своїми колегами по журналістській праці, хоч і бачимося дуже рідко, хоч і телефонуємо одне одному вкрай рідко. Ось наближається мій черговий скромний ювілей – шістдесятип’ятиріччя. Кого я хотів би запросити на дружню вечірку? Безперечно, Галину Григорівну Пліско, Віталія Замая, Олександра Вакуленка, Романа Рибнікова, Анатолія Кобельнюка, подружжя Данилових – Віру й Анатолія, Світлану Коваленко, Галину Піскун і Валентину Кушніренко… Та чи всі прийдуть на мій поклик: хто хворіє, хто свідомо уникає зустрічей із ностальгійним минулим (береже нерви, чи що), хтось, може, й охолонув серцем до мене.
Із письменниками, у долі яких свого часу я зіграв позитивну роль, дружуся, але з кожним по-різному: із ким щиро й невимушено, а з ким і награно-примусово, приховуючи неприязнь і антипатію. Письменницькі стосунки простими не бувають, я в цьому не раз пересвідчувався. Є ще заздрість, і здебільшого аж ніяк не біла. Є самовпевненість, переоцінка свого таланту, творчих здобутків. Нездоланні амбіції. Якісь образи, невдоволення, звинувачення. Зазвичай талановитіші й розумніші заздрять менше, а буває, що й зовсім не заздрять. Бо знають своє місце в літературі, задоволені ним і не претендують на чужі лаври. Чубляться ж, зводять усілякі порахунки між собою недалекі світоглядно, не обтяжені особливим Божим даром і пророчою місією. Таких я в глибині душі жалію, але довго терпіти не можу, тому й намагаюся не контактувати з ними. І це мені часом вдається. Лише часом, бо доводиться іноді й «полемізувати»… Після цього, як правило, я кілька днів хворію на нервовий розлад.
Але… повернуся до теми: як мені нині ведеться в штучно зрусифікованому, а точніше, у штучно деукраїнізованому Луганську? Погано, скажу відверто, ведеться. Сумно й незатишно. І все частіше – воістину печально. Самотність стає нестерпною… Луганськ стає все чужішим, не з моєї волі зненавидженим. Ті, хто й завжди недолюблював усе, що чимось нагадувало Україну, сьогодні зовсім розперезалися, і цілком відверто, з особливим притиском, ніби хизуючись собою, гудять українську мову, державність нашу, усе інше, що нам, українцям, любе й дороге. Ці українофоби (серед них є і письменники) тішаться «перемогою» Януковича і його «регіональної зграї», уважають і себе переможцями. Тож не соромляться обпльовувати і Президента, і Конституцію, і мене – маленького українця. Зараз це навіть модно – ненавидіти українців. Місцевій владі це вигідно – глас народу, аякже! Ну не люблять у нас «бандерівців», не простять «упівцям» смерть героїчного Кузнєцова і гвардійського Ватутіна!
І все ж мені здається, що луганські полудурки-полуйки, яких аж розпирає від власних незрозумілих за великим рахунком амбіцій, не дотягують до статусу переможців; а ті всілякі акентьєви-кудінови скоріше є недобитками (ми ж, українці, дуже добрі й жалісливі!) російсько-імперського шовінізму, брутально-ординського хамства, що кипить-бурлить у московській крові справіку й донині. Добром це, звісно, не закінчиться, і в першу чергу для самих ідолопоклонників Лютих, Кривавих та інших усіляких-різних «імперотворців»…
А поки що в «зрегіоналізованому» Луганську найнезатишніше живеться нам, автохтонам, упослідженим як місцевою, так і верховною владою. Не живеться нам – як-небудь виживається. Від одного дня – до другого. Від одного приниження – до іншого.
Може, так нам, м’якосердим і вахлакуватим, і треба?!
24.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ТАК ВОРОГИ, ЧИ, МОЖЕ, УСЬОГО-НАВСЬОГО «ВОРІЖЕНЬКИ»?"
• Перейти на сторінку •
"ВІД УСТРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ НАСТРІЙ, ЧИ НАВПАКИ?"
• Перейти на сторінку •
"ВІД УСТРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ НАСТРІЙ, ЧИ НАВПАКИ?"
Про публікацію