ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ ЛЕГЕНДИ
Прийнято вважати, що їх вигадує народ. Не на порожньому, зрозуміло, місці – як відгомін якихось надзвичайних подій, як їх інтерпретація, гіперболізація. Широковідомі легенди про часи козаччини (їх вдало використав Микола Гоголь у своїй ранній творчості), про опришків Олекси Довбуша та про неймовірні подвиги Устима Кармалюка. Вони дихають історією, виховують патріотичні почуття, наснажують на героїчні звершення.
А ще легенди створює панівна ідеологія. У давніші часи – про доброго царя-батюшку (Івана Лютого, Петра Кривавого, Миколу Палкіна?), про сердешну та просвіщенну матінку царицю Катерину, під скіпетром якої «благоденствував» і наш покріпачений народ. У пріснопам’ятну епоху всеросійського (або вже всесоюзного) манкурства – про друга дітей Леніна-Ульянова, про батька всіх народів Сталіна-Джугашвілі… А ще про «піонера-гуманоїда» Павлика Морозова, який здає свого батечка «каральній машині» царевбивчої і народозгубної влади; про українських вовкулаків-куркулів, яких треба знищувати разом з усім середовищем, яке їх породило; про письменників-змовників і терористів-шпигунів від української культури (цих слід розстрілювати, морити голодом, топити в Білому морі, гноїти в таборах Гулагу…). Особливо ж популярними були легенди про благородних комісарів і комісарш, народних месників-партизанів і суперменів-розвідників; про героїчних енкавеесників і кадебешнників, які нещадно «мочили» «ворогів найцивілізованішої і найгуманнішої радянської влади», особисто Сталіна і Хрущова (Іванова-Петрова-Сидорова) у горах Кавказу, лісах Прибалтики, на землях українського Полісся, Волині, Галичини, Прикарпаття, Буковини…
Я особисто народився, виріс і прожив мало не все своє життя в легендарно-міфічному світі, у «країні чудес», себто у «задзеркаллі». Це був, щонайменше, трьохвимірний світ, реально-ірреальний: про одне чув, зовсім інше бачив і цілком протилежне мав на розумі. А говорити (щоб вписатися в загальну картину і вижити) можна було лишень класично-позитивне: «Всегда готов!», «Одобряю!», «Поддерживаю горячо и безоговорочно!» тощо. Крок ліворуч, крок праворуч – расс… кінець кар’єрі, поламана доля, тюрма, табори… І вічне тавро «ворога народу».
Легенди витворюються, працюють, формують нашу свідомість. Легенди розвінчуються, помирають разом зі своїми творцями. Хоча, буває, що творці переживають свої витвори, і це для них трагедія. Думаю, що подібну трагедію сьогодні переживають (і я десь таки співчуваю їм) і два «знамениті» Леоніди – Кравчук та Кучма. Незавидна їхня старість, бо в народі вони зненавиджені, бо їх імена викликають негативні емоції як у старшого (ще совєцького) покоління, так і в молодих громадян напівнезалежної і напівсуверенної України. Немає довгого і щасливого майбутнього і в найновіших, «вікторіанських», легенд – уже сьогодні вони мають анекдотичний відтінок (не знаю, чи радіти з цього та сміятися, чи печалитись і плакати).
Скромний літератор, якоюсь мірою, може, і поет, я також причетний до творення сучасної міфології. Так, я вигадав для себе країну відродження та духовного розквіту – насправді ж її немає, і невідомо, коли вона, така намріяна і жадана, буде. Я повірив у «помаранчеві» ідеали, майданні гасла – і підспівував їм, переконуючи сліпих і глухих: ви бачите, ви чуєте, ви – щасливі! Мої особисті міфики-легендочки виходять мені, як мовиться, боком: мій вік вкорочують гіркі розчарування і «самоїдські» жалі та каяття. А чи покаються коли-небудь, чи спробують бодай очистити свою душу від смертного гріха лжеприсяжництва і клятвовідступництва наші сьогоднішні імениті (бо при владі і капіталах) і не дуже відомі (але теж не бідні та не безправні) міфотворці-легендовиробники?! Щодо цього маю певні сумніви, і, мабуть-таки, об’єктивні. Оскільки міфотворення триває, набирає нових обертів і обертонів. Спокуслива творчість: намалювати відому ікону, вписати в неї ще один «образ» – ото й буде новий архангел! Янукович, приміром. Московська церква освятить, бо вона практикується на цьому давно. Московському «богові» це угодно, як і земним кремлівським «божкам».
А тепер – про найцікавіше, бо воно стосується нас, луганців – любителів усього «легендарного». Усі ми, хто дивиться місцеві телеканали, читає місцеву (ліву, ще лівішу, регіональну, прогресивно-соціалістську й об’єднано-соціально-демократичну та руськоблоківську) пресу, ще не забули «гарячий процес» творення легенди про «матьорого бандерівця» Зіновія Гузара: мовляв, такий він і пересякий, не наш – ворожий… Що нібито він, під час відвідин «зразково-показового» слов’яносербського історико-краєзнавчого музею низько вклонився фашистській касці та мало її не поцілував, а на «краснозвьоздную» поглянув якось скоса й мало не плюнув на неї. Дурниця звісно (високий державний посадовець, та ще й до всього розумна і культурна людина не дозволить собі такого), однак ті, хто дуже хотів повірити в цю легенду, таки дуже повірили. Я особисто лише посміявся (не дуже весело, бо – гидота несусвітня, і підлість гадюча) та подумав: «Немає меж людській глупоті й спадлюченості…»
Аж ось, днями, довелося і мені побувати в «легендарному» музеї слов’яносербського (хорватського, молдованського, циганського, донськокозацького – якого завгодно, але не українсько-патріотичного!) містечка, дещо подивитися «містичного» і почути «легендарного». По-перше: у справді цікавій експозиції музею відображено все – від заснування «легендарної» Слов’яносербії до сьогоднішніх «міфологічних» часів. Усе працює на виховання місцевого патріотизму – поїдьте, подивіться, усвідомте, проникніться високим духом епохальності! На стенді, поряд з універсалами «ворожої» Центральної Ради – бюст того, хто «живіший за всіх живих» – Леніна. Поряд з експонатами про славетних «слуг царя и Отечества», благодійників краю сербо-хорватсько-молдавського походження – портрети «злейших врагов народа и советской власти», Микити Шаповала, наприклад… Це мимоволі нагадувало мені зовсім недавні відвідини Путилівського музею на Сумщині, де «увічнені» (як позитивні герої) Петро Кривавий і Йосиф Джугашвілі, а гетьман Мазепа експонується як зрадник царя-батюшки. Подібних наголосів у Слов’яносербську я не виявив, однак, попри свою обізнаність в історії й політології, не зміг збагнути методику й завдання такої статично-статистичної установи, як музей. Так ворог Микита Шаповал (як на мене – то великий українець-патріот, я ж читав його поетичні й публіцистичні твори), чи – гордість Слов’яносербії? Якщо друге, то чому тоді виставляти шанованого мною політика і патріота Зіновія Гузара «ворогом», та ще й «матьорим»? Тому, що нахилився, подивований: чому це фашистська і совєцька каски виставлені поруч? Так я і сам нахилився, гаразд не розуміючи, чому ці два експонати-антиподи мирно «вживаються» в експозиції музею? Оце моє «нахилився» теж можна потрактувати як «схиляння», «поклоніння» символу фашизму? А мона, мона… І знаєте, чому? А тому, що я – за примирення Сходу і Заходу, за визнання вояків УПА борцями за свободу і незалежність України нарівні з усіма рядовими воїнами-захисниками рідної землі. Тому, що від представників місцевої (регіональної) влади я почув категоричне: «Ніколи не примиримося з ворогами-бандерівцями! Нікому не дозволимо паплюжити…» А кого – паплюжити? Леніна, Сталіна, Симоненка, Януковича? Ні, їх не мона! Мона – Гузара, мене, сина комуніста й «куркульки», колишнього комсомольця й зроду-віку українця-патріота! Це – для контрасту, адже весь світ – на контрастах! Усе – наше: погане, ще поганіше і геть погане! Своє ж бо, кровне… Ось, у музеї – всі: свої і чужі. Свої – кращі! Думайте, дітки (надія Української Держави), робіть висновки. Але знайте: Ленін – добрий дідусь, а Петлюра (і Бандера, і Гузар, і Низовий) – бяки, бо не люблять дядь Лужкова і Жириновського, бо хочуть стерти всі контрасти й залишити тільки жовто-блакитний колір!
Це я пишу для розумних і мислячих читачів. Нікого не хочу перехвалити чи недооцінити. Я взагалі вважаю українську Слов’яносербію чудовим куточком чудової української України. Без шовіністів, реваншистів, українофобних комуністів і «вітренківців». Я глибоко шаную світлу пам'ять про моїх покійних друзів – журналістів і літераторів Івана Мурав’я і Леоніда Котлова; я прихильно ставлюся до чудових українських поетів, народжених слов’яносербською землею: Людмили Лисицької, Ганни Бурлуцької, Олекси Півня, Олени Лошакової… У мене є друзі у Слов’яносербську, Родаковому, Фрунзе, Веселій Горі, Зимогір’ї, Лозовському… Це мене радує.
Мабуть, у мене є і недруги. Що ж, не без цього. Адже світ – такий контрастний!
12.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ ЛЕГЕНДИ
Прийнято вважати, що їх вигадує народ. Не на порожньому, зрозуміло, місці – як відгомін якихось надзвичайних подій, як їх інтерпретація, гіперболізація. Широковідомі легенди про часи козаччини (їх вдало використав Микола Гоголь у своїй ранній творчості), про опришків Олекси Довбуша та про неймовірні подвиги Устима Кармалюка. Вони дихають історією, виховують патріотичні почуття, наснажують на героїчні звершення.
А ще легенди створює панівна ідеологія. У давніші часи – про доброго царя-батюшку (Івана Лютого, Петра Кривавого, Миколу Палкіна?), про сердешну та просвіщенну матінку царицю Катерину, під скіпетром якої «благоденствував» і наш покріпачений народ. У пріснопам’ятну епоху всеросійського (або вже всесоюзного) манкурства – про друга дітей Леніна-Ульянова, про батька всіх народів Сталіна-Джугашвілі… А ще про «піонера-гуманоїда» Павлика Морозова, який здає свого батечка «каральній машині» царевбивчої і народозгубної влади; про українських вовкулаків-куркулів, яких треба знищувати разом з усім середовищем, яке їх породило; про письменників-змовників і терористів-шпигунів від української культури (цих слід розстрілювати, морити голодом, топити в Білому морі, гноїти в таборах Гулагу…). Особливо ж популярними були легенди про благородних комісарів і комісарш, народних месників-партизанів і суперменів-розвідників; про героїчних енкавеесників і кадебешнників, які нещадно «мочили» «ворогів найцивілізованішої і найгуманнішої радянської влади», особисто Сталіна і Хрущова (Іванова-Петрова-Сидорова) у горах Кавказу, лісах Прибалтики, на землях українського Полісся, Волині, Галичини, Прикарпаття, Буковини…
Я особисто народився, виріс і прожив мало не все своє життя в легендарно-міфічному світі, у «країні чудес», себто у «задзеркаллі». Це був, щонайменше, трьохвимірний світ, реально-ірреальний: про одне чув, зовсім інше бачив і цілком протилежне мав на розумі. А говорити (щоб вписатися в загальну картину і вижити) можна було лишень класично-позитивне: «Всегда готов!», «Одобряю!», «Поддерживаю горячо и безоговорочно!» тощо. Крок ліворуч, крок праворуч – расс… кінець кар’єрі, поламана доля, тюрма, табори… І вічне тавро «ворога народу».
Легенди витворюються, працюють, формують нашу свідомість. Легенди розвінчуються, помирають разом зі своїми творцями. Хоча, буває, що творці переживають свої витвори, і це для них трагедія. Думаю, що подібну трагедію сьогодні переживають (і я десь таки співчуваю їм) і два «знамениті» Леоніди – Кравчук та Кучма. Незавидна їхня старість, бо в народі вони зненавиджені, бо їх імена викликають негативні емоції як у старшого (ще совєцького) покоління, так і в молодих громадян напівнезалежної і напівсуверенної України. Немає довгого і щасливого майбутнього і в найновіших, «вікторіанських», легенд – уже сьогодні вони мають анекдотичний відтінок (не знаю, чи радіти з цього та сміятися, чи печалитись і плакати).
Скромний літератор, якоюсь мірою, може, і поет, я також причетний до творення сучасної міфології. Так, я вигадав для себе країну відродження та духовного розквіту – насправді ж її немає, і невідомо, коли вона, така намріяна і жадана, буде. Я повірив у «помаранчеві» ідеали, майданні гасла – і підспівував їм, переконуючи сліпих і глухих: ви бачите, ви чуєте, ви – щасливі! Мої особисті міфики-легендочки виходять мені, як мовиться, боком: мій вік вкорочують гіркі розчарування і «самоїдські» жалі та каяття. А чи покаються коли-небудь, чи спробують бодай очистити свою душу від смертного гріха лжеприсяжництва і клятвовідступництва наші сьогоднішні імениті (бо при владі і капіталах) і не дуже відомі (але теж не бідні та не безправні) міфотворці-легендовиробники?! Щодо цього маю певні сумніви, і, мабуть-таки, об’єктивні. Оскільки міфотворення триває, набирає нових обертів і обертонів. Спокуслива творчість: намалювати відому ікону, вписати в неї ще один «образ» – ото й буде новий архангел! Янукович, приміром. Московська церква освятить, бо вона практикується на цьому давно. Московському «богові» це угодно, як і земним кремлівським «божкам».
А тепер – про найцікавіше, бо воно стосується нас, луганців – любителів усього «легендарного». Усі ми, хто дивиться місцеві телеканали, читає місцеву (ліву, ще лівішу, регіональну, прогресивно-соціалістську й об’єднано-соціально-демократичну та руськоблоківську) пресу, ще не забули «гарячий процес» творення легенди про «матьорого бандерівця» Зіновія Гузара: мовляв, такий він і пересякий, не наш – ворожий… Що нібито він, під час відвідин «зразково-показового» слов’яносербського історико-краєзнавчого музею низько вклонився фашистській касці та мало її не поцілував, а на «краснозвьоздную» поглянув якось скоса й мало не плюнув на неї. Дурниця звісно (високий державний посадовець, та ще й до всього розумна і культурна людина не дозволить собі такого), однак ті, хто дуже хотів повірити в цю легенду, таки дуже повірили. Я особисто лише посміявся (не дуже весело, бо – гидота несусвітня, і підлість гадюча) та подумав: «Немає меж людській глупоті й спадлюченості…»
Аж ось, днями, довелося і мені побувати в «легендарному» музеї слов’яносербського (хорватського, молдованського, циганського, донськокозацького – якого завгодно, але не українсько-патріотичного!) містечка, дещо подивитися «містичного» і почути «легендарного». По-перше: у справді цікавій експозиції музею відображено все – від заснування «легендарної» Слов’яносербії до сьогоднішніх «міфологічних» часів. Усе працює на виховання місцевого патріотизму – поїдьте, подивіться, усвідомте, проникніться високим духом епохальності! На стенді, поряд з універсалами «ворожої» Центральної Ради – бюст того, хто «живіший за всіх живих» – Леніна. Поряд з експонатами про славетних «слуг царя и Отечества», благодійників краю сербо-хорватсько-молдавського походження – портрети «злейших врагов народа и советской власти», Микити Шаповала, наприклад… Це мимоволі нагадувало мені зовсім недавні відвідини Путилівського музею на Сумщині, де «увічнені» (як позитивні герої) Петро Кривавий і Йосиф Джугашвілі, а гетьман Мазепа експонується як зрадник царя-батюшки. Подібних наголосів у Слов’яносербську я не виявив, однак, попри свою обізнаність в історії й політології, не зміг збагнути методику й завдання такої статично-статистичної установи, як музей. Так ворог Микита Шаповал (як на мене – то великий українець-патріот, я ж читав його поетичні й публіцистичні твори), чи – гордість Слов’яносербії? Якщо друге, то чому тоді виставляти шанованого мною політика і патріота Зіновія Гузара «ворогом», та ще й «матьорим»? Тому, що нахилився, подивований: чому це фашистська і совєцька каски виставлені поруч? Так я і сам нахилився, гаразд не розуміючи, чому ці два експонати-антиподи мирно «вживаються» в експозиції музею? Оце моє «нахилився» теж можна потрактувати як «схиляння», «поклоніння» символу фашизму? А мона, мона… І знаєте, чому? А тому, що я – за примирення Сходу і Заходу, за визнання вояків УПА борцями за свободу і незалежність України нарівні з усіма рядовими воїнами-захисниками рідної землі. Тому, що від представників місцевої (регіональної) влади я почув категоричне: «Ніколи не примиримося з ворогами-бандерівцями! Нікому не дозволимо паплюжити…» А кого – паплюжити? Леніна, Сталіна, Симоненка, Януковича? Ні, їх не мона! Мона – Гузара, мене, сина комуніста й «куркульки», колишнього комсомольця й зроду-віку українця-патріота! Це – для контрасту, адже весь світ – на контрастах! Усе – наше: погане, ще поганіше і геть погане! Своє ж бо, кровне… Ось, у музеї – всі: свої і чужі. Свої – кращі! Думайте, дітки (надія Української Держави), робіть висновки. Але знайте: Ленін – добрий дідусь, а Петлюра (і Бандера, і Гузар, і Низовий) – бяки, бо не люблять дядь Лужкова і Жириновського, бо хочуть стерти всі контрасти й залишити тільки жовто-блакитний колір!
Це я пишу для розумних і мислячих читачів. Нікого не хочу перехвалити чи недооцінити. Я взагалі вважаю українську Слов’яносербію чудовим куточком чудової української України. Без шовіністів, реваншистів, українофобних комуністів і «вітренківців». Я глибоко шаную світлу пам'ять про моїх покійних друзів – журналістів і літераторів Івана Мурав’я і Леоніда Котлова; я прихильно ставлюся до чудових українських поетів, народжених слов’яносербською землею: Людмили Лисицької, Ганни Бурлуцької, Олекси Півня, Олени Лошакової… У мене є друзі у Слов’яносербську, Родаковому, Фрунзе, Веселій Горі, Зимогір’ї, Лозовському… Це мене радує.
Мабуть, у мене є і недруги. Що ж, не без цього. Адже світ – такий контрастний!
12.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"РОЗДУМИ НАПЕРЕДОДНІ МОГО ЮВІЛЕЮ"
• Перейти на сторінку •
"ТАК ВОРОГИ, ЧИ, МОЖЕ, УСЬОГО-НАВСЬОГО «ВОРІЖЕНЬКИ»?"
• Перейти на сторінку •
"ТАК ВОРОГИ, ЧИ, МОЖЕ, УСЬОГО-НАВСЬОГО «ВОРІЖЕНЬКИ»?"
Про публікацію