Коли я писала про безоглядний оптимізм, я мала на увазі складну обстановку щодо «Вітчизни, що тверда мов камінь, що у борні за волю до кінця». У даному випадку Вітчизна – це люди, які її населяють. Чи можливо після останніх політичних подій стверджувати, що вони – «тверді, як камінь» і боротимуться «за волю до кінця»? Думаю, тут ваш «невиправний реалізм» вас підводить.
Щодо самого вірша, то треба поставити кому у першому рядку: «Яким він буде, твір мій? Той, останній…». Крім того, закінчення «...ая-ую» зараз не дуже схвалюється («Київськую Русь»). Тут ви його вжили всього один раз, що, мабуть, допустиме, але надалі варто уникати.

На всіх не вгодиш... Одні говорять - не потрібно копирсатися в недоліках, не лізьте в суспільні процеси, оспівуйте вічне і прекрасне, бо тільки то і є поезія. Інші, як і Ви в даному випадку, навпаки - все пропало, все погано, катастрофа, немає підстав для оптимізму (навіть для реалізму)... Що тут сказати? Кожен в певній мірі правий. Однак у вірші об'ємом у 12-ть рядків практично неможливо задовольнити всіх (та й теоретично мабуть теж). Тому повторюсь - вважайте це рожевою мрією, хоча серед загальної маси досить часто зустрічаються люди з тверезими поглядами, патріотично налаштовані, з бажанням працювати не тільки за гроші... От їх, в першу чергу, я і мав на увазі (і в другу, і в третю...) Стосовно архаїчних (застарілих) закінчень - я не переймаюсь чиїмись схваленнями (я це вже пройшов). Дякую за кому в першому реченні і за Ваші роздуми на загал)

До речі, в контексті останнього виступу Віталія Гайдукевча з цього питання Київську Русь цілком підставно буде замінити стародавньою. Як говориться, одним ударом - двох зайців (я ще і про схвалення)

Дуже вдало вийшло із заміною! Можна і треба відгукуватись на суспільні поцеси (художньо їх переосмисливши), тому що в них також – частина вічності.