ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про тополю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тополю
Стоїть тополя одна у полі,
Посеред степу понад шляхом.
Одна у полі – що то за доля?
Ні деревинки ж ніде кругом.
Мав сотник дочку – красуню Галю,
Висока, ставна. На все село,
На всю округу, а, може, й далі
Гарніше неї та не було.
Зелені очі та й чорні брови.
Бува, як гляне з – під отих брів,
То парубійко умить готовий
Хоч на край світу без зайвих слів.
Але ж і горда була козачка,
Чим серце краяла парубкам.
І слово мовить вона, неначе
То нагорода, та ще й яка.
Чимало хлопців за нею мліли,
Але такою уже була,
Як не старались, як не хотіли –
Нікому серце не віддала.
Хоч ні, Микола їй був до серця,
Теж не останній в селі козак.
Був до роботи та і до герцю
Чи не найкращий в селі мастак.
А сам же видний, а сам же гарний,
Блакитні очі та чорний чуб.
Якій завгодно такий до пари
І то за радість з ним взяти шлюб.
Усі дівчата навколо вились,
Та він їх, наче, й не помічав.
Для нього Галя була лиш мила
До її хати він учащав.
Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
Та зверхньо завжди себе вела:
Не посміхнеться та не пригладить.
Хоч і хотіла, хоч і могла.
Таке вже гордість робила з нею.
Чого хотіла – не зна й сама.
З відкритим серцем він йде до неї,
Вона ж закритим своє трима.
Якось він каже: - Що хочеш, люба?
Я задля тебе зроблю усе!
Вона ж, як завжди, копилить губи
Та і говорить: - Як принесеш
Такі ж сережки, як має пані
Полковничиха , то я тобі
Дозволю щічки мої рум’яні
Поцілувати. І той побіг
Швиденько свого коня сідлати.
На нього скочив і десь помчав.
Мабуть, сережки такі шукати.
Та все немає, немов пропав.
День не приходить другий не їде.
Сидить дівчина, в вікно глядить.
Вже і жалкує, та дітись ніде.
Сама ж і винна. Та що робить?
Аж бачить – хлопець конем вертає.
Зраділа дуже. Але сидить
І свою радість в собі ховає,
Бо її гордість їй так велить.
Примчав Микола, забіг у хату:
- Тримай, кохана! Таки дістав!
Дозволь же в щічку поцілувати!?
За руку навіть її узяв.
Вона ж ізнову копилить губи:
- Сережки гарні, та мало їх
Аби могла я дозволить, любий
Тобі торкатись до щік моїх.
Й сама не знає, як то виходить
І хоче, щоб він поцілував,
Та все щось плута, та варить воду:
- Я хочу, щоб ти мені дістав
Такеє ж плаття, як в дочки хана
З Бахчисараю. І вже тоді,
Як ти для мене його дістанеш,
Дозволю справді – таки тобі
Поцілувати мене у щічку…
Схопивсь Микола і на коня,
Помчався птахом ген через річку,
Його і річка не зупиня.
Помчав і, наче, у воду канув,
Немає тиждень, немає два.
Щодень виходить вона на ганок,
Вже й пожаліла за ті слова.
Проходить місяць – нема Миколи,
Вже й на воротах стоїть вона
Та промовляє, що більш ніколи
Вона не буде така дурна.
Не буде милим так потурати.
Хай лиш приїде, вона його
Уже нікуди не пустить з хати
Та й обцілує сама всього.
Аж якось бачить: кінь за рікою.
Хтось їде степом, не їде – мчить,
Іще здалеку маха рукою.
О, довгожданна щаслива мить!
Кінь сизим птахом злетів до ганку,
Микола в ноги дівчині впав:
- Згадай – но, мила, про обіцянку!?
Я тобі плаття – таки дістав!
Козаки саме похід збирали
До хана в гості в Бахчисарай,
Мене з собою також узя́ли.
Я саме звідти. Ось на, тримай!
Дає, їй плаття, та таке гарне.
Яких ні в кого, мабуть, нема,
Але подяки чекає марно,
Знов її гордість дурна трима.
Сама не хоче – копилить губи
І каже: - От би мені дістав
Султанші перстень. Тоді би, любий,
Мене вже точно поцілував.
Поглянув хлопець на неї горду
Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
Та за ворота коня виводить,
Сів, ще раз глянув і геть помчав.
І знов від нього немає звістки,
Куди подався – ніхто не зна.
А їй ні пити , а їй ні їсти,
А їй ні спати. Чека вона.
На ганок вийде, то на ворота,
А то у поле аж за село.
А із очей їй все сльози котять,
Мов змити хочуть все її зло.
Вона виходить та виглядає.
Стоїть край шляху, себе кляне,
То плаття гарне своє вдягає,
А то сережки, бува, вдягне.
Стоїть сердешна до ночі часом
Не зійде з місця, не ворухне.
Де її любий? Де її красень?
Чи не проїде, не промине?
Отак стояла, отак чекала,
Не дочекалась…Пройшли роки
І понад шляхом тополя стала.
Здалеку профіль її стрункий
Побачить можна. Стоїть все горда
Та виглядає – не зна чого.
Часи повз неї летять – проходять,
Але ні звістки, а ні його.
Де він поїхав? Де він подався?
Чи, може, кинув її навік?
Чи десь у краї чужім зостався?
Чи, може, смертю в бою поліг7
Вона чекає й чекати буде
Сама цю карту взяла собі.
Не будьте горді занадто, люди,
Щоб не жаліти, так не робіть.
Посеред степу понад шляхом.
Одна у полі – що то за доля?
Ні деревинки ж ніде кругом.
Мав сотник дочку – красуню Галю,
Висока, ставна. На все село,
На всю округу, а, може, й далі
Гарніше неї та не було.
Зелені очі та й чорні брови.
Бува, як гляне з – під отих брів,
То парубійко умить готовий
Хоч на край світу без зайвих слів.
Але ж і горда була козачка,
Чим серце краяла парубкам.
І слово мовить вона, неначе
То нагорода, та ще й яка.
Чимало хлопців за нею мліли,
Але такою уже була,
Як не старались, як не хотіли –
Нікому серце не віддала.
Хоч ні, Микола їй був до серця,
Теж не останній в селі козак.
Був до роботи та і до герцю
Чи не найкращий в селі мастак.
А сам же видний, а сам же гарний,
Блакитні очі та чорний чуб.
Якій завгодно такий до пари
І то за радість з ним взяти шлюб.
Усі дівчата навколо вились,
Та він їх, наче, й не помічав.
Для нього Галя була лиш мила
До її хати він учащав.
Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
Та зверхньо завжди себе вела:
Не посміхнеться та не пригладить.
Хоч і хотіла, хоч і могла.
Таке вже гордість робила з нею.
Чого хотіла – не зна й сама.
З відкритим серцем він йде до неї,
Вона ж закритим своє трима.
Якось він каже: - Що хочеш, люба?
Я задля тебе зроблю усе!
Вона ж, як завжди, копилить губи
Та і говорить: - Як принесеш
Такі ж сережки, як має пані
Полковничиха , то я тобі
Дозволю щічки мої рум’яні
Поцілувати. І той побіг
Швиденько свого коня сідлати.
На нього скочив і десь помчав.
Мабуть, сережки такі шукати.
Та все немає, немов пропав.
День не приходить другий не їде.
Сидить дівчина, в вікно глядить.
Вже і жалкує, та дітись ніде.
Сама ж і винна. Та що робить?
Аж бачить – хлопець конем вертає.
Зраділа дуже. Але сидить
І свою радість в собі ховає,
Бо її гордість їй так велить.
Примчав Микола, забіг у хату:
- Тримай, кохана! Таки дістав!
Дозволь же в щічку поцілувати!?
За руку навіть її узяв.
Вона ж ізнову копилить губи:
- Сережки гарні, та мало їх
Аби могла я дозволить, любий
Тобі торкатись до щік моїх.
Й сама не знає, як то виходить
І хоче, щоб він поцілував,
Та все щось плута, та варить воду:
- Я хочу, щоб ти мені дістав
Такеє ж плаття, як в дочки хана
З Бахчисараю. І вже тоді,
Як ти для мене його дістанеш,
Дозволю справді – таки тобі
Поцілувати мене у щічку…
Схопивсь Микола і на коня,
Помчався птахом ген через річку,
Його і річка не зупиня.
Помчав і, наче, у воду канув,
Немає тиждень, немає два.
Щодень виходить вона на ганок,
Вже й пожаліла за ті слова.
Проходить місяць – нема Миколи,
Вже й на воротах стоїть вона
Та промовляє, що більш ніколи
Вона не буде така дурна.
Не буде милим так потурати.
Хай лиш приїде, вона його
Уже нікуди не пустить з хати
Та й обцілує сама всього.
Аж якось бачить: кінь за рікою.
Хтось їде степом, не їде – мчить,
Іще здалеку маха рукою.
О, довгожданна щаслива мить!
Кінь сизим птахом злетів до ганку,
Микола в ноги дівчині впав:
- Згадай – но, мила, про обіцянку!?
Я тобі плаття – таки дістав!
Козаки саме похід збирали
До хана в гості в Бахчисарай,
Мене з собою також узя́ли.
Я саме звідти. Ось на, тримай!
Дає, їй плаття, та таке гарне.
Яких ні в кого, мабуть, нема,
Але подяки чекає марно,
Знов її гордість дурна трима.
Сама не хоче – копилить губи
І каже: - От би мені дістав
Султанші перстень. Тоді би, любий,
Мене вже точно поцілував.
Поглянув хлопець на неї горду
Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
Та за ворота коня виводить,
Сів, ще раз глянув і геть помчав.
І знов від нього немає звістки,
Куди подався – ніхто не зна.
А їй ні пити , а їй ні їсти,
А їй ні спати. Чека вона.
На ганок вийде, то на ворота,
А то у поле аж за село.
А із очей їй все сльози котять,
Мов змити хочуть все її зло.
Вона виходить та виглядає.
Стоїть край шляху, себе кляне,
То плаття гарне своє вдягає,
А то сережки, бува, вдягне.
Стоїть сердешна до ночі часом
Не зійде з місця, не ворухне.
Де її любий? Де її красень?
Чи не проїде, не промине?
Отак стояла, отак чекала,
Не дочекалась…Пройшли роки
І понад шляхом тополя стала.
Здалеку профіль її стрункий
Побачить можна. Стоїть все горда
Та виглядає – не зна чого.
Часи повз неї летять – проходять,
Але ні звістки, а ні його.
Де він поїхав? Де він подався?
Чи, може, кинув її навік?
Чи десь у краї чужім зостався?
Чи, може, смертю в бою поліг7
Вона чекає й чекати буде
Сама цю карту взяла собі.
Не будьте горді занадто, люди,
Щоб не жаліти, так не робіть.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію