ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
2024.04.16
23:09
Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
2024.04.16
22:33
Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
2024.04.16
20:19
Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
2024.04.16
20:03
Цей тихий ранок з квітами в гіллі
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
2024.04.16
09:56
З листка на листочок стрибають краплини.
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
2024.04.16
05:52
На Парнасі відучора гуд
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
2024.04.16
05:42
Галки жовтороті
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про соняшник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про соняшник
У ті часи, як сонце було богом
І люди поклонялися йому ,
Несли пожертви до кумира свого,
І день, і ніч молилися на нього ,
А це було віки й віки тому.
В часи оті напівзабуті давні
В Америці, серед її степів
Жило одне велике плем’я славне
Серед других поважне, рівноправне
І звалось – Плем’я сонячних синів.
Вони вставали дуже – дуже рано
І сонце зустрічали геть усі
В святилищі. Чекали, доки встане
І променями першими прогляне
Народжене на світ в усій красі .
І весело прихід його вітали,
І сонечко всміхалося до них,
І радістю їх душі наповняло,
І сили їм, наснаги додавало,
І на роботу надихало їх.
Вони під сонцем цілий день трудились
На добре облаштованих полях
Без відпочинку – бо їм не хотілось,
І без обіду – в полі їм не їлось,
Мотики грали весело в руках.
І сміх лунав, веселі пісні лились,
Робота була радістю для них.
І непомітно, щоб вони втомились,
І не було таких, які б лінились,
Бо лінь у них була найбільший гріх.
І, доки сонце в небесах пливло
Їх світ, їх бог, їх віра і надія,
Щасливо плем’я у степах жило,
Завжди привітне до гостей було -
Зустріне, нагодує, обігріє.
Та заздро позирали вороги
На їхні землі на достаток їхній,
На їхні води, на гаї й луги
І лиш ковтали слину від зловтіхи,
Та все молились до своїх богів,
Криваві жертви їм щодня носили,
Щоб впав на плем’я їх нещасний гнів,
І їхнє щастя ураганом змів,
Позбавив його радості і сили.
А ті боги старались, як могли
І, врешті – решт, нагнали чорні хмари
І хмари ті все небо зайняли,
Вітри подули і дощі пішли,
І з блискавками грім страшний ударив.
А плем’я вийшло вранці, як завжди
Аби прихід вітати свого бога,
В багнюці залишаючи сліди,
В передчутті великої біди,
В святилище долаючи дорогу.
Але їх сонце так і не зійшло.
Вірніш, зійшло. Та з них ніхто не бачив,
Десь там собі за хмарами пройшло
І промінця до них не простягло.
Вони ж дивилися, як небо плаче
І слідом також плакали собі.
Весь день стояли і весь день чекали
Та дощ періщив, вітер не слабів
І не лунав уже веселий спів,
Тепла і сонця їм не вистачало .
Не вийшов їхній бог, не привітав,
Промінням їх ласкаво не пригладив,
Наснаги їм до праці не надав,
Своє тепло за хмарами сховав.
Тож день пройшов у племені не радо.
Сумні всі по оселях розбрелись,
Щоб вранці сонце зустрічати знову.
Та вранці вітри,хмари понеслись,
Дощі іще сильніші полились,
Щоб краєвид споганити чудовий.
І знов весь день простояли вони,
За небом увесь час спостерігали
Просили: ‘’ Боже, хмари розжени!
Ми тут стоїм – твої дочки й сини
І хочем, щоб ти нас не полишало!’’
Та все даремно. День за днем іде,
І день за днем негода налітає,
І сонце не з’являється ніде,
Розмов з своїми дітьми не веде,
Немов його на небі і немає.
Вони ж приходять і все рівно ждуть,
Весь день, стоять очима проводжають
Там, де лежав одвічний сонця путь,
Де у той час воно повинно буть
І все його з’явитися благають.
Пісні замовкли, сміху вже не чуть,
Поля всі бур’яном позаростали .
А люди сумно із осель ідуть,
Та про роботу й мови не ведуть,
Бо в них ні сили, ні бажань не стало.
А якось вранці хмари розійшлись
І раптом сонце землю освітило,
Пробіглося землею, як колись.
І знову тепло і спокійно стало.
Схотіло сонце діточок своїх
Як і раніше, радо привітати,
Але чомусь ніде не бачить їх,
Не чує їхній безтурботний сміх,
Стурбоване, взялось воно шукати.
І раптом бачить - купкою стоять
Якісь великі гарні жовті квіти.
Як сонечка малесенькі горять.
І зрозуміло – це ж бо його діти.
Не дочекались – квітом зацвіли
І схожими на Батька – Сонце стали.
А люди, що пізніш сюди прийшли,
Збирали їх, ростити почали
І соняшником, звісно що назвали.
З того часу вітають сонця схід
Великі жовті соняшника квіти.
Воно іде – вони за ним услід
Всі до одного повертають цвіт
Немов легенду хочуть оживити.
І люди поклонялися йому ,
Несли пожертви до кумира свого,
І день, і ніч молилися на нього ,
А це було віки й віки тому.
В часи оті напівзабуті давні
В Америці, серед її степів
Жило одне велике плем’я славне
Серед других поважне, рівноправне
І звалось – Плем’я сонячних синів.
Вони вставали дуже – дуже рано
І сонце зустрічали геть усі
В святилищі. Чекали, доки встане
І променями першими прогляне
Народжене на світ в усій красі .
І весело прихід його вітали,
І сонечко всміхалося до них,
І радістю їх душі наповняло,
І сили їм, наснаги додавало,
І на роботу надихало їх.
Вони під сонцем цілий день трудились
На добре облаштованих полях
Без відпочинку – бо їм не хотілось,
І без обіду – в полі їм не їлось,
Мотики грали весело в руках.
І сміх лунав, веселі пісні лились,
Робота була радістю для них.
І непомітно, щоб вони втомились,
І не було таких, які б лінились,
Бо лінь у них була найбільший гріх.
І, доки сонце в небесах пливло
Їх світ, їх бог, їх віра і надія,
Щасливо плем’я у степах жило,
Завжди привітне до гостей було -
Зустріне, нагодує, обігріє.
Та заздро позирали вороги
На їхні землі на достаток їхній,
На їхні води, на гаї й луги
І лиш ковтали слину від зловтіхи,
Та все молились до своїх богів,
Криваві жертви їм щодня носили,
Щоб впав на плем’я їх нещасний гнів,
І їхнє щастя ураганом змів,
Позбавив його радості і сили.
А ті боги старались, як могли
І, врешті – решт, нагнали чорні хмари
І хмари ті все небо зайняли,
Вітри подули і дощі пішли,
І з блискавками грім страшний ударив.
А плем’я вийшло вранці, як завжди
Аби прихід вітати свого бога,
В багнюці залишаючи сліди,
В передчутті великої біди,
В святилище долаючи дорогу.
Але їх сонце так і не зійшло.
Вірніш, зійшло. Та з них ніхто не бачив,
Десь там собі за хмарами пройшло
І промінця до них не простягло.
Вони ж дивилися, як небо плаче
І слідом також плакали собі.
Весь день стояли і весь день чекали
Та дощ періщив, вітер не слабів
І не лунав уже веселий спів,
Тепла і сонця їм не вистачало .
Не вийшов їхній бог, не привітав,
Промінням їх ласкаво не пригладив,
Наснаги їм до праці не надав,
Своє тепло за хмарами сховав.
Тож день пройшов у племені не радо.
Сумні всі по оселях розбрелись,
Щоб вранці сонце зустрічати знову.
Та вранці вітри,хмари понеслись,
Дощі іще сильніші полились,
Щоб краєвид споганити чудовий.
І знов весь день простояли вони,
За небом увесь час спостерігали
Просили: ‘’ Боже, хмари розжени!
Ми тут стоїм – твої дочки й сини
І хочем, щоб ти нас не полишало!’’
Та все даремно. День за днем іде,
І день за днем негода налітає,
І сонце не з’являється ніде,
Розмов з своїми дітьми не веде,
Немов його на небі і немає.
Вони ж приходять і все рівно ждуть,
Весь день, стоять очима проводжають
Там, де лежав одвічний сонця путь,
Де у той час воно повинно буть
І все його з’явитися благають.
Пісні замовкли, сміху вже не чуть,
Поля всі бур’яном позаростали .
А люди сумно із осель ідуть,
Та про роботу й мови не ведуть,
Бо в них ні сили, ні бажань не стало.
А якось вранці хмари розійшлись
І раптом сонце землю освітило,
Пробіглося землею, як колись.
І знову тепло і спокійно стало.
Схотіло сонце діточок своїх
Як і раніше, радо привітати,
Але чомусь ніде не бачить їх,
Не чує їхній безтурботний сміх,
Стурбоване, взялось воно шукати.
І раптом бачить - купкою стоять
Якісь великі гарні жовті квіти.
Як сонечка малесенькі горять.
І зрозуміло – це ж бо його діти.
Не дочекались – квітом зацвіли
І схожими на Батька – Сонце стали.
А люди, що пізніш сюди прийшли,
Збирали їх, ростити почали
І соняшником, звісно що назвали.
З того часу вітають сонця схід
Великі жовті соняшника квіти.
Воно іде – вони за ним услід
Всі до одного повертають цвіт
Немов легенду хочуть оживити.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію