ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про шафран
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про шафран
Коли занадто влади у руках,
А навкруги підлесників отара
І їх слова засліплюють, мов чари,
Стає людина зовсім не така.
Себе ледь не за бога уважа
І думає, що наймудріша в світі,
Тож знає, як кому в цім світі жити.
А хто не згоден – того на ножа.
І скільки їх, таких уже було,
На жаль, не всі погано закінчили,
При тому, купу зла у світ пустили
І скільки воно горя принесло.
Хоча би взяти і могутній Рим,
Отих лихих Калігул і Неронів.
Що доброго ми знаємо сьогодні
Із того, що вдалось зробити їм?
Але згадати хочу не про них.
Був свого часу Клавдій Другий в Римі.
Не самий кровожерливий між тими ,
Та слід кривавий залишити встиг.
Рим увесь час із кимось воював,
І війни ті потребували крові.
Йому потрібні сильні і здорові,
Хто б геть про все на світі забував.
Не маючи ні дому, ні сім’ї,
Ішов за Рим, за гроші воювати.
А де таких легіонерів взяти,
Адже в людей потреби є свої?
Тож імператор Клавдій і рішив
Весілля у державі скасувати.
Хай нежонаті йдуть усі в солдати.
А на незгодних він обрушить гнів.
І все… питання вирішив умить,
Не думаючи, що ламає долі.
Він – імператор, така його воля,
Всі волею тією мають жить.
А жив тоді у Римі Валентин.
Умів хвороби різні лікувати,
А ще й із уст своїх передавати
Христове слово поміж люду він.
Обходячи драконівський указ,
Вінчав таємно молодії пари,
Хоч знав, яка за це можлива кара…
От привели до нього якось раз
Одну сліпу дівчи́ну молоду.
Оглянув Валентин її й побачив,
Що бути їй усе життя незрячій
І він не здатен відвести біду.
Але того не став їй говорить.
Нащо людину позбавлять надії.
Тож дав настої, очі нехай миє
І ще другі велів щоденно пить.
Хто зна, а раптом вилікує час?
Та хтось доніс на Валентина згодом,
Що він чимало обвінчав народу,
Порушив імператора указ.
Тоді доноси частими були,
На тому можна було заробляти…
І в його дім ввірвалися солдати,
Схопили, до в’язниці потягли.
Знав Валентин, що смерть його чека,
А все не міг ту дівчину забути.
Як би хотів він зір їй повернути,
Але то все у Господа в руках.
І він молився, Господа просив.
Ні, не за себе. Смерті не лякався.
Не завершити справ земних боявся.
Узяв шафрана квітку, що носив
Завжди на шиї в ла́данці з собою,
Дістав пергамент, квітку туди вклав,
«Від Валентина» тільки написав,
Хотів іще додати «із любов’ю»,
Бо, й справді, ту дівчи́ну полюбив.
Але уже не став того писати.
Просив той згорток дівчині віддати.
На другий день він смерть свою зустрів.
Тепер то День святого Валентина.
А дівчина той згорток узяла,
Навпомацки шафрана цвіт знайшла.
Взяла в долоні й світ яскравий зринув
У її очі…І прозріла враз.
Господнє диво знов явилось людям.
І так воно, я сподіваюсь, буде,
Щоб справжню віру зміцнювати в нас.
А люди, що за бога себе мають,
Для Господа - то всьо́го ли́ше мить.
І їм Господню волю не змінить,
Нехай там що підлесники співають.
А навкруги підлесників отара
І їх слова засліплюють, мов чари,
Стає людина зовсім не така.
Себе ледь не за бога уважа
І думає, що наймудріша в світі,
Тож знає, як кому в цім світі жити.
А хто не згоден – того на ножа.
І скільки їх, таких уже було,
На жаль, не всі погано закінчили,
При тому, купу зла у світ пустили
І скільки воно горя принесло.
Хоча би взяти і могутній Рим,
Отих лихих Калігул і Неронів.
Що доброго ми знаємо сьогодні
Із того, що вдалось зробити їм?
Але згадати хочу не про них.
Був свого часу Клавдій Другий в Римі.
Не самий кровожерливий між тими ,
Та слід кривавий залишити встиг.
Рим увесь час із кимось воював,
І війни ті потребували крові.
Йому потрібні сильні і здорові,
Хто б геть про все на світі забував.
Не маючи ні дому, ні сім’ї,
Ішов за Рим, за гроші воювати.
А де таких легіонерів взяти,
Адже в людей потреби є свої?
Тож імператор Клавдій і рішив
Весілля у державі скасувати.
Хай нежонаті йдуть усі в солдати.
А на незгодних він обрушить гнів.
І все… питання вирішив умить,
Не думаючи, що ламає долі.
Він – імператор, така його воля,
Всі волею тією мають жить.
А жив тоді у Римі Валентин.
Умів хвороби різні лікувати,
А ще й із уст своїх передавати
Христове слово поміж люду він.
Обходячи драконівський указ,
Вінчав таємно молодії пари,
Хоч знав, яка за це можлива кара…
От привели до нього якось раз
Одну сліпу дівчи́ну молоду.
Оглянув Валентин її й побачив,
Що бути їй усе життя незрячій
І він не здатен відвести біду.
Але того не став їй говорить.
Нащо людину позбавлять надії.
Тож дав настої, очі нехай миє
І ще другі велів щоденно пить.
Хто зна, а раптом вилікує час?
Та хтось доніс на Валентина згодом,
Що він чимало обвінчав народу,
Порушив імператора указ.
Тоді доноси частими були,
На тому можна було заробляти…
І в його дім ввірвалися солдати,
Схопили, до в’язниці потягли.
Знав Валентин, що смерть його чека,
А все не міг ту дівчину забути.
Як би хотів він зір їй повернути,
Але то все у Господа в руках.
І він молився, Господа просив.
Ні, не за себе. Смерті не лякався.
Не завершити справ земних боявся.
Узяв шафрана квітку, що носив
Завжди на шиї в ла́данці з собою,
Дістав пергамент, квітку туди вклав,
«Від Валентина» тільки написав,
Хотів іще додати «із любов’ю»,
Бо, й справді, ту дівчи́ну полюбив.
Але уже не став того писати.
Просив той згорток дівчині віддати.
На другий день він смерть свою зустрів.
Тепер то День святого Валентина.
А дівчина той згорток узяла,
Навпомацки шафрана цвіт знайшла.
Взяла в долоні й світ яскравий зринув
У її очі…І прозріла враз.
Господнє диво знов явилось людям.
І так воно, я сподіваюсь, буде,
Щоб справжню віру зміцнювати в нас.
А люди, що за бога себе мають,
Для Господа - то всьо́го ли́ше мить.
І їм Господню волю не змінить,
Нехай там що підлесники співають.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію