ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про нічну фіалку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про нічну фіалку
Було за царських, кажуть, ще часів,
Коли селян за кріпаків тримали,
Сікли до смерті, а чи продавали,
Чи то міняли на коней та псів.
Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
Як його звали, то ніхто не знає.
Але був «прогресивним», кажуть, він,
Бо у «Європах» побував колись,
Усякого нового надивився,
Жорстоко із селянами не вівся,
Над книгами ученими трудивсь.
З сім’ї у нього лиш дочка́ була
(Померла жінка, наче, при пологах).
Землі не так багато бу́ло в нього,
Всього чотири, начебто, села.
Він мав маєток, у якому й жив,
Великий парк із садом біля нього.
Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
Хоча наукам різним сам учив.
Така красуня батькова росла!
Вже й молоді сусіди задивлялись,
Підтоптані теж часом прицінялись,
Бо ж і в столиці б між красунь була.
Забув сказати, батько побував,
Поїздив свого часу білим світом,
Багато чого перейнявши звідти,
Свою доньку Віолою назвав.
Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
Чи то в Міланах, чи в других краях.
Та ж «прогресивний» - говорив же я,
Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
Щоправда, нянька, що вже простота,
Язик свій, як то кажуть, не ламала,
Фіалкою дитину називала,
Так у селі казала – хто питав.
І жінка доньку так, як слід гляділа.
І бавила дитя те, як своє,
І порошинці впасти не дає.
Своїх не мала, то ж чуже любила.
І виросла та батькова краса
Висока, горда, всім навкруг на диво,
Вдягалась не багато та красиво.
А що вже руса довгая коса!
В маєтку не любила довго буть.
Щоранку конюх запряга бідарку
І вона їде – холодно чи жарко
Аби повітря вільного вдихнуть.
Та якось з нею трапилась біда:
Десь у багнюці колесо застрягло.
А бідна конячина тягне-тягне,
Але бідарка все сильніш «сіда».
Що їй робити? Тут іде якраз
Якиїсь перехожий по дорозі.
«Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
Давайте, перше винесу я вас».
Ступив в болото і на руки взяв,
Поніс легенько, як пушинку, наче.
А вона в очі оглянула юначі
І, мовби, світ її ураз пропав.
В його блакиті потонула вмить,
Забула взагалі, чого хотіла.
Отак би на руках його сиділа,
Щоб міг її усе життя носить.
Він на сухе її вже опустив,
А вона все ще мріями літає.
Юнак знов до багнюки повертає,
Руками ту бідарку підхопив
І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
Уже стоїть бідарка на сухому.
Вона і каже юнаку отому:
«Кому спасибі маю говорить?»
Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
Миколою батьки мене прозвали».
Та усмішка її зачарувала
Та й чуб же кучерявий на чолі.
«Приходь до парку як зоря зійде,
Обов’язково. Я чекати буду».
«Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
«Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
По аромату. Чуєш, який сильний.
Це мені тато з Франції привіз!
Отож, усі надії на твій ніс».
Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
Коли зоря на небесах зійшла,
Микола вже стояв побіля парку.
Із дня іще в повітрі було парко,
Доносивсь ледве гамір від села.
Юнак пройшов доріжкою і враз
Відчув уже знайомі аромати.
Недовго довелось її шукати.
Вона його побачила, знялась,
Неначе птаха, миттю підлетіла:
«Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
І голосочком ніжним та м’яким
Ще щось до нього тихо шепотіла.
А він до їх слів не дослухавсь,
Лише узяв долоні в свої руки.
Так і стояли. Лише серце стука,
Як то бува, коли хтось закохавсь.
Вони стрічались ледь не кожну ніч,
Про щось собі тихенько гомоніли,
А більш на зорі в небесах гляділи,
Що сяяли, немов мільйони свіч.
Й щасливими від того лиш були,
Що серця стукіт поряд відчували…
Та злії люди якось про те взнали
І панові негайно донесли.
Той розізлився: як кріпак посмів
До його доньки, підлий, залицятись?!
Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
Віолу у кімнаті зачинив.
Миколу ж слугам повелів схопити
Та до маєтку силою вести,
А тут серед подвір’я роздягти
І батогами, як худобу, бити.
А потім хлопця в рекрути віддав
Аби в селі і сліду не лишилось.
Віола і просила, і молилась,
Аби лиш батько хлопця не чіпав.
Усе дарма. Пан батька переміг.
Вона ще довго плакала по тому.
А він не випускав її із дому,
Не дав ступити, навіть, за поріг.
А якось заміж йти їй повелів
За геть старого зовсім генерала.
Вона йому нічого не сказала,
Хоч він чекав від неї гнівних слів.
Вночі ж з вікна спустилася була,
Пішла на річку й кинулася в воду.
Не захотіла дарувати вроду
Тому, кого кохати б не змогла.
І поховали дівчину в парку́.
Хоч батько плакав та що міг змінити,
Доньки́ своєї вже не оживити,
То хоч могилку матиме близьку.
Микола ж у солдатчину попав.
Якраз війна із гірцями велася.
Вона цареві зразу не вдалася:
То наступав, то скоро відступав.
В однім бою Микола у полон
Потрапив до місцевого абрека.
Його у гори завели далеко,
Там ноги закайданено було.
Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
Важкі веліли камені носити,
Щоб схили неприступніші робити.
Й він від зорі і до зорі робив.
А у абрека теж дочка́ була.
Побачила у хлопця очі сині,
Глибокі, мов два озера в долині
І серця свого стримать не змогла.
Приходила, приносила щось їсти,
Щоб батько лише не уздрів того.
Лишала і ховалася бігом,
Хоча здалеку й поглядала, звісно.
Дізнався батько, хтось йому сказав.
Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
«Поглянь, які блакитні очі в нього…»
Привести хлопця батько наказав
І, доки міцно юнака тримали,
Ножем він очі вийняв голубі
Та кинув доньці: «Забери собі,
Коли так сильно до душі припали».
А юнака прогнати геть велів.
Нехай іде, десь у горах загине.
Та доля пожаліла його, видно,
Загін солдат він незабаром стрів…
З сліпого, звісно, ну, який солдат,
Отож його із війська відпустили.
Й пішов він світом в Україну милу.
Вертався із москальщини назад.
Та про Віолу думав увесь час,
Хоч розумів: такий він їй не треба.
Але думки погані гнав від себе…
І десь перед Купалою якраз
Прийшов, нарешті, до своєї хати.
Ступив на рідний стомлено поріг.
І серед хати, мов чужий, застиг.
Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
Як сльози мама виплакала вже
І сина заходилась доглядати:
Вдягла у чисте, стала годувати,
Все цокотіла. А його ж ножем
Питання в серце штрикало постійно.
Аж ось уже не стримався, спитав:
«Як там дочка́ у пана? Все літа?»
«Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
І синові усе розповіла
Про ті чутки, що між людей ходили.
«Але, матусю, де ж її могила?»
«В парку, говорять люди із села».
І він схопився миттю, щоб іти.
«Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
Та чи слова зупинять в його горі?
Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
Але дійшов, доріжкою іде
І раптом чує: аромат знайомий.
І щось таке прокинулося в ньому,
Немов його за руку хтось веде.
Сів у траву біля могилки він,
Провів рукою: квіти якісь, наче,
І аромат від них, аж серце плаче.
І видається, що тут не один.
Вона, Фіалка, поряд біля нього.
І сльози по обличчю потекли…
Ті квіти, що над нею проросли,
Фіалкою назвали після того.
Коли селян за кріпаків тримали,
Сікли до смерті, а чи продавали,
Чи то міняли на коней та псів.
Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
Як його звали, то ніхто не знає.
Але був «прогресивним», кажуть, він,
Бо у «Європах» побував колись,
Усякого нового надивився,
Жорстоко із селянами не вівся,
Над книгами ученими трудивсь.
З сім’ї у нього лиш дочка́ була
(Померла жінка, наче, при пологах).
Землі не так багато бу́ло в нього,
Всього чотири, начебто, села.
Він мав маєток, у якому й жив,
Великий парк із садом біля нього.
Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
Хоча наукам різним сам учив.
Така красуня батькова росла!
Вже й молоді сусіди задивлялись,
Підтоптані теж часом прицінялись,
Бо ж і в столиці б між красунь була.
Забув сказати, батько побував,
Поїздив свого часу білим світом,
Багато чого перейнявши звідти,
Свою доньку Віолою назвав.
Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
Чи то в Міланах, чи в других краях.
Та ж «прогресивний» - говорив же я,
Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
Щоправда, нянька, що вже простота,
Язик свій, як то кажуть, не ламала,
Фіалкою дитину називала,
Так у селі казала – хто питав.
І жінка доньку так, як слід гляділа.
І бавила дитя те, як своє,
І порошинці впасти не дає.
Своїх не мала, то ж чуже любила.
І виросла та батькова краса
Висока, горда, всім навкруг на диво,
Вдягалась не багато та красиво.
А що вже руса довгая коса!
В маєтку не любила довго буть.
Щоранку конюх запряга бідарку
І вона їде – холодно чи жарко
Аби повітря вільного вдихнуть.
Та якось з нею трапилась біда:
Десь у багнюці колесо застрягло.
А бідна конячина тягне-тягне,
Але бідарка все сильніш «сіда».
Що їй робити? Тут іде якраз
Якиїсь перехожий по дорозі.
«Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
Давайте, перше винесу я вас».
Ступив в болото і на руки взяв,
Поніс легенько, як пушинку, наче.
А вона в очі оглянула юначі
І, мовби, світ її ураз пропав.
В його блакиті потонула вмить,
Забула взагалі, чого хотіла.
Отак би на руках його сиділа,
Щоб міг її усе життя носить.
Він на сухе її вже опустив,
А вона все ще мріями літає.
Юнак знов до багнюки повертає,
Руками ту бідарку підхопив
І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
Уже стоїть бідарка на сухому.
Вона і каже юнаку отому:
«Кому спасибі маю говорить?»
Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
Миколою батьки мене прозвали».
Та усмішка її зачарувала
Та й чуб же кучерявий на чолі.
«Приходь до парку як зоря зійде,
Обов’язково. Я чекати буду».
«Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
«Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
По аромату. Чуєш, який сильний.
Це мені тато з Франції привіз!
Отож, усі надії на твій ніс».
Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
Коли зоря на небесах зійшла,
Микола вже стояв побіля парку.
Із дня іще в повітрі було парко,
Доносивсь ледве гамір від села.
Юнак пройшов доріжкою і враз
Відчув уже знайомі аромати.
Недовго довелось її шукати.
Вона його побачила, знялась,
Неначе птаха, миттю підлетіла:
«Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
І голосочком ніжним та м’яким
Ще щось до нього тихо шепотіла.
А він до їх слів не дослухавсь,
Лише узяв долоні в свої руки.
Так і стояли. Лише серце стука,
Як то бува, коли хтось закохавсь.
Вони стрічались ледь не кожну ніч,
Про щось собі тихенько гомоніли,
А більш на зорі в небесах гляділи,
Що сяяли, немов мільйони свіч.
Й щасливими від того лиш були,
Що серця стукіт поряд відчували…
Та злії люди якось про те взнали
І панові негайно донесли.
Той розізлився: як кріпак посмів
До його доньки, підлий, залицятись?!
Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
Віолу у кімнаті зачинив.
Миколу ж слугам повелів схопити
Та до маєтку силою вести,
А тут серед подвір’я роздягти
І батогами, як худобу, бити.
А потім хлопця в рекрути віддав
Аби в селі і сліду не лишилось.
Віола і просила, і молилась,
Аби лиш батько хлопця не чіпав.
Усе дарма. Пан батька переміг.
Вона ще довго плакала по тому.
А він не випускав її із дому,
Не дав ступити, навіть, за поріг.
А якось заміж йти їй повелів
За геть старого зовсім генерала.
Вона йому нічого не сказала,
Хоч він чекав від неї гнівних слів.
Вночі ж з вікна спустилася була,
Пішла на річку й кинулася в воду.
Не захотіла дарувати вроду
Тому, кого кохати б не змогла.
І поховали дівчину в парку́.
Хоч батько плакав та що міг змінити,
Доньки́ своєї вже не оживити,
То хоч могилку матиме близьку.
Микола ж у солдатчину попав.
Якраз війна із гірцями велася.
Вона цареві зразу не вдалася:
То наступав, то скоро відступав.
В однім бою Микола у полон
Потрапив до місцевого абрека.
Його у гори завели далеко,
Там ноги закайданено було.
Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
Важкі веліли камені носити,
Щоб схили неприступніші робити.
Й він від зорі і до зорі робив.
А у абрека теж дочка́ була.
Побачила у хлопця очі сині,
Глибокі, мов два озера в долині
І серця свого стримать не змогла.
Приходила, приносила щось їсти,
Щоб батько лише не уздрів того.
Лишала і ховалася бігом,
Хоча здалеку й поглядала, звісно.
Дізнався батько, хтось йому сказав.
Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
«Поглянь, які блакитні очі в нього…»
Привести хлопця батько наказав
І, доки міцно юнака тримали,
Ножем він очі вийняв голубі
Та кинув доньці: «Забери собі,
Коли так сильно до душі припали».
А юнака прогнати геть велів.
Нехай іде, десь у горах загине.
Та доля пожаліла його, видно,
Загін солдат він незабаром стрів…
З сліпого, звісно, ну, який солдат,
Отож його із війська відпустили.
Й пішов він світом в Україну милу.
Вертався із москальщини назад.
Та про Віолу думав увесь час,
Хоч розумів: такий він їй не треба.
Але думки погані гнав від себе…
І десь перед Купалою якраз
Прийшов, нарешті, до своєї хати.
Ступив на рідний стомлено поріг.
І серед хати, мов чужий, застиг.
Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
Як сльози мама виплакала вже
І сина заходилась доглядати:
Вдягла у чисте, стала годувати,
Все цокотіла. А його ж ножем
Питання в серце штрикало постійно.
Аж ось уже не стримався, спитав:
«Як там дочка́ у пана? Все літа?»
«Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
І синові усе розповіла
Про ті чутки, що між людей ходили.
«Але, матусю, де ж її могила?»
«В парку, говорять люди із села».
І він схопився миттю, щоб іти.
«Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
Та чи слова зупинять в його горі?
Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
Але дійшов, доріжкою іде
І раптом чує: аромат знайомий.
І щось таке прокинулося в ньому,
Немов його за руку хтось веде.
Сів у траву біля могилки він,
Провів рукою: квіти якісь, наче,
І аромат від них, аж серце плаче.
І видається, що тут не один.
Вона, Фіалка, поряд біля нього.
І сльози по обличчю потекли…
Ті квіти, що над нею проросли,
Фіалкою назвали після того.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію