ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про гвоздики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про гвоздики
Сидить старий Михайло у садку
На лавочці в тіньочку спочиває.
Вже зовсім сивий, тому виглядає,
Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
Бо навкруги, і справді, квітів тих
Насіяно й насаджено багато.
Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
Возитися в садочку коло них.
Сидить Михайло та собі куня.
А чому б ні? Він має таке право.
На зятя переклав всі свої справи,
Хай він щоранку лавку відчиня
І возиться з товаром, покупцями.
А він, Михайло, одробив своє.
На що прожити старість в нього є.
Та й, слава Богу, зять його при тямі.
Тож він спокійний. І куня собі,
Поки іще онуки не набігли.
Коли вони їх викохати встигли?
Мабуть, занадто в лавці він робив,
Що пропустив в житті багато чого.
Не бачив, як онуків наросло.
Та й одруживсь, за сорок вже було.
Тепер малі онуки у старого.
- Агов,сусіде, як життя-буття? -
Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
Михайло зацікавлено поглянув:
- Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
Хоч, може, познайомимось, нарешті!
Той підійшов, на лавці поряд сів.
Не молодий, вже добре посивів.
Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
Коли ж питання дід усі задав,
Тут вже сусіда черга наступила.
- Хотів спитати, втриматись не сила:
Що це за квіти? Де ти їх узяв?
Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
- То це гвоздика, рідка в нашім краї.
Бач, як червоним полум’ям палає?!
А де узяв? Ще досі не забувсь,
Тож розкажу історію кумедну.
Нікому тільки щоб не говорив,
Як навкруг пальця хтось мене обвів,
Бо то єдиний ви́падок у мене.
Було то років двадцять з чимось тому.
Уже я лавку й досвід гарний мав,
Уже й помічника для себе взяв,
Аби хоча б вправлятись біля дому.
Уже й маленька донечка росла.
Дружину ж я ще при пологах втратив.
А часу на усе де ж було взяти?
Та донечка для мене всім була…
Якось надвечір гість прийшов у дім.
Сказав, що кума мого добре знає.
Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
Отож, до ночі засиділись з ним.
Про те та про друге погомоніли.
І він мені, між іншим, розповів,
Що кілька літ у Франції провів.
Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
Що їх король найняв був козакі́в,
Аби іспанців помогли прогнати.
Тоді туди їх подалось багато.
Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
Так от, той гість мені і розповів,
Що теж з Богданом в той похід ходив,
Повоював у тім чужому краї.
Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
От уже назва, язика зламаєш…
Тут хто з нас далі Києва буває?
А так далеко?! Скільки дивини,
Казав мені той гість нічний, побачив.
Урешті-решт фортецю ту взяли.
Місцеві перелякані були.
Лиш шаровари хто уздрів козачі,
Ховалися по ямах, погребах.
Іспанці ж дружно у полон здавались,
Життя порятувати сподівались.
Тож козаки пройшлись по їх торбах.
В одній і гість мішечок був знайшов.
Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
Але ж непотріб хто буде тягати?
То ж кинув собі в торбу та й пішов.
А потім вже, як добре роздивися,
То там насіння виявив якесь.
Хотів спочатку викинути десь.
А там з якимсь купцем розговорився
І той сказав: насіння не просте.
Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
Вона ціною вироста в дорозі,
А до Європи так ціна зросте,
Що за мішечок можна все купити.
Купець узяти сам пропонував
І ціну гарну, як на те, давав.
Але козак боявсь продешевити.
Тож не продав. А з часом і забув.
Війна ж, воно як водиться, тривоги.
Тут вижив у бою і слава Богу.
А вже як в Україну повернув,
То і згадав про той мішечок в торбі.
А це до мого кума зазирнув,
А той йому, між іншим, натякнув,
Що я би дав за нього гроші добрі.
І він мішечок, справді, дістає.
Принюхавсь я до нього, придивився.
Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
От, думаю, де щастячко моє.
Рішив в садочку диво розвести.
Та й зможу ним у лавці торгувати.
Уже і уявляв собі лопату,
Якою буду грошики гребти.
Посіяв навесні, але зійшло
Зовсім не те, на що я сподівався.
Хоча я іще довго придивлявся,
А раптом?! Та дарма усе було.
Злий, що себе дав легко провести,
Рішив косу́ узяти і скосити…
Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
Такі гарненькі ти в саду зростив!
Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
І, справді, гарно. Гроші наживнії.
Як донечка від квітів тих радіє,
Чому́ я маю хмурити чоло?
Так і зостались квіти ці чудні.
Тепер дочка́ за ними доглядає.
А я погляну часом та й згадаю…
Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.
На лавочці в тіньочку спочиває.
Вже зовсім сивий, тому виглядає,
Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
Бо навкруги, і справді, квітів тих
Насіяно й насаджено багато.
Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
Возитися в садочку коло них.
Сидить Михайло та собі куня.
А чому б ні? Він має таке право.
На зятя переклав всі свої справи,
Хай він щоранку лавку відчиня
І возиться з товаром, покупцями.
А він, Михайло, одробив своє.
На що прожити старість в нього є.
Та й, слава Богу, зять його при тямі.
Тож він спокійний. І куня собі,
Поки іще онуки не набігли.
Коли вони їх викохати встигли?
Мабуть, занадто в лавці він робив,
Що пропустив в житті багато чого.
Не бачив, як онуків наросло.
Та й одруживсь, за сорок вже було.
Тепер малі онуки у старого.
- Агов,сусіде, як життя-буття? -
Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
Михайло зацікавлено поглянув:
- Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
Хоч, може, познайомимось, нарешті!
Той підійшов, на лавці поряд сів.
Не молодий, вже добре посивів.
Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
Коли ж питання дід усі задав,
Тут вже сусіда черга наступила.
- Хотів спитати, втриматись не сила:
Що це за квіти? Де ти їх узяв?
Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
- То це гвоздика, рідка в нашім краї.
Бач, як червоним полум’ям палає?!
А де узяв? Ще досі не забувсь,
Тож розкажу історію кумедну.
Нікому тільки щоб не говорив,
Як навкруг пальця хтось мене обвів,
Бо то єдиний ви́падок у мене.
Було то років двадцять з чимось тому.
Уже я лавку й досвід гарний мав,
Уже й помічника для себе взяв,
Аби хоча б вправлятись біля дому.
Уже й маленька донечка росла.
Дружину ж я ще при пологах втратив.
А часу на усе де ж було взяти?
Та донечка для мене всім була…
Якось надвечір гість прийшов у дім.
Сказав, що кума мого добре знає.
Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
Отож, до ночі засиділись з ним.
Про те та про друге погомоніли.
І він мені, між іншим, розповів,
Що кілька літ у Франції провів.
Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
Що їх король найняв був козакі́в,
Аби іспанців помогли прогнати.
Тоді туди їх подалось багато.
Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
Так от, той гість мені і розповів,
Що теж з Богданом в той похід ходив,
Повоював у тім чужому краї.
Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
От уже назва, язика зламаєш…
Тут хто з нас далі Києва буває?
А так далеко?! Скільки дивини,
Казав мені той гість нічний, побачив.
Урешті-решт фортецю ту взяли.
Місцеві перелякані були.
Лиш шаровари хто уздрів козачі,
Ховалися по ямах, погребах.
Іспанці ж дружно у полон здавались,
Життя порятувати сподівались.
Тож козаки пройшлись по їх торбах.
В одній і гість мішечок був знайшов.
Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
Але ж непотріб хто буде тягати?
То ж кинув собі в торбу та й пішов.
А потім вже, як добре роздивися,
То там насіння виявив якесь.
Хотів спочатку викинути десь.
А там з якимсь купцем розговорився
І той сказав: насіння не просте.
Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
Вона ціною вироста в дорозі,
А до Європи так ціна зросте,
Що за мішечок можна все купити.
Купець узяти сам пропонував
І ціну гарну, як на те, давав.
Але козак боявсь продешевити.
Тож не продав. А з часом і забув.
Війна ж, воно як водиться, тривоги.
Тут вижив у бою і слава Богу.
А вже як в Україну повернув,
То і згадав про той мішечок в торбі.
А це до мого кума зазирнув,
А той йому, між іншим, натякнув,
Що я би дав за нього гроші добрі.
І він мішечок, справді, дістає.
Принюхавсь я до нього, придивився.
Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
От, думаю, де щастячко моє.
Рішив в садочку диво розвести.
Та й зможу ним у лавці торгувати.
Уже і уявляв собі лопату,
Якою буду грошики гребти.
Посіяв навесні, але зійшло
Зовсім не те, на що я сподівався.
Хоча я іще довго придивлявся,
А раптом?! Та дарма усе було.
Злий, що себе дав легко провести,
Рішив косу́ узяти і скосити…
Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
Такі гарненькі ти в саду зростив!
Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
І, справді, гарно. Гроші наживнії.
Як донечка від квітів тих радіє,
Чому́ я маю хмурити чоло?
Так і зостались квіти ці чудні.
Тепер дочка́ за ними доглядає.
А я погляну часом та й згадаю…
Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію