ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
2024.02.14
2024.02.08
2024.01.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про березу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про березу
У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.
А була вона ще молоденьким
Із тонким стовбурцем деревцем
Й чудувалась дитячим забавам
І ранковій росі… аж оце,
Наступив той страшний і болючій
Тридцять третій примарливий рік,
Коли смерть по містах і по селах
Почала свій пожадливий лік.
Пам’ятає береза, як вранці
Восени із села на возах
Хліб селяни везли. Тихий смуток
Проглядався у їхніх очах.
Іще весело грали музики,
Прапори тріпотіли довкіль,
Але радість якась неприродна,
Крізь яку пробивається біль.
А у кожнім дворі проводжали
Довгим поглядом валку жінки.
І, як наче ховались, тулились
До своїх матерів діточки.
А пізніш прибули комісари.
Всі при зброї. Пішли до хатах,
Плач і зойк здійнялися до неба,
Мов насунула з степу орда.
Забирали усе, у дитини
Видирали із рота шматок.
Голосили жінки без упину:
Чим же їм годувать діточок?
Але кату хіба що докажеш!?
Є наказ! І тягли на вози
Все, що лиш потрапляло під руку.
Залишали лишень образи.
Час спинився. Село наче вмерло.
Смуток все оповинув село.
Вже не чутно дитячого виску,
Не співають пісень, як було.
Випав сніг і при білій дорозі
Поховали вже перших мерців.
Ще везли на возах і за ними
Мовчки натовп насуплений брів.
Далі смерть вже ходила щоденно
І не кіньми-на санках тягали.
І живі, наче мертві, розпухлі
У безсилій розпуці брели.
Ям уже не копали. Навіщо?
Не було ні бажання, ні сил.
У ярку, як у братній могилі
Клали поряд живих і мерців,
Присипали натоптаним снігом,
Щоб вовки розтягти не змогли.
І чекали весни, бо надії
Лиш на неї єдину були.
Ту весну тридцять третього року
Дочекались далеко не всі.
Скільки їх вже ніколи не пройдуть
Босоніж по холодній росі?
Все береза те бачила й смуток
Їй гілля до землі пригинав.
Як хотілось їй знову почути
Зойк веселих дитячих забав?
Але дітям було не до того,
Матерів і батьків за село
На санчатах, напруживши сили,
Не одне дитинча відтягло.
І за зиму дорослими стали,
І за зиму постаріли вмить.
І слідом за своїми батьками
У яру не одне вже лежить.
Лиш в одній на околиці хаті
Іще теплилось, наче, життя.
Мати з сином маленьким щоранку
Виглядали весни вороття.
І хлопчина ішов до берези
Обдирати кору. А вона,
Хоч боліло, терпіла, бо знала –
Двох життів то остання ціна.
Та якось не з’явилася жінка.
Хвіртка жалібно скрипнула, мов
Плач тужливий пронісся над шляхом
І хлопчина на ганок зійшов.
З хати витяг він матері тіло
Оповите в ганчір’я якесь.
І ногами опухлими впершись,
Від натуги напружився весь.
Та, втрачаючи сили, поволі
Згорток свій до яру потягнув.
Він не плакав. Не мав уже сили,
Він про сльози давно вже забув.
А коли тіло матері поряд
Із другими мерцями лягло
Він востаннє на неї поглянув,
Довго-довго дививсь на село
Потім знову пішов до берези,
Опустивсь на опухлих ногах,
Обійняв її стовбур тоненький
І затих. І в ту ж мить у бруньках
На березі життя пробудилось,
Бризнув сік із роз’ятрених ран.
І, як сльози, закапали краплі
На її понівечений стан.
Й на хлопчину, що мовчки тулився
До берези, немов до рідні.
Омивав йому голову, руки,
Біг по голій худенькій спині.
Так весна довгождана настала.
Та її вже ніхто не стрічав.
Лиш береза у полі стояла
Білий стовбур у зелені трав.
Те село не зродилось ніколи,
В мертвих хатах ніхто не селивсь
І воно потихеньку зникало.
Степ поглинув усе, як колись.
І стоїть понад шляхом береза –
Острівець споконвічної краси.
І чорніють на тлі її рани –
Спомин нам про страшні ті часи.
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.
А була вона ще молоденьким
Із тонким стовбурцем деревцем
Й чудувалась дитячим забавам
І ранковій росі… аж оце,
Наступив той страшний і болючій
Тридцять третій примарливий рік,
Коли смерть по містах і по селах
Почала свій пожадливий лік.
Пам’ятає береза, як вранці
Восени із села на возах
Хліб селяни везли. Тихий смуток
Проглядався у їхніх очах.
Іще весело грали музики,
Прапори тріпотіли довкіль,
Але радість якась неприродна,
Крізь яку пробивається біль.
А у кожнім дворі проводжали
Довгим поглядом валку жінки.
І, як наче ховались, тулились
До своїх матерів діточки.
А пізніш прибули комісари.
Всі при зброї. Пішли до хатах,
Плач і зойк здійнялися до неба,
Мов насунула з степу орда.
Забирали усе, у дитини
Видирали із рота шматок.
Голосили жінки без упину:
Чим же їм годувать діточок?
Але кату хіба що докажеш!?
Є наказ! І тягли на вози
Все, що лиш потрапляло під руку.
Залишали лишень образи.
Час спинився. Село наче вмерло.
Смуток все оповинув село.
Вже не чутно дитячого виску,
Не співають пісень, як було.
Випав сніг і при білій дорозі
Поховали вже перших мерців.
Ще везли на возах і за ними
Мовчки натовп насуплений брів.
Далі смерть вже ходила щоденно
І не кіньми-на санках тягали.
І живі, наче мертві, розпухлі
У безсилій розпуці брели.
Ям уже не копали. Навіщо?
Не було ні бажання, ні сил.
У ярку, як у братній могилі
Клали поряд живих і мерців,
Присипали натоптаним снігом,
Щоб вовки розтягти не змогли.
І чекали весни, бо надії
Лиш на неї єдину були.
Ту весну тридцять третього року
Дочекались далеко не всі.
Скільки їх вже ніколи не пройдуть
Босоніж по холодній росі?
Все береза те бачила й смуток
Їй гілля до землі пригинав.
Як хотілось їй знову почути
Зойк веселих дитячих забав?
Але дітям було не до того,
Матерів і батьків за село
На санчатах, напруживши сили,
Не одне дитинча відтягло.
І за зиму дорослими стали,
І за зиму постаріли вмить.
І слідом за своїми батьками
У яру не одне вже лежить.
Лиш в одній на околиці хаті
Іще теплилось, наче, життя.
Мати з сином маленьким щоранку
Виглядали весни вороття.
І хлопчина ішов до берези
Обдирати кору. А вона,
Хоч боліло, терпіла, бо знала –
Двох життів то остання ціна.
Та якось не з’явилася жінка.
Хвіртка жалібно скрипнула, мов
Плач тужливий пронісся над шляхом
І хлопчина на ганок зійшов.
З хати витяг він матері тіло
Оповите в ганчір’я якесь.
І ногами опухлими впершись,
Від натуги напружився весь.
Та, втрачаючи сили, поволі
Згорток свій до яру потягнув.
Він не плакав. Не мав уже сили,
Він про сльози давно вже забув.
А коли тіло матері поряд
Із другими мерцями лягло
Він востаннє на неї поглянув,
Довго-довго дививсь на село
Потім знову пішов до берези,
Опустивсь на опухлих ногах,
Обійняв її стовбур тоненький
І затих. І в ту ж мить у бруньках
На березі життя пробудилось,
Бризнув сік із роз’ятрених ран.
І, як сльози, закапали краплі
На її понівечений стан.
Й на хлопчину, що мовчки тулився
До берези, немов до рідні.
Омивав йому голову, руки,
Біг по голій худенькій спині.
Так весна довгождана настала.
Та її вже ніхто не стрічав.
Лиш береза у полі стояла
Білий стовбур у зелені трав.
Те село не зродилось ніколи,
В мертвих хатах ніхто не селивсь
І воно потихеньку зникало.
Степ поглинув усе, як колись.
І стоїть понад шляхом береза –
Острівець споконвічної краси.
І чорніють на тлі її рани –
Спомин нам про страшні ті часи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію