ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
2024.03.28
22:09
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про волове о́чко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про волове о́чко
Пішли до лісу з татом навесні,
Пройтися та подихати повітрям.
Погода зранку сонячна, без вітру
Та й дні останні всі були ясні.
Отож роси могли ми не боятись.
Пройшли по стежці, де ходили всі.
Зелений ліс у всій його красі
Став перед наші очі розкриватись.
Зайшли в підлісок, зарості густі
І раптом чуєм «черрр» чиєсь лунає.
Ми зупинились. Я тихцем питаю:
«Хто це?» А тато, ледве чуть: «Постій!»
Стоїм, підлісок пильно озираєм.
Очима тато показав: «Дивись!»
Якиїсь птах малесенький крутивсь
На гілочці малиновій. Я знаю,
Десь може вдвічі менший горобця.
Якби не тато, я б і не помітив.
Хоч звуки сильні долітали звідти –
То «черрр» то «чек». Неначе птаха ця
За розмірами має буть велика,
Якщо судити з голосу її.
Завмерли з татом, слухаєм, стоїм.
До нас, здається пташка трохи звикла,
Лиш скоса чорним оком позира.
І хвіст стирчить, немов антена в неї.
Знов завела мелодії своєї
Але тепер «тік-трік-трік-тррр» гра.
А потім підхопилась й подалась,
Коричневою кулькою майнула.
«Десь тут гніздо її, напевно, бу́ло,
Кричала, щоби самка стереглась!»-
Промовив тато, - Та, ходімо далі.
Не будем пташку у гнізді лякать.
Вони в гіллі, як правило сидять,
Гніздечко з віття й моху збудували…»
«А хто вони? Як оту пташку звуть?»
«Так то ж волове о́чко чи кропивник!
Я думав, ти знайомий з нею, сину?!»
«Та ні, хоча доводилося чуть».
«Легенду?» «І легенда, навіть, є?»
«Звичайно є. Я можу розказати
Поки ми лісом будемо блукати,
Якщо на то бажання є твоє».
Іще б мого бажання не було?!
Я завжди полюбляв легенди слухать,
Тому швиденько нашорошив вуха,
Аби нічого мимо не пройшло.
- Було то, - тато розповідь почав,-
В часи, коли сюди з степів широких,
Злітались орди ледве не щороку
І край в сльозах і крові потопав.
Не бу́ло, мабуть, міста чи села,
Куди б орда була не завітала,
Кого побила, а кого забрала
І десь в краї далекі продала.
Тож кожен був не лише хлібороб,
Але і воїн, кожну мить готовий
Пустити зайдам чималенько крові.
Міг кулею зустріти просто в лоб
І шаблею, не просто помахати,
А битися з ординцем нарівні
І пішо, якщо треба – на коні.
Тож діставалось добре супостату.
Було колись над річкою село,
Ховалося від злих очей в долині,
Кохалося у вишнях і калині,
Тож, наче райський закуток було.
Не знала шляху ще сюди орда,
Якось все стороною оминала.
Селяни у спокої працювали,
Хоч сторож степ постійно оглядав
З високого розложистого дуба,
Який один на пагорбі стояв.
Удень, як люд дорослий працював,
То хлопчаки ту пантрували згубу.
Тут же важливо зір хороший мать,
За шляхом так, як слід спостерігати
Та і сигнал тривоги вчасно дати,
До нападу село приготувать.
Вночі ж тим всім займались парубки,
Бо хто ж пошле у темну ніч малечу.
Вона вночі залазила на печі
Аби там сон зустрівся їй легкий.
Жив у селі тім чоловік один.
Був не місцевий. У селі з’явився
Одного ранку – та і залишився.
Прийшов сюди з маленьким сином він.
Був мовчазний. Робота, дім і син -
Ото і все, чим чоловік займався.
І дуже вже у синові кохався,
Немов мета в житті єдина - він.
Народ по слову, іноді по два,
Усе ж дізнався трохи про родину.
Що мав кохану чоловік дружину,
Але якось набігла татарва.
Поки чоловіки з ордою бились,
Жінки із дітьми кинулися в ліс.
А тут ординці їм напереріз
Не знати й звідки раптом нагодились.
Хто відбивався – того посікли,
Всіх інших хутко у мотузки взяли,
На коней собі кинули й пропали,
Чоловіків здолати не змогли
Та й не хотіли, мабуть. Здобич взяли,
Навіщо далі важити життям?
Тож чоловік знайшов своє дитя,
Його убита жінка прикривала.
Її татарин шаблею дістав,
Малого брати зиску було мало.
Воно ж весь час лежало і мовчало,
Аж доки й батько і до рук не взяв.
Дружину він кохану поховав
Та жити у селі не залишився,
Блукав, доки сюди аж не прибився.
Тут і зостався, дім побудував.
Знайшов маленьке, затишне село,
Куди татари ще не зазирали.
Хотів: дитина щоб його не знала
Того, що у житті йому було.
І ріс синочок, наче із води
Лицем на свою маму дуже схожий.
Стрічав веселим сміхом ранок кожен,
У ліс, на річку з хлопцями ходив.
А потім вдома все розповідав.
Адже любив він дуже тата свого
І цілий день він сумував без нього
Та ввечері з роботи виглядав.
Було йому тоді уже літ п’ять.
Вже стали хлопці і на дуба брати.
Самого ще боялися лишати,
Але до справи слід уже привчать.
Одного дня зайшов за ним сусід,
За нього старший може вже утроє
Та і пішли стояти зміну свою,
В степу ворожий пантрувати слід.
Вже піднялися аж до верховіть,
Як враз сусід згадав: забувся торбу,
Там молоко і паляниця добра.
А як їм тут голодними сидіть?
Сказав: «Сиди, малий, спостерігай,
А я, тим часом, миттю обернуся».
Лишився сам хлопчина, озирнувся.
Як добре видно і село, і гай,
І поле. Онде із косою тато.
Покоси рівні по стерні лежать.
А он над річку їхня сіножать…
Забувсь малий, що слід спостерігати
За шляхом степовим – не за селом.
І, доки він за татом роздивлявся,
Загін татарський у село ввірвався,
А попередить нікому було.
Зі страхом хлопчик бачив, як орда
Одразу крайні хати запалила,
Ураз заулюлюкала, завила
І розлилась селом, немов вода.
Піднявся лемент, крики голосні.
Хто встиг, за вила, за дрючки вхопились
І з супостатом скільки сили бились,
Зайнявши сільські вулиці тісні.
Та що вони розрізнено могли?
Вже скоро і останні мертві впали.
Жінок, дітей ординці пов’язали.
Одні ясир на південь повели.
Другі ж село взялися грабувати,
Тягли усе, що цінне їм було.
З усіх боків палало вже село.
Аж коли бачить: мчить із поля тато.
Хотів його окликнути та де.
Хіба почує в гаморі такому?
Вже тато із косою біля дому.
Вже бій з якимсь татарином веде.
Другі тут нагодились на підмогу
Й татарин тату голову зрубав.
І на очах малого той упав.
Татарин хутко сплигнув біля нього
І голову скривавлену вхопив
Та десь далеко у корчі закинув.
Заголосила з відчаю дитина.
Сльозами листя дуба окропив.
Сидів на дубі і боявся злізти.
Вже і татари подались кудись.
А він, як міг, так Богу і моливсь,
Просив для себе порятунку слізно.
І Бог, мабуть, ті молитви́ почув.
Щоб в самоті не згинула дитина,
Перетворив її він на пташину,
Маленьку зовсім, бо ж малий і був.
В корчі ця пташка любить заглядать,
Неначе батька голову шукає.
Коли знайде та з тілом поховає,
Хлопчиною, говорять, може стать.
Пройтися та подихати повітрям.
Погода зранку сонячна, без вітру
Та й дні останні всі були ясні.
Отож роси могли ми не боятись.
Пройшли по стежці, де ходили всі.
Зелений ліс у всій його красі
Став перед наші очі розкриватись.
Зайшли в підлісок, зарості густі
І раптом чуєм «черрр» чиєсь лунає.
Ми зупинились. Я тихцем питаю:
«Хто це?» А тато, ледве чуть: «Постій!»
Стоїм, підлісок пильно озираєм.
Очима тато показав: «Дивись!»
Якиїсь птах малесенький крутивсь
На гілочці малиновій. Я знаю,
Десь може вдвічі менший горобця.
Якби не тато, я б і не помітив.
Хоч звуки сильні долітали звідти –
То «черрр» то «чек». Неначе птаха ця
За розмірами має буть велика,
Якщо судити з голосу її.
Завмерли з татом, слухаєм, стоїм.
До нас, здається пташка трохи звикла,
Лиш скоса чорним оком позира.
І хвіст стирчить, немов антена в неї.
Знов завела мелодії своєї
Але тепер «тік-трік-трік-тррр» гра.
А потім підхопилась й подалась,
Коричневою кулькою майнула.
«Десь тут гніздо її, напевно, бу́ло,
Кричала, щоби самка стереглась!»-
Промовив тато, - Та, ходімо далі.
Не будем пташку у гнізді лякать.
Вони в гіллі, як правило сидять,
Гніздечко з віття й моху збудували…»
«А хто вони? Як оту пташку звуть?»
«Так то ж волове о́чко чи кропивник!
Я думав, ти знайомий з нею, сину?!»
«Та ні, хоча доводилося чуть».
«Легенду?» «І легенда, навіть, є?»
«Звичайно є. Я можу розказати
Поки ми лісом будемо блукати,
Якщо на то бажання є твоє».
Іще б мого бажання не було?!
Я завжди полюбляв легенди слухать,
Тому швиденько нашорошив вуха,
Аби нічого мимо не пройшло.
- Було то, - тато розповідь почав,-
В часи, коли сюди з степів широких,
Злітались орди ледве не щороку
І край в сльозах і крові потопав.
Не бу́ло, мабуть, міста чи села,
Куди б орда була не завітала,
Кого побила, а кого забрала
І десь в краї далекі продала.
Тож кожен був не лише хлібороб,
Але і воїн, кожну мить готовий
Пустити зайдам чималенько крові.
Міг кулею зустріти просто в лоб
І шаблею, не просто помахати,
А битися з ординцем нарівні
І пішо, якщо треба – на коні.
Тож діставалось добре супостату.
Було колись над річкою село,
Ховалося від злих очей в долині,
Кохалося у вишнях і калині,
Тож, наче райський закуток було.
Не знала шляху ще сюди орда,
Якось все стороною оминала.
Селяни у спокої працювали,
Хоч сторож степ постійно оглядав
З високого розложистого дуба,
Який один на пагорбі стояв.
Удень, як люд дорослий працював,
То хлопчаки ту пантрували згубу.
Тут же важливо зір хороший мать,
За шляхом так, як слід спостерігати
Та і сигнал тривоги вчасно дати,
До нападу село приготувать.
Вночі ж тим всім займались парубки,
Бо хто ж пошле у темну ніч малечу.
Вона вночі залазила на печі
Аби там сон зустрівся їй легкий.
Жив у селі тім чоловік один.
Був не місцевий. У селі з’явився
Одного ранку – та і залишився.
Прийшов сюди з маленьким сином він.
Був мовчазний. Робота, дім і син -
Ото і все, чим чоловік займався.
І дуже вже у синові кохався,
Немов мета в житті єдина - він.
Народ по слову, іноді по два,
Усе ж дізнався трохи про родину.
Що мав кохану чоловік дружину,
Але якось набігла татарва.
Поки чоловіки з ордою бились,
Жінки із дітьми кинулися в ліс.
А тут ординці їм напереріз
Не знати й звідки раптом нагодились.
Хто відбивався – того посікли,
Всіх інших хутко у мотузки взяли,
На коней собі кинули й пропали,
Чоловіків здолати не змогли
Та й не хотіли, мабуть. Здобич взяли,
Навіщо далі важити життям?
Тож чоловік знайшов своє дитя,
Його убита жінка прикривала.
Її татарин шаблею дістав,
Малого брати зиску було мало.
Воно ж весь час лежало і мовчало,
Аж доки й батько і до рук не взяв.
Дружину він кохану поховав
Та жити у селі не залишився,
Блукав, доки сюди аж не прибився.
Тут і зостався, дім побудував.
Знайшов маленьке, затишне село,
Куди татари ще не зазирали.
Хотів: дитина щоб його не знала
Того, що у житті йому було.
І ріс синочок, наче із води
Лицем на свою маму дуже схожий.
Стрічав веселим сміхом ранок кожен,
У ліс, на річку з хлопцями ходив.
А потім вдома все розповідав.
Адже любив він дуже тата свого
І цілий день він сумував без нього
Та ввечері з роботи виглядав.
Було йому тоді уже літ п’ять.
Вже стали хлопці і на дуба брати.
Самого ще боялися лишати,
Але до справи слід уже привчать.
Одного дня зайшов за ним сусід,
За нього старший може вже утроє
Та і пішли стояти зміну свою,
В степу ворожий пантрувати слід.
Вже піднялися аж до верховіть,
Як враз сусід згадав: забувся торбу,
Там молоко і паляниця добра.
А як їм тут голодними сидіть?
Сказав: «Сиди, малий, спостерігай,
А я, тим часом, миттю обернуся».
Лишився сам хлопчина, озирнувся.
Як добре видно і село, і гай,
І поле. Онде із косою тато.
Покоси рівні по стерні лежать.
А он над річку їхня сіножать…
Забувсь малий, що слід спостерігати
За шляхом степовим – не за селом.
І, доки він за татом роздивлявся,
Загін татарський у село ввірвався,
А попередить нікому було.
Зі страхом хлопчик бачив, як орда
Одразу крайні хати запалила,
Ураз заулюлюкала, завила
І розлилась селом, немов вода.
Піднявся лемент, крики голосні.
Хто встиг, за вила, за дрючки вхопились
І з супостатом скільки сили бились,
Зайнявши сільські вулиці тісні.
Та що вони розрізнено могли?
Вже скоро і останні мертві впали.
Жінок, дітей ординці пов’язали.
Одні ясир на південь повели.
Другі ж село взялися грабувати,
Тягли усе, що цінне їм було.
З усіх боків палало вже село.
Аж коли бачить: мчить із поля тато.
Хотів його окликнути та де.
Хіба почує в гаморі такому?
Вже тато із косою біля дому.
Вже бій з якимсь татарином веде.
Другі тут нагодились на підмогу
Й татарин тату голову зрубав.
І на очах малого той упав.
Татарин хутко сплигнув біля нього
І голову скривавлену вхопив
Та десь далеко у корчі закинув.
Заголосила з відчаю дитина.
Сльозами листя дуба окропив.
Сидів на дубі і боявся злізти.
Вже і татари подались кудись.
А він, як міг, так Богу і моливсь,
Просив для себе порятунку слізно.
І Бог, мабуть, ті молитви́ почув.
Щоб в самоті не згинула дитина,
Перетворив її він на пташину,
Маленьку зовсім, бо ж малий і був.
В корчі ця пташка любить заглядать,
Неначе батька голову шукає.
Коли знайде та з тілом поховає,
Хлопчиною, говорять, може стать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію