ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
2024.03.28
22:09
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про балку Куркулак
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про балку Куркулак
Жило-було собі одне село,
Садками рясно на весні цвіло,
Стрічало радо з вирію лелеки.
Стояли в балці хатки чепурні,
Уквітчані дбайливими руками,
Зміїлася дорога між хатками,
Зникала в полуночній стороні.
Жили в селі тім люди роботящі,
Робили від зорі і до зорі,
То ж мали і у хаті, і в дворі,
А з часом сподівалися й на краще.
У тім селі жив парубок один,
Миколою, здається було звати.
Жив одиноко у старенькій хаті,
Був замкнутий і несміливий він.
Та силою Господь не обділив
І з вродою він також постарався.
Меткий до діла, він, здавалось, грався,
Коли роботу будь-яку робив.
А як дівчата сохли по йому!
Коли ішов очима проводжали
І красномовно так услід зітхали,
Що й дурень здогадається – чому.
Зітхали та побоювались трохи.
Подейкували, наче він відьмак,
Чи, й того більше навіть вовкулак.
Та що й поробиш, коли серце сохне?
Микола з цього приводу мовчав.
Та з нього й так не витягнеш ні слова.
Бувало, буркне стиха: «Будь здоровий»
І далі заклопотано помчав.
А про дівчат немає навіть мови,
Як тільки бачив - зразу червонів.
І лиш Оксану потайки любив –
Сільську красуню, очі василькові.
Але про це в селі ніхто не знав,
Бо почуття жили глибоко у ньому.
Вночі скрадався біля її дому
І ледь помітно їй у слід зітхав.
Якось Микола в полі працював,
А на село татари налетіли
У одну мить всі хати підпалили,
Хто не загинув, у полон попав.
В сльозах і в крові рушилося вмить,
Що потом наживалося роками
І діти розлучалися з батьками,
Які нічого не змогли змінить.
Оксану із дівчатами всіма,
Що для гарему видались придатні,
Взяли в сирицю, щоб у Криму продати
І зиск від того чималенький мать.
Пішла орда, ясир у Крим погнала
Лишила трупи й попіл на сліду
Та ще одну на всіх страшну біду,
Яка життя навіки поламала.
Як тільки дим здійнявся над селом,
Микола в полі зрозумів, що стало
Вхопив голоблю на коня і чвалом
Мчав навпростець, аби лише бігом.
Але не встиг. Лиш куряву побачив,
Що по шляху здіймалась за ордой.
Село зустріло згарищ чередой
І тишею: ні стогону, ні плачу.
І серце хлопця гнівом запекло,
Коли побачив пустку замість хати,
Де під вікном доводилось стояти,
Де його щастя втрачене жило.
Ні, він не дасть любов до рук татарам!
Він її вирве з їхніх пазурів!
В душі кипів, палав пекельний гнів,
Шукаючи на голову їх кари.
І за ордою парубок подавсь
Назирці. Може трапитися нагода
Дівчину вхопить з рук татарських й ходу.
Поки ж тихенько за ордой скрадавсь.
Так день пройшов за ним другий і п’ятий
Орда на південь без упину йшла,
В чужині насторожена була,
Не підступитись і не підібратись.
А в же як вийшли у татарський степ,
Орда себе відчула спокійніше,
Сторожа степом не гасала більше.
Не було, мабуть, в тім уже потреб.
Тож зміг Микола ближче підібратись
Аби ясир розгледіти при дні.
Аж тут мурза якиїсь на коні
Під’їхав та почав розпоряджатись.
І слуги миттю скочили в полон.
Над ним до неба зразу крик піднявся,
Микола здогадатися боявся,
Кого шукають. Та вже тягнуть он
Якусь дівчину. Глянув і завмер.
Таж то його коханая Оксана!
Впирається, а ті все рівно тягнуть.
Ну хто ж Миколу втримав би тепер?
За мить якусь зіскочив на коня
І полетів назустріч своїй долі
Чи то на смерть, чи, може, у неволю.
Без планів, без дороги, навмання.
Татари й голови не повели.
Чи то в степу такого не чекали?
Чи то Миколу за свого прийняли?
Та дуже спантеличені були,
Як він крізь натовп на коні промчався,
Як кошенят, татар тих розметав,
Вхопив дівчину, на коня поклав.
Як налетів так і у степ помчався,
Мурза найпершим зрозумів, що сталось,
Кричить: держіть, мовляв, його ловіть!
І уже військо ціле слідом мчить
На конях, що спочили й застоялись.
Та і Миколин кінь, немов на крилах
Мчав по степу, здавалося, - летів.
Він теж усе, неначе, розумів,
Тож укладав у втечу усі сили.
Ось попереду вигулькнув байрак,
Що втікачів спроможний заховати.
Тоді мурза як закричить: «Стріляйте!»
Догнати вже не сподівавсь ніяк.
За втікачами засвистіли стріли,
Та, видно, Бог їх все- таки беріг,
І влучити ніхто ніяк не міг,
Смертельні жала мимо всі летіли
Летіли всі … Але якась одна
Таки дівчині вп’ялася у спину.
Стріпнулось серце, зойкнула дівчина.
Аж ось, нарешті, і гущавина.
За втікачами скочила й погоня.
Десь мають бути! Не втечуть вони!
Доскочили аж до галявини
Й збентежені спинили своїх коней
Бо перед ними прямо на траві
Їх полонянка мертвою лежала,
Стріла кривава у грудях стирчала,
А зовсім поряд неї, в голові
Сидів і шкіривсь чималий вовчисько.
Але ніде ні хлопця, ні коня
Мурзу неначе аж мороз пройняв,
Мабуть, так само, як і його військо.
Зненацька вовк протяжно загарчав
І до мурзи, немов стріла, метнувся
І той в крові у власній захлинувся,
Немов підтятий із коня упав.
І повернула коней татарва,
Помчала в степ мерщій із переляку
Аби скоріше вирватись з байраку
Доки іще тремтить душа жива.
З тих пір байрак назвали Куркулак.
Що по татарські «вовчий» означало.
Татари його степом обминали,
Страху свого не позбулись ніяк.
Подейкують, що у байраці тім
Необережні смерть свою стрічали,
Їм щось умить горлянки роздирало
Стрімке й нещадне, наче Божий грім.
Казали ще, що о нічній порі,
Як місяць сяяв в небі в повну силу
Великий вовк виходив на могилу.
На північ вив до ранньої зорі.
Чи так було, чи вигадки не-знаю
Та й досі є та балка Куркулак.
І ця сумна історія ніяк
Із пам'яті людської не зникає.
Садками рясно на весні цвіло,
Стрічало радо з вирію лелеки.
Стояли в балці хатки чепурні,
Уквітчані дбайливими руками,
Зміїлася дорога між хатками,
Зникала в полуночній стороні.
Жили в селі тім люди роботящі,
Робили від зорі і до зорі,
То ж мали і у хаті, і в дворі,
А з часом сподівалися й на краще.
У тім селі жив парубок один,
Миколою, здається було звати.
Жив одиноко у старенькій хаті,
Був замкнутий і несміливий він.
Та силою Господь не обділив
І з вродою він також постарався.
Меткий до діла, він, здавалось, грався,
Коли роботу будь-яку робив.
А як дівчата сохли по йому!
Коли ішов очима проводжали
І красномовно так услід зітхали,
Що й дурень здогадається – чому.
Зітхали та побоювались трохи.
Подейкували, наче він відьмак,
Чи, й того більше навіть вовкулак.
Та що й поробиш, коли серце сохне?
Микола з цього приводу мовчав.
Та з нього й так не витягнеш ні слова.
Бувало, буркне стиха: «Будь здоровий»
І далі заклопотано помчав.
А про дівчат немає навіть мови,
Як тільки бачив - зразу червонів.
І лиш Оксану потайки любив –
Сільську красуню, очі василькові.
Але про це в селі ніхто не знав,
Бо почуття жили глибоко у ньому.
Вночі скрадався біля її дому
І ледь помітно їй у слід зітхав.
Якось Микола в полі працював,
А на село татари налетіли
У одну мить всі хати підпалили,
Хто не загинув, у полон попав.
В сльозах і в крові рушилося вмить,
Що потом наживалося роками
І діти розлучалися з батьками,
Які нічого не змогли змінить.
Оксану із дівчатами всіма,
Що для гарему видались придатні,
Взяли в сирицю, щоб у Криму продати
І зиск від того чималенький мать.
Пішла орда, ясир у Крим погнала
Лишила трупи й попіл на сліду
Та ще одну на всіх страшну біду,
Яка життя навіки поламала.
Як тільки дим здійнявся над селом,
Микола в полі зрозумів, що стало
Вхопив голоблю на коня і чвалом
Мчав навпростець, аби лише бігом.
Але не встиг. Лиш куряву побачив,
Що по шляху здіймалась за ордой.
Село зустріло згарищ чередой
І тишею: ні стогону, ні плачу.
І серце хлопця гнівом запекло,
Коли побачив пустку замість хати,
Де під вікном доводилось стояти,
Де його щастя втрачене жило.
Ні, він не дасть любов до рук татарам!
Він її вирве з їхніх пазурів!
В душі кипів, палав пекельний гнів,
Шукаючи на голову їх кари.
І за ордою парубок подавсь
Назирці. Може трапитися нагода
Дівчину вхопить з рук татарських й ходу.
Поки ж тихенько за ордой скрадавсь.
Так день пройшов за ним другий і п’ятий
Орда на південь без упину йшла,
В чужині насторожена була,
Не підступитись і не підібратись.
А в же як вийшли у татарський степ,
Орда себе відчула спокійніше,
Сторожа степом не гасала більше.
Не було, мабуть, в тім уже потреб.
Тож зміг Микола ближче підібратись
Аби ясир розгледіти при дні.
Аж тут мурза якиїсь на коні
Під’їхав та почав розпоряджатись.
І слуги миттю скочили в полон.
Над ним до неба зразу крик піднявся,
Микола здогадатися боявся,
Кого шукають. Та вже тягнуть он
Якусь дівчину. Глянув і завмер.
Таж то його коханая Оксана!
Впирається, а ті все рівно тягнуть.
Ну хто ж Миколу втримав би тепер?
За мить якусь зіскочив на коня
І полетів назустріч своїй долі
Чи то на смерть, чи, може, у неволю.
Без планів, без дороги, навмання.
Татари й голови не повели.
Чи то в степу такого не чекали?
Чи то Миколу за свого прийняли?
Та дуже спантеличені були,
Як він крізь натовп на коні промчався,
Як кошенят, татар тих розметав,
Вхопив дівчину, на коня поклав.
Як налетів так і у степ помчався,
Мурза найпершим зрозумів, що сталось,
Кричить: держіть, мовляв, його ловіть!
І уже військо ціле слідом мчить
На конях, що спочили й застоялись.
Та і Миколин кінь, немов на крилах
Мчав по степу, здавалося, - летів.
Він теж усе, неначе, розумів,
Тож укладав у втечу усі сили.
Ось попереду вигулькнув байрак,
Що втікачів спроможний заховати.
Тоді мурза як закричить: «Стріляйте!»
Догнати вже не сподівавсь ніяк.
За втікачами засвистіли стріли,
Та, видно, Бог їх все- таки беріг,
І влучити ніхто ніяк не міг,
Смертельні жала мимо всі летіли
Летіли всі … Але якась одна
Таки дівчині вп’ялася у спину.
Стріпнулось серце, зойкнула дівчина.
Аж ось, нарешті, і гущавина.
За втікачами скочила й погоня.
Десь мають бути! Не втечуть вони!
Доскочили аж до галявини
Й збентежені спинили своїх коней
Бо перед ними прямо на траві
Їх полонянка мертвою лежала,
Стріла кривава у грудях стирчала,
А зовсім поряд неї, в голові
Сидів і шкіривсь чималий вовчисько.
Але ніде ні хлопця, ні коня
Мурзу неначе аж мороз пройняв,
Мабуть, так само, як і його військо.
Зненацька вовк протяжно загарчав
І до мурзи, немов стріла, метнувся
І той в крові у власній захлинувся,
Немов підтятий із коня упав.
І повернула коней татарва,
Помчала в степ мерщій із переляку
Аби скоріше вирватись з байраку
Доки іще тремтить душа жива.
З тих пір байрак назвали Куркулак.
Що по татарські «вовчий» означало.
Татари його степом обминали,
Страху свого не позбулись ніяк.
Подейкують, що у байраці тім
Необережні смерть свою стрічали,
Їм щось умить горлянки роздирало
Стрімке й нещадне, наче Божий грім.
Казали ще, що о нічній порі,
Як місяць сяяв в небі в повну силу
Великий вовк виходив на могилу.
На північ вив до ранньої зорі.
Чи так було, чи вигадки не-знаю
Та й досі є та балка Куркулак.
І ця сумна історія ніяк
Із пам'яті людської не зникає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію