ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
13:09
Запальничка стихла без добавки…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
2024.03.29
13:05
Ніяк собі, о вибач, не втокмачиш,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
2024.03.29
12:54
Знов гучні тривоги звуки
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
2024.03.29
11:45
Блакитна квітка при дорозі
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
2024.03.29
11:26
А таки... буває де-не-де,
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
2024.03.29
10:06
Війни жорстокість зашкалила давно:
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Александрволь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Александрволь
Неспішна валка рухалася шляхом
Здіймаючи клубами сірий пил.
До ніг стелилась рівна, наче плаха
Земля степів із шапками могил.
Вози скрипіли пісню подорожню
Із безкінечним приспівом нудним
І залишали на шляху порожнім
Одноманітні записи – сліди.
Весна вдалася ранньою й сухою.
Посохли трави, ще й не піднялись,
То ж людям видавалася лихою
Ідея, що вони отак знялись,
Полишили уже обжиті землі
І подалися в невідомі краї.
Вдивлялися у далеч невеселі
І якісь думи думали свої.
Чи то про те, що там десь залишили?
Чи то про те, як стріне їх цей край
І скільки знадобиться віри й сили,
Щоб з’їсти перший власний коровай
До труднощів їм, звісно, не звикати.
Бог непосильну ношу не вкладе
На плечі. І дітей карати
Своїх не буде без гріха. Та де
Те місце, де вони знайдуть свій спокій?
Чи його в світі, може, і нема?
Уже віки, не те що, навіть, роки
Вони шукають, але все дарма.
Ще Менно Сімонс, мученик за віру
Учив покірно все в житті сприймать
У світі цьому, де є зла без міри.
Йому ніякий опір не вчинять.
Бог заповів лиш вірити й терпіти,
Не піддаватись на потуги зла,
Аби його у душу не впустити
І вона тільки із добром жила.
За погляди, що суперечать догмам.
Чекав їх інквізиції вогонь.
Неначе діти не одного Бога,
Зовсім порізно бачили його.
Чинити опір не давала віра.
Померти всім? Хто ж віру донесе,
Відкриє очі змученому миру
І від гріха й погибелі спасе?
Щоб не життя, а віру врятувати
Вони, фламандці й фрізи з прабатьків
В краї далекі змушені втікати,
Де б їх вогонь церковний не спалив.
В низинах Вісли в Польськім королівстві,
Де Ельбінг, Данціг стіни підняли,
Їм удалося в ті часи осісти.
І їх ці землі добре прийняли.
Король їм сам підтвердив привілеї,
Ніхто за віру їхню не чіпав.
Обзавелись худобою, землею.
І вірних круг із часом все зростав.
Дві сотні років їх земля приймала.
Здавалось, навіть – це вже назавжди,
Але нові випробування впали,
Як відгук неминучої біди.
Не стало Польщі і Помор’я польське,
Де меноніти у той час жили
І досить вільно почувались досі,
До себе пруські королі взяли.
В Помор’ї здавна німці проживали.
Живучи двісті років серед них,
Утікачі і мову перейняли,
Вже й мало чим різнилися від тих.
Державі ж, що війной жила допіру,
Солдат потрібен без душевних мук
І не цікавить, що чиясь там віра
Забороняє зброю брать до рук.
Всіх непокірних розчавить готова
І відректися змусити того,
Для кого Бог – то не пустеє слово,
А суть життя єдиного всього.
Як бути далі? Що його чинити?
Шукать по світу іншої землі,
Де би дали спокійно далі жити,
Оберігати звичаї свої?
Тоді уперше промайнула звістка
Про Таврію якусь, про вільний край,
Де можна було б вільно їм осісти.
За описами просто земний рай.
Так говорили люди із Росії,
Що від імператриці прибули.
І обіцяли гори золотії,
Запрошуючи, аби перейшли
На землі ці гонимі меноніти.
І,справді,перші скоро подались
Чоловіки, жінки та їхні діти,
А незабаром, коли обжились,
Запрошувати інші сім’ї стали.
І от вони, з об’єднання свого,
Що Старий Флеміш самі назвали,
Зібрали двадцять дві сім’ї всього,
Вози з нехитрим скарбом і худобу,
Все, що згодиться в тих краях, взяли
І, помолившись спершу Богу, щоби
Поміг в дорозі, шлях свій почали.
І ось позаду сотні верст дороги.
Навколо степ і недалекий час,
Коли спочинути їхні збиті ноги.
Та тут випадок трапився якраз.
З якоїсь балки вибрались на гору,
З натуги коні ледве вже тягли,
А діло було у вечірню пору,
Уже легенькі сутінки лягли.
Аж на дорозі раптом кінський тупіт
І чималий загін назустріч мчить.
Чи не бандити? Збилися докупи
Вози втікацькі за коротку мить.
Та то були солдати – не бандити
І офіцер веде перед у них.
Зустріли шанобливо меноніти
Загін військовий. Тупіт кінський стих,
Як офіцер підняв у гору руку.
Спитав: «Ви, люди добрі, звідкіля?»
Та менонітам ті чужинські звуки,
Лиш по – німецькі кожен розмовля.
Хоч здогадались, що той їх питає
І кажуть: «Пане, меноніти ми
У Таврію із Прусії втікаєм,
Спішим аби обжитись до зими».
Зачувши ледве їх німецьку мову
І офіцер німецькою почав:
«О, то ви німці?» і говорить знову
Той, хто найперш пояснення давав:
«Ні, ми не німці, просто меноніти,
Фламандці, фрізи прабатьки у нас.
Нам довелося серед німців жити
Отож німецька рідна на цей час.»
«А як ви тут, панове, опинились?»
«По волі Божій, в пошуках країв,
В яких би ми спокійно зупинились
І зберігали звичаї свої».
«Бунтуєте напевне проти влади?»
«Ні, влада Богом світові дана.
Ми кожній владі слугувати раді
І не у тому наша є вина.
Ми проти війн і супроти насилля,
Ми злу непротивлення визнаєм,
Лише у вірі відчуваєм силу
І бачим в тім призначення своє.
Одного хочем – мирно працювати,
Ніхто щоб нашу віру не чіпав.
Тому і подалися в світ шукати
Місця без інквізиторських заграв».
«Ну, що ж, панове, - офіцер промовив, -
У нас земель доволі для усіх.
Хоч ваша віра щось для мене нове,
Та по – своєму вірити не гріх.
Ми будь - кого у цих краях приймаєм,
Бо тут роботи непочатий край.
Всіх, хто бажа, землею наділяєм.
Бери, селися, землю обробляй.
Хай Бог вам, люди добрі, помагає, -
Перехрестився офіцер нараз, -
Я вам від усії душі бажаю,
Щоб край став батьківщиною для вас.
Де вас чекає добрий відпочинок
Після важкого довгого путі.
І хай ніхто вам перешкод не чинить
У вашій вірі й вашому житті».
Сказавши те, ще раз перехрестився
І далі шляхом у степи помчав.
І весь загін слідом за ним пустився
Та клуби пилу по собі підняв.
Іще стояли довго меноніти,
Дивилися тому загону вслід.
Спитати б, з ким прийшлося говорити
Та, як на гріх, ні люду, ні підвід.
Аж хтось летить конем. Побачив валку,
Спинив коня і голосно пита:
«Давно вже цар проїхав оцю балку!?»
«Так то був цар?! О матінко свята!»
Сам Олександр говорив із ними,
А, бач, про те нічого не сказав.
І всі слова його були простими
Ніхто б царя у ньому й не признав.
Та просвітліли душі менонітів.
Якщо вже цар їх сам благословив,
То, мабуть, це і є те місце в світі
Де сам їм Бог селитися велів.
Колонію понад Бегім- Чокраком
Так і назвали Александрволь.
Не з лестощів, а лише, як подяку
За співчуття до інших грішних доль.
Здіймаючи клубами сірий пил.
До ніг стелилась рівна, наче плаха
Земля степів із шапками могил.
Вози скрипіли пісню подорожню
Із безкінечним приспівом нудним
І залишали на шляху порожнім
Одноманітні записи – сліди.
Весна вдалася ранньою й сухою.
Посохли трави, ще й не піднялись,
То ж людям видавалася лихою
Ідея, що вони отак знялись,
Полишили уже обжиті землі
І подалися в невідомі краї.
Вдивлялися у далеч невеселі
І якісь думи думали свої.
Чи то про те, що там десь залишили?
Чи то про те, як стріне їх цей край
І скільки знадобиться віри й сили,
Щоб з’їсти перший власний коровай
До труднощів їм, звісно, не звикати.
Бог непосильну ношу не вкладе
На плечі. І дітей карати
Своїх не буде без гріха. Та де
Те місце, де вони знайдуть свій спокій?
Чи його в світі, може, і нема?
Уже віки, не те що, навіть, роки
Вони шукають, але все дарма.
Ще Менно Сімонс, мученик за віру
Учив покірно все в житті сприймать
У світі цьому, де є зла без міри.
Йому ніякий опір не вчинять.
Бог заповів лиш вірити й терпіти,
Не піддаватись на потуги зла,
Аби його у душу не впустити
І вона тільки із добром жила.
За погляди, що суперечать догмам.
Чекав їх інквізиції вогонь.
Неначе діти не одного Бога,
Зовсім порізно бачили його.
Чинити опір не давала віра.
Померти всім? Хто ж віру донесе,
Відкриє очі змученому миру
І від гріха й погибелі спасе?
Щоб не життя, а віру врятувати
Вони, фламандці й фрізи з прабатьків
В краї далекі змушені втікати,
Де б їх вогонь церковний не спалив.
В низинах Вісли в Польськім королівстві,
Де Ельбінг, Данціг стіни підняли,
Їм удалося в ті часи осісти.
І їх ці землі добре прийняли.
Король їм сам підтвердив привілеї,
Ніхто за віру їхню не чіпав.
Обзавелись худобою, землею.
І вірних круг із часом все зростав.
Дві сотні років їх земля приймала.
Здавалось, навіть – це вже назавжди,
Але нові випробування впали,
Як відгук неминучої біди.
Не стало Польщі і Помор’я польське,
Де меноніти у той час жили
І досить вільно почувались досі,
До себе пруські королі взяли.
В Помор’ї здавна німці проживали.
Живучи двісті років серед них,
Утікачі і мову перейняли,
Вже й мало чим різнилися від тих.
Державі ж, що війной жила допіру,
Солдат потрібен без душевних мук
І не цікавить, що чиясь там віра
Забороняє зброю брать до рук.
Всіх непокірних розчавить готова
І відректися змусити того,
Для кого Бог – то не пустеє слово,
А суть життя єдиного всього.
Як бути далі? Що його чинити?
Шукать по світу іншої землі,
Де би дали спокійно далі жити,
Оберігати звичаї свої?
Тоді уперше промайнула звістка
Про Таврію якусь, про вільний край,
Де можна було б вільно їм осісти.
За описами просто земний рай.
Так говорили люди із Росії,
Що від імператриці прибули.
І обіцяли гори золотії,
Запрошуючи, аби перейшли
На землі ці гонимі меноніти.
І,справді,перші скоро подались
Чоловіки, жінки та їхні діти,
А незабаром, коли обжились,
Запрошувати інші сім’ї стали.
І от вони, з об’єднання свого,
Що Старий Флеміш самі назвали,
Зібрали двадцять дві сім’ї всього,
Вози з нехитрим скарбом і худобу,
Все, що згодиться в тих краях, взяли
І, помолившись спершу Богу, щоби
Поміг в дорозі, шлях свій почали.
І ось позаду сотні верст дороги.
Навколо степ і недалекий час,
Коли спочинути їхні збиті ноги.
Та тут випадок трапився якраз.
З якоїсь балки вибрались на гору,
З натуги коні ледве вже тягли,
А діло було у вечірню пору,
Уже легенькі сутінки лягли.
Аж на дорозі раптом кінський тупіт
І чималий загін назустріч мчить.
Чи не бандити? Збилися докупи
Вози втікацькі за коротку мить.
Та то були солдати – не бандити
І офіцер веде перед у них.
Зустріли шанобливо меноніти
Загін військовий. Тупіт кінський стих,
Як офіцер підняв у гору руку.
Спитав: «Ви, люди добрі, звідкіля?»
Та менонітам ті чужинські звуки,
Лиш по – німецькі кожен розмовля.
Хоч здогадались, що той їх питає
І кажуть: «Пане, меноніти ми
У Таврію із Прусії втікаєм,
Спішим аби обжитись до зими».
Зачувши ледве їх німецьку мову
І офіцер німецькою почав:
«О, то ви німці?» і говорить знову
Той, хто найперш пояснення давав:
«Ні, ми не німці, просто меноніти,
Фламандці, фрізи прабатьки у нас.
Нам довелося серед німців жити
Отож німецька рідна на цей час.»
«А як ви тут, панове, опинились?»
«По волі Божій, в пошуках країв,
В яких би ми спокійно зупинились
І зберігали звичаї свої».
«Бунтуєте напевне проти влади?»
«Ні, влада Богом світові дана.
Ми кожній владі слугувати раді
І не у тому наша є вина.
Ми проти війн і супроти насилля,
Ми злу непротивлення визнаєм,
Лише у вірі відчуваєм силу
І бачим в тім призначення своє.
Одного хочем – мирно працювати,
Ніхто щоб нашу віру не чіпав.
Тому і подалися в світ шукати
Місця без інквізиторських заграв».
«Ну, що ж, панове, - офіцер промовив, -
У нас земель доволі для усіх.
Хоч ваша віра щось для мене нове,
Та по – своєму вірити не гріх.
Ми будь - кого у цих краях приймаєм,
Бо тут роботи непочатий край.
Всіх, хто бажа, землею наділяєм.
Бери, селися, землю обробляй.
Хай Бог вам, люди добрі, помагає, -
Перехрестився офіцер нараз, -
Я вам від усії душі бажаю,
Щоб край став батьківщиною для вас.
Де вас чекає добрий відпочинок
Після важкого довгого путі.
І хай ніхто вам перешкод не чинить
У вашій вірі й вашому житті».
Сказавши те, ще раз перехрестився
І далі шляхом у степи помчав.
І весь загін слідом за ним пустився
Та клуби пилу по собі підняв.
Іще стояли довго меноніти,
Дивилися тому загону вслід.
Спитати б, з ким прийшлося говорити
Та, як на гріх, ні люду, ні підвід.
Аж хтось летить конем. Побачив валку,
Спинив коня і голосно пита:
«Давно вже цар проїхав оцю балку!?»
«Так то був цар?! О матінко свята!»
Сам Олександр говорив із ними,
А, бач, про те нічого не сказав.
І всі слова його були простими
Ніхто б царя у ньому й не признав.
Та просвітліли душі менонітів.
Якщо вже цар їх сам благословив,
То, мабуть, це і є те місце в світі
Де сам їм Бог селитися велів.
Колонію понад Бегім- Чокраком
Так і назвали Александрволь.
Не з лестощів, а лише, як подяку
За співчуття до інших грішних доль.
Александрволь - колишня колонія менонітів, нині село Світле Токмацького району Запорізької області
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію