ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Вірші
Квас
Увечері до Степаниди, моєї сусідки, що живе навпроти, прийшов Микола. Під пахвою тримав старого, шкарубкого та порепаного портфеля з інструментами. Ладнав добрій сусідці хвіртку, потім перейшов майструвати углиб двору - до корівника. Гепав сокирою, молотком, щось бурмотів під носа, але так, що чув увесь куток.
«Хай тобі трясця!» - це коли влучив не по цвяхові, а по пальцю.
«Шоб ти здох!» - це коли цвях у дубовому стовпичку погнувся і головка від нього відлетіла у траву.
« Щоб тебе пранці з’їли!”- а оце вже на адресу шурупа, який не угвинтився, а обламався. Судячи з усього - теж у дубовому стовпчику. Бо у соснину вгвинчується - аж гай шумить.
А потім поліз на дах підпасовувати шиферину, що з’їхала під комином.
- Сашко! - гукає через усю вулицю. - Підсоби! Заміси трохи цементу, тут не тільки шиферина з'їхала, але й цегла з димара скоро падати почне.
Знаю, що то таке - самому стрибати дахом. Я не макака, та й розміняв уже шостий десяток. Минулого тижня теж робив поточний ремонт покрівлі над літньою кухнею. І щоб ви думали? Підсобника не було, цебро з цементом важке, цегла теж не з повітря ліплена. Крутнув задом, аби зручніше вмоститися - і полетів сторчголов у зарості детермінантної ожини. Добре, що там унизу мартац лежав. Упав на нього як на перину до жінки. Правда, трохи щелепами клацнув і прикусив язика. Ось, дивіться, - бачите який став? Ледь у роті вміщується. Дружина сказала, що за три тижні все прийде в норму.
Ага, їй таке легко шавкотіти. А в мене не бовкало у роті, а кавалок завбільшки з плінфу. Нині не можу галдикати, тільки киваю головою. Так що вибачайте, що поет тимчасово став неговірким.
Устав, почухав ріпицю і..знову поліз на дах.
Тут треба бути наполегливим: якщо злякався - негайно робити повторну спробу, інакше зляки потім усе життя дійматимуть. Конву з розчином повісив на шию, цеглини порозпихував по кишенях старого кожуха , кельму затиснув зубиськами – і вперед, на Говерлу! І таки все зробив як слід. Точно так само нині допомагаю і Миколі.
Закінчили, коли Оріон сяяв, наче ялинкова прикраса. Час від часу зиркав на Бетельгейзе - зірку червоний надгігант: чи вже вибухнула, чи ще тягне кота за хвоста. Кажуть, що тоді уночі буде видно як удень. Вона хоч і далеко від нашої сонячної системи (приблизно за 430 світлових років), але вибух буде таким потужним, що у результаті утвориться чорна діра. Або, як мінімум, нейтронна зоря. І гравітаційні хвилі прокотяться усім всесвітом. А таке буває надзвичайно рідко. А хто із нас - селян - не хоче бути очевидцем такого грандіозного явища? Та ніхто!
Уранці, не світ, не зоря, вибіг надвір в одних трусах і завмер від зачарування: хвойний ліс, напоєний вологою, так пахтів, що аж паморочилося в голові. А сива волога над річкою тягнула свої рукави аж до мого обійстя. Навіть поросята у сажі не кричали від голодухи, а кліпали очиськами в туманіючу даль.
Допоки рохкаюча братія чудувалася з ранкових пейзажів, хутко утьопав їй січки з того, що було під рукою і поставив два чавуни, аби зварити для неї картоплі.
Не приведи Господи вам почути як верещать голодні підсвинки! Це не Пальчевський і не Зеленський. Ті мирно скавучать на банерах зі своїми недолугими «погрємухами» на кшталт: «Ми вирішимо усі ваші проблеми!». «Дояркам - дійки!», « Свинарам - свинки!», « Колгоспникам - колгоспи!». Щось таке. А я б додав: «І пломби в зуби!» та «Свічку в гузно!».
Та хіба мене почують? Хіба будуть думати головою, а не бідкатися, що закрили графоманський сайт «Українська поезія»?
Вже казав: хочете аби ваша творчість засяяла, наче діамант? Платіть гроші за власне глупство літредакторам. Це - єдиний рецепт від нестримної писунки. Тобто, поетичної «швидкої Насті». Так ні - пишуть і пишуть. Пишуть і пишуть. І все всує. А навіщо? Аби виговоритися?
А хтось подумав, що ці твори прочитає власна дитина або онуки і скажуть: «Прости, Господи! Невже це моя мамця наквецяла? Чи татко..».
Тьху! Я ж не про це! А про Йвана!
А що Іван? Став над душею і квилить:
- Дай квасу, бо у Степаниди тільки первак. А я ж непитущий. Наче…
- А чого хитає, наче тополю на вітрі?
- Ти не знаєш, що таке справжня жінка, сусіде. Це - ураган! Це - розбурхана стихія! Це – самум!
Ну да, Степанида рік як не має чоловіка. Справила роковини, навіть опалубок поставила на його могилі та гранітну стелу. Але життя бере своє.
Не можна людині жити одинокою! Не можна до гробу тягти воза «бєзбрачія». Це монахи ще можуть тихенько молитися в келіях, люто зиркаючи на настовбурчені прутні. А здорові фізично та розумові люди шукають собі пару, аби не з’їхати з глузду. І правильно роблять. Бо хто ж тоді буде землю орати та жито сіяти, якщо всі підуть бити бомки до церкви? Га?
Дав я Миколі квасу березового. Того, що три місяці стояв у підвалі та вже нічим не відрізнявся від суміші оцту з перваком. Він як ковтнув - аж гикнув! А потім чмихнув. І хекнув.
І чимдуж чкурнув до Степаниди в альков утіх. Тобто у власну хату.
Моя дружина уважно спостерігала за цими маніпуляціями, бачила як сусіда чвиркнув прожогом до хвіртки, уздріла недопитий баняк з квасом у моїх руках і склала два плюс два.
- Мабуть, ми спостерігаємо над народженням нової сім’ї. Хай їм Бог одразу пошле трійню.
- А чого одразу трійню? - з подивом одгукнувся я.
- Трійня, мій дорогий чоловіче, це приворот на все життя. Ніколи і ніде не було такого, аби розводилися сім'ї з таким приплодом. А якщо нас з усіх сторін обступлять сім'ї з таким урожаєм, то ми на старості будемо мати могутню підтримку. І похорон допоможуть облаштувати, і копійчиною допоможуть. А з дітей - як із хворої собаки: доки приїдуть провідати батьків - ми вже згниємо в домовинах…
Цілий день крутилися у справах: нагодувати теличку, бичка, свиней, курей, гусей, качок, цюцька, кішок, тещу. І аж під вечір згадали про себе.
Їжаки знову товпою влізли до собачої миски, обсмоктуючи індичі варені голови, а я дивився на них та думав: це ж і я міг бути на їхньому місці, якби не мав жінки. Отак би і нишпорив у пошуках поживи для шлунку і серця чорт знає де, якби поруч не було люблячої дружини. Там куснув, тут гризнув. Ще й випив, що під руку попадеться.
А нині - все під контролем: уранці – праця, удень - праця, увечері - праця. А уночі… Ну, самі знаєте. Бо нащо той чоловік, якщо не знає, що робити з жінкою? Чи, може, я помиляюся?
12.10.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Квас
Увечері до Степаниди, моєї сусідки, що живе навпроти, прийшов Микола. Під пахвою тримав старого, шкарубкого та порепаного портфеля з інструментами. Ладнав добрій сусідці хвіртку, потім перейшов майструвати углиб двору - до корівника. Гепав сокирою, молотком, щось бурмотів під носа, але так, що чув увесь куток.
«Хай тобі трясця!» - це коли влучив не по цвяхові, а по пальцю.
«Шоб ти здох!» - це коли цвях у дубовому стовпичку погнувся і головка від нього відлетіла у траву.
« Щоб тебе пранці з’їли!”- а оце вже на адресу шурупа, який не угвинтився, а обламався. Судячи з усього - теж у дубовому стовпчику. Бо у соснину вгвинчується - аж гай шумить.
А потім поліз на дах підпасовувати шиферину, що з’їхала під комином.
- Сашко! - гукає через усю вулицю. - Підсоби! Заміси трохи цементу, тут не тільки шиферина з'їхала, але й цегла з димара скоро падати почне.
Знаю, що то таке - самому стрибати дахом. Я не макака, та й розміняв уже шостий десяток. Минулого тижня теж робив поточний ремонт покрівлі над літньою кухнею. І щоб ви думали? Підсобника не було, цебро з цементом важке, цегла теж не з повітря ліплена. Крутнув задом, аби зручніше вмоститися - і полетів сторчголов у зарості детермінантної ожини. Добре, що там унизу мартац лежав. Упав на нього як на перину до жінки. Правда, трохи щелепами клацнув і прикусив язика. Ось, дивіться, - бачите який став? Ледь у роті вміщується. Дружина сказала, що за три тижні все прийде в норму.
Ага, їй таке легко шавкотіти. А в мене не бовкало у роті, а кавалок завбільшки з плінфу. Нині не можу галдикати, тільки киваю головою. Так що вибачайте, що поет тимчасово став неговірким.
Устав, почухав ріпицю і..знову поліз на дах.
Тут треба бути наполегливим: якщо злякався - негайно робити повторну спробу, інакше зляки потім усе життя дійматимуть. Конву з розчином повісив на шию, цеглини порозпихував по кишенях старого кожуха , кельму затиснув зубиськами – і вперед, на Говерлу! І таки все зробив як слід. Точно так само нині допомагаю і Миколі.
Закінчили, коли Оріон сяяв, наче ялинкова прикраса. Час від часу зиркав на Бетельгейзе - зірку червоний надгігант: чи вже вибухнула, чи ще тягне кота за хвоста. Кажуть, що тоді уночі буде видно як удень. Вона хоч і далеко від нашої сонячної системи (приблизно за 430 світлових років), але вибух буде таким потужним, що у результаті утвориться чорна діра. Або, як мінімум, нейтронна зоря. І гравітаційні хвилі прокотяться усім всесвітом. А таке буває надзвичайно рідко. А хто із нас - селян - не хоче бути очевидцем такого грандіозного явища? Та ніхто!
Уранці, не світ, не зоря, вибіг надвір в одних трусах і завмер від зачарування: хвойний ліс, напоєний вологою, так пахтів, що аж паморочилося в голові. А сива волога над річкою тягнула свої рукави аж до мого обійстя. Навіть поросята у сажі не кричали від голодухи, а кліпали очиськами в туманіючу даль.
Допоки рохкаюча братія чудувалася з ранкових пейзажів, хутко утьопав їй січки з того, що було під рукою і поставив два чавуни, аби зварити для неї картоплі.
Не приведи Господи вам почути як верещать голодні підсвинки! Це не Пальчевський і не Зеленський. Ті мирно скавучать на банерах зі своїми недолугими «погрємухами» на кшталт: «Ми вирішимо усі ваші проблеми!». «Дояркам - дійки!», « Свинарам - свинки!», « Колгоспникам - колгоспи!». Щось таке. А я б додав: «І пломби в зуби!» та «Свічку в гузно!».
Та хіба мене почують? Хіба будуть думати головою, а не бідкатися, що закрили графоманський сайт «Українська поезія»?
Вже казав: хочете аби ваша творчість засяяла, наче діамант? Платіть гроші за власне глупство літредакторам. Це - єдиний рецепт від нестримної писунки. Тобто, поетичної «швидкої Насті». Так ні - пишуть і пишуть. Пишуть і пишуть. І все всує. А навіщо? Аби виговоритися?
А хтось подумав, що ці твори прочитає власна дитина або онуки і скажуть: «Прости, Господи! Невже це моя мамця наквецяла? Чи татко..».
Тьху! Я ж не про це! А про Йвана!
А що Іван? Став над душею і квилить:
- Дай квасу, бо у Степаниди тільки первак. А я ж непитущий. Наче…
- А чого хитає, наче тополю на вітрі?
- Ти не знаєш, що таке справжня жінка, сусіде. Це - ураган! Це - розбурхана стихія! Це – самум!
Ну да, Степанида рік як не має чоловіка. Справила роковини, навіть опалубок поставила на його могилі та гранітну стелу. Але життя бере своє.
Не можна людині жити одинокою! Не можна до гробу тягти воза «бєзбрачія». Це монахи ще можуть тихенько молитися в келіях, люто зиркаючи на настовбурчені прутні. А здорові фізично та розумові люди шукають собі пару, аби не з’їхати з глузду. І правильно роблять. Бо хто ж тоді буде землю орати та жито сіяти, якщо всі підуть бити бомки до церкви? Га?
Дав я Миколі квасу березового. Того, що три місяці стояв у підвалі та вже нічим не відрізнявся від суміші оцту з перваком. Він як ковтнув - аж гикнув! А потім чмихнув. І хекнув.
І чимдуж чкурнув до Степаниди в альков утіх. Тобто у власну хату.
Моя дружина уважно спостерігала за цими маніпуляціями, бачила як сусіда чвиркнув прожогом до хвіртки, уздріла недопитий баняк з квасом у моїх руках і склала два плюс два.
- Мабуть, ми спостерігаємо над народженням нової сім’ї. Хай їм Бог одразу пошле трійню.
- А чого одразу трійню? - з подивом одгукнувся я.
- Трійня, мій дорогий чоловіче, це приворот на все життя. Ніколи і ніде не було такого, аби розводилися сім'ї з таким приплодом. А якщо нас з усіх сторін обступлять сім'ї з таким урожаєм, то ми на старості будемо мати могутню підтримку. І похорон допоможуть облаштувати, і копійчиною допоможуть. А з дітей - як із хворої собаки: доки приїдуть провідати батьків - ми вже згниємо в домовинах…
Цілий день крутилися у справах: нагодувати теличку, бичка, свиней, курей, гусей, качок, цюцька, кішок, тещу. І аж під вечір згадали про себе.
Їжаки знову товпою влізли до собачої миски, обсмоктуючи індичі варені голови, а я дивився на них та думав: це ж і я міг бути на їхньому місці, якби не мав жінки. Отак би і нишпорив у пошуках поживи для шлунку і серця чорт знає де, якби поруч не було люблячої дружини. Там куснув, тут гризнув. Ще й випив, що під руку попадеться.
А нині - все під контролем: уранці – праця, удень - праця, увечері - праця. А уночі… Ну, самі знаєте. Бо нащо той чоловік, якщо не знає, що робити з жінкою? Чи, може, я помиляюся?
12.10.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію