ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про дивину або ж ведмеже вушко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про дивину або ж ведмеже вушко
Ішли якось дід з онуком без дороги полем,
Роздивлялись, розмовляли про усе навколо.
А онук усе питає, все йому цікаво,
І дідусь відповідає на питання справно.
Де які пташки літають, де які рослини,
Бо ж онуку передати дід знання повинен.
А він так багато знає, за життя настачив,
Скільки чути довелося, скільки всього бачив.
Онук ловить кожне слово, від діда почуте,
Він таким, як дід, розумним також хоче бути.
А при тому ще дитинство таки в ньому грає,
Бо ж дивується усьому, про що він питає.
Йшли, ішли та говорили. Тут онук спинився
І здивовано на землю раптом подивився.
- Дивина,- кричить,- дідусю! Он рослину бачу,
А листочки, як ведмеже вушко в неї, наче!
Усміхнувсь дідусь на теє:- Ти, як хочеш знати,
Дивиною цю рослину люди й стали звати.
А іще ведмеже вушко, коров’як, бувало,
Царський скіпетр чи свічка іще називали.
- Ого, скільки у рослини різних назв буває?!
А чого народ цю квітку отак називає?
Дід подумав та й говорить: - Довелось чувати.
Іще прадід мені теє взявся розказати.
То було в часи далекі ще до Катерини,
Вже під царською п’ятою була Україна.
Москалі вже розповзлися по містах і селах,
Тож життя на Україні було невеселе.
Бо заводили московські в нас кругом порядки,
Щоб ми вольності козацькі стали забувати.
І, можливо, то би швидко москалям вдалося,
Якби вільному козацтву в Січі не жилося.
Не скорилося козацтво ні турку, ні ляху
Та і перед москалями не відало страху.
Ті, хто вільний був душею, не хотів скорятись,
На козацьке Запоріжжя могли сподіватись.
Тож стікались ручаями, а то і річками
На Січ ті, хто не скорився перед москалями.
Як більмо була на оці царю Січ та стала,
Через неї й Україна часом бунтувала.
Бо ж дивилась, як на Січі козакам жилося,
Пам’ятала, як з Богданом теж отак велося.
Врешті взявся цар московський Січ зі світу звести
І свою орду велика на неї навести.
Аби вона Січ козацьку взяла потоптала,
Щоб і в пам’яті народній її не бувало.
Зібрав силу незчислену з Московії всеї,
Узяв скіпетр та й рушив на чолі із нею.
Слід сказати, що той скіпетр мав велику силу,
Поки цар в руці тримає, доки він і смілий.
Доки й бігають круг нього бояри-лакизи,
Виціловуючи руки та чоботи знизу.
А без скіпетра бояри на нього плюються,
Не виконують накази та іще й сміються.
Тож тримав цар отой скіпетр міцною рукою,
Коли вів орду велику над Дніпром-рікою.
Як дізнались запорожці, яка суне сила,
Стали думати-гадати, як би її стріли.
Не лякалися, звичайно. Й не такі ходили,
Потім довго їхні кості в степу дощі мили.
Але ж треба було знати про силу ворожу,
На що саме вона здатна і до чого гожа.
Тож відправили сміливців на орду поглянуть,
Аби знати її силу і всі її плани.
Поміж іншими подався й Коров’як Микола.
На Січі козак відомий, бо вже там відколи.
Як насправді його звати ніхто і не знає,
Бо ж на Січі товариство як хоч називає.
Чому звали Коров’яком, то теж невідомо,
Вже, напевно, не згадати й Миколі самому.
Був Микола між козацтва вже багато років.
Сам по собі чоловічок зовсім невисокий
Та верткий і хитруватий, куди хоч пролізе.
Та і шабля в руках його дуже зброя грізна.
Був, як в ті часи водилось, секрет один в нього.
Як узнав від ворожбита колись він одного,
Аби доля його мала скрізь обороняти,
Мав завжди ведмеже вухо при собі тримати.
Він носив те вухо в торбі, талісман, неначе.
І поганого нічого із тих пір не бачив.
Шабля його не дістала й куля оминала,
Мабуть, те ведмеже вухо, справді силу мало.
Тож відправився Микола москалів стрічати
Аби визнати їх плани, орду зрахувати.
Ходив-блукав,хоч дороги знав доволі добре,
Відчував себе хоробрим, доки в руках торба.
Якось вранці у тумані заблукав небога,
Завернула його доля не на ту дорогу.
Чи, можливо, саме тую вибрав він дорогу,
Бо ж залежав отой вибір зовсім не від нього.
Простував в густім тумані, ледве-ледве плівся
Та й забрів аж в середину ворожого війська.
На шатро якесь наткнувся, у діру проскочив.
Від побаченого в нього аж розбіглись очі.
Все там сяяло у златі та срібно блищало,
Поряд нього якась палка золота стирчала.
Він не довго думав, хутко палицю у торбу
Та швиденько з шатра виліз на вулицю, щоби
Його часом не зловила була охорона.
Бо ж потрапити їй в лапи – хай Господь бороне!
Хаміль-хаміль, задки-задки, вибрався подалі.
Аж почув, як раптом крики в таборі підняли.
Піднялась орда ворожа, всі заворушились,
Стали бігати, шукати чогось, як сказились.
А Микола шмиг до лісу та і заховався.
Він такого гармидеру і не сподівався.
Думав трохи пересидіть, хай паніка втихне.
А воно іще гучніше стає, як на лихо.
Став до криків дослухатись, хоч мова й ворожа,
Але все ж на українську таки добре схожа.
Щось про скіпетр кричали, чи ніхто не бачив,
Бо без нього цар московський і не цар, неначе.
Тут Микола здогадався, що саме поцупив,
На ту цяцьку в позолоті подивився тупо.
Рішив не ризикувати, до своїх тікати,
Аби ту москальську цяцьку козакам віддати.
Але висунувся з лісу – москалі навколо.
А дорога на Січ-матір іде степом голим.
Якщо зловлять москалі, то він те не боявся,
Аби лише клятий скіпетр знов їм не дістався.
Отож вирив на узліссі невелику яму,
Кинув туди свою торбу з усім, що в ній прямо.
Закопав, прикидав листям, приховав надійно.
Тепер можна вирушати у розвідку вільно.
Зробив, правда, ще зарубку аби не забути,
Де захована торбина в лісі має бути.
Ходив довго круг табору та все придивлявся,
Зрахувати орду кляту усе намагався.
А вона ж, як мурашвою навкруги кишіла,
Але з місця не рушала. Шляхи перекрила.
Перехожих всіх ловила та перевіряла,
Усе скіпетр той царський, напевно, шукала.
Чим скінчилось все, Микола не скоро дізнався,
На сторожу на ворожу якось та й нарвався.
Забув він ведмеже вухо із торби дістати,
Не було кому козака та й охороняти.
Москалі з своїх мушкетів вцілили нівроку
І упав козак Микола у траву високу…
Скільки часу проминуло, як прийшов до тями
На Січі вже в лазареті поміж козаками.
Поки рана заживала, багато дізнався,
Що московський цар до Січі так і не дістався.
Постояв ото на місці, військо колотилось,
Потім раптом повернуло й назад покотилось.
В чім причина, то на Січі ніхто і не знає,
А Микола лиш у вуса усмішку ховає.
А коли вже став на ноги, то взяв побратимів,
Бо сказав: за незвичайним трофеєм ітиме.
Ну, не міг же він сказати, що він та причина,
Яка змусила орду ту піти з України.
От коли дістане торбу, тоді все й розкаже,
Та ще й скіпетр той царський золотий покаже.
Прийшли врешті-решт на місце, ось зарубка, наче.
Та спинився враз Микола, мов диво побачив.
- Дивина! – одне і мовив, - Дивина та й годі.
Я ж отут свою торбину і залишив…вроді.
А тепер тут якась квітка виросла, пригожа,
Листя в неї,наче вухо у ведмедя схоже.
А стебло із жовтим цвітом, як скіпетр, наче!..
А козаки лиш сміються: - Де б ти його бачив?!
От відтоді й повелося квітку різно звати.
І ведмежим вушком люди звуть її багато.
Царський скіпетр бувало й свічка називають.
Хтось козака Коров’яка іще пам’ятає.
А найбільше дивиною квітку оцю кличуть,
Бо вона іще й хвороби дуже гарно лічить.
Роздивлялись, розмовляли про усе навколо.
А онук усе питає, все йому цікаво,
І дідусь відповідає на питання справно.
Де які пташки літають, де які рослини,
Бо ж онуку передати дід знання повинен.
А він так багато знає, за життя настачив,
Скільки чути довелося, скільки всього бачив.
Онук ловить кожне слово, від діда почуте,
Він таким, як дід, розумним також хоче бути.
А при тому ще дитинство таки в ньому грає,
Бо ж дивується усьому, про що він питає.
Йшли, ішли та говорили. Тут онук спинився
І здивовано на землю раптом подивився.
- Дивина,- кричить,- дідусю! Он рослину бачу,
А листочки, як ведмеже вушко в неї, наче!
Усміхнувсь дідусь на теє:- Ти, як хочеш знати,
Дивиною цю рослину люди й стали звати.
А іще ведмеже вушко, коров’як, бувало,
Царський скіпетр чи свічка іще називали.
- Ого, скільки у рослини різних назв буває?!
А чого народ цю квітку отак називає?
Дід подумав та й говорить: - Довелось чувати.
Іще прадід мені теє взявся розказати.
То було в часи далекі ще до Катерини,
Вже під царською п’ятою була Україна.
Москалі вже розповзлися по містах і селах,
Тож життя на Україні було невеселе.
Бо заводили московські в нас кругом порядки,
Щоб ми вольності козацькі стали забувати.
І, можливо, то би швидко москалям вдалося,
Якби вільному козацтву в Січі не жилося.
Не скорилося козацтво ні турку, ні ляху
Та і перед москалями не відало страху.
Ті, хто вільний був душею, не хотів скорятись,
На козацьке Запоріжжя могли сподіватись.
Тож стікались ручаями, а то і річками
На Січ ті, хто не скорився перед москалями.
Як більмо була на оці царю Січ та стала,
Через неї й Україна часом бунтувала.
Бо ж дивилась, як на Січі козакам жилося,
Пам’ятала, як з Богданом теж отак велося.
Врешті взявся цар московський Січ зі світу звести
І свою орду велика на неї навести.
Аби вона Січ козацьку взяла потоптала,
Щоб і в пам’яті народній її не бувало.
Зібрав силу незчислену з Московії всеї,
Узяв скіпетр та й рушив на чолі із нею.
Слід сказати, що той скіпетр мав велику силу,
Поки цар в руці тримає, доки він і смілий.
Доки й бігають круг нього бояри-лакизи,
Виціловуючи руки та чоботи знизу.
А без скіпетра бояри на нього плюються,
Не виконують накази та іще й сміються.
Тож тримав цар отой скіпетр міцною рукою,
Коли вів орду велику над Дніпром-рікою.
Як дізнались запорожці, яка суне сила,
Стали думати-гадати, як би її стріли.
Не лякалися, звичайно. Й не такі ходили,
Потім довго їхні кості в степу дощі мили.
Але ж треба було знати про силу ворожу,
На що саме вона здатна і до чого гожа.
Тож відправили сміливців на орду поглянуть,
Аби знати її силу і всі її плани.
Поміж іншими подався й Коров’як Микола.
На Січі козак відомий, бо вже там відколи.
Як насправді його звати ніхто і не знає,
Бо ж на Січі товариство як хоч називає.
Чому звали Коров’яком, то теж невідомо,
Вже, напевно, не згадати й Миколі самому.
Був Микола між козацтва вже багато років.
Сам по собі чоловічок зовсім невисокий
Та верткий і хитруватий, куди хоч пролізе.
Та і шабля в руках його дуже зброя грізна.
Був, як в ті часи водилось, секрет один в нього.
Як узнав від ворожбита колись він одного,
Аби доля його мала скрізь обороняти,
Мав завжди ведмеже вухо при собі тримати.
Він носив те вухо в торбі, талісман, неначе.
І поганого нічого із тих пір не бачив.
Шабля його не дістала й куля оминала,
Мабуть, те ведмеже вухо, справді силу мало.
Тож відправився Микола москалів стрічати
Аби визнати їх плани, орду зрахувати.
Ходив-блукав,хоч дороги знав доволі добре,
Відчував себе хоробрим, доки в руках торба.
Якось вранці у тумані заблукав небога,
Завернула його доля не на ту дорогу.
Чи, можливо, саме тую вибрав він дорогу,
Бо ж залежав отой вибір зовсім не від нього.
Простував в густім тумані, ледве-ледве плівся
Та й забрів аж в середину ворожого війська.
На шатро якесь наткнувся, у діру проскочив.
Від побаченого в нього аж розбіглись очі.
Все там сяяло у златі та срібно блищало,
Поряд нього якась палка золота стирчала.
Він не довго думав, хутко палицю у торбу
Та швиденько з шатра виліз на вулицю, щоби
Його часом не зловила була охорона.
Бо ж потрапити їй в лапи – хай Господь бороне!
Хаміль-хаміль, задки-задки, вибрався подалі.
Аж почув, як раптом крики в таборі підняли.
Піднялась орда ворожа, всі заворушились,
Стали бігати, шукати чогось, як сказились.
А Микола шмиг до лісу та і заховався.
Він такого гармидеру і не сподівався.
Думав трохи пересидіть, хай паніка втихне.
А воно іще гучніше стає, як на лихо.
Став до криків дослухатись, хоч мова й ворожа,
Але все ж на українську таки добре схожа.
Щось про скіпетр кричали, чи ніхто не бачив,
Бо без нього цар московський і не цар, неначе.
Тут Микола здогадався, що саме поцупив,
На ту цяцьку в позолоті подивився тупо.
Рішив не ризикувати, до своїх тікати,
Аби ту москальську цяцьку козакам віддати.
Але висунувся з лісу – москалі навколо.
А дорога на Січ-матір іде степом голим.
Якщо зловлять москалі, то він те не боявся,
Аби лише клятий скіпетр знов їм не дістався.
Отож вирив на узліссі невелику яму,
Кинув туди свою торбу з усім, що в ній прямо.
Закопав, прикидав листям, приховав надійно.
Тепер можна вирушати у розвідку вільно.
Зробив, правда, ще зарубку аби не забути,
Де захована торбина в лісі має бути.
Ходив довго круг табору та все придивлявся,
Зрахувати орду кляту усе намагався.
А вона ж, як мурашвою навкруги кишіла,
Але з місця не рушала. Шляхи перекрила.
Перехожих всіх ловила та перевіряла,
Усе скіпетр той царський, напевно, шукала.
Чим скінчилось все, Микола не скоро дізнався,
На сторожу на ворожу якось та й нарвався.
Забув він ведмеже вухо із торби дістати,
Не було кому козака та й охороняти.
Москалі з своїх мушкетів вцілили нівроку
І упав козак Микола у траву високу…
Скільки часу проминуло, як прийшов до тями
На Січі вже в лазареті поміж козаками.
Поки рана заживала, багато дізнався,
Що московський цар до Січі так і не дістався.
Постояв ото на місці, військо колотилось,
Потім раптом повернуло й назад покотилось.
В чім причина, то на Січі ніхто і не знає,
А Микола лиш у вуса усмішку ховає.
А коли вже став на ноги, то взяв побратимів,
Бо сказав: за незвичайним трофеєм ітиме.
Ну, не міг же він сказати, що він та причина,
Яка змусила орду ту піти з України.
От коли дістане торбу, тоді все й розкаже,
Та ще й скіпетр той царський золотий покаже.
Прийшли врешті-решт на місце, ось зарубка, наче.
Та спинився враз Микола, мов диво побачив.
- Дивина! – одне і мовив, - Дивина та й годі.
Я ж отут свою торбину і залишив…вроді.
А тепер тут якась квітка виросла, пригожа,
Листя в неї,наче вухо у ведмедя схоже.
А стебло із жовтим цвітом, як скіпетр, наче!..
А козаки лиш сміються: - Де б ти його бачив?!
От відтоді й повелося квітку різно звати.
І ведмежим вушком люди звуть її багато.
Царський скіпетр бувало й свічка називають.
Хтось козака Коров’яка іще пам’ятає.
А найбільше дивиною квітку оцю кличуть,
Бо вона іще й хвороби дуже гарно лічить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію