ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
2024.03.26
10:31
Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
2024.03.26
09:08
Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих
У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих
У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про росу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про росу
Коли жили наші предки кожен родом сво́їм,
Зводили міста і села над Дніпром-рікою,
Вчились землю обробляти та хліби ростити,
Бо ж без того, ой, як важко було би їм жити.
Та і то життя нелегке було в землероба,
Доки він собі ділянку зготує, обробить.
Доки вирубає лісу, коріння скорчує,
По землі тій із сохою добре погарцює.
Та посіє, та догляне, та ще поки скосить,
Не один раз його тіло рясно потом зросить.
Та ж не тільки від роботи урожай зростає,
Ще ж його дощами рясно поливати має.
Рясно, але не настільки, аби не згноїти.
Бо ж не буде землеробу тоді чого їсти.
А дощі ж то від людини зовсім не залежать.
Цим займались, кому саме це робить належить.
Тож звертались наші предки тоді до Дажьбога
І просили, як належить, помочі у нього.
Приносили дари йому, низько уклонялись,
Бо ж онуками Дажьбога здавна величались.
Був Дажьбог великим богом, він і сонцем правив,
І дощами завідував, знав, куди направить.
Був він богом незлостивим, з онуками ладив
Та підтримував надійно у них княжу владу.
Тож надіялися предки, славили Дажьбога,
Бо без нього, розуміли, не було б нічого.
Йшли віки, зростали діти, онуки за ними,
Кожен рік міняло літо холодную зиму.
І, здавалося, незмінно так віками й буде.
Та міняється природа, міняються люди.
Міняються і на небі вікові устої.
Десь боги старі зникають години одної,
Їм на зміну ідуть інші, місце їх займають,
Бо ж говорять «святе місце пусте не буває».
За віки Дажьбог вже звикся до своєї ролі,
Слідкував, щоб тепла, світла і дощів доволі.
Щоб усе було то вчасно. Всі звикли до того
Та все славили постійно доброго Дажьбога.
Під кумирнями стояли завше на колінах…
Але став він помічати нехороші зміни.
Затесались між онуків шептуни безликі,
Що збивати узялися усіх з пантелику.
Узялися прославляти заморського бога,
Щоб покинули Дажьбога й перейшли до нього.
Не простим шептали людям – князям та боярам.
І ті стали зраджувати богам своїм старим.
Відвернулися поволі вони від Дажьбога
Та й молитись подалися до чужого бога.
Та Дажьбог був добрим богом, не мстився за теє.
Кожен має обирати душею своєю.
Відвернулись князь, бояри, то нехай як знають,
Зате більшість простолюду до нього звертають.
А йому і того досить, князі ж хліб не сіють,
Вони лише керувати й воювати вміють.
Та прокинувсь Дажьбог якось,поглянув донизу,
А в його кумирнях всюди панує залізо.
Січуть воїни кумирів, на землю кидають
І під тіла тих кумирів вогонь підкладають.
А онуків його ревних в Почайну загнали,
І ті, дивлячись на небо, плакали-ридали.
Не хотіли покидати свойого Дажьбога.
Як же вони тепер бідні проживуть без нього?
А Дажьбог поміг би може, так не має сили.
Бо небесні слуги божі за руки схопили.
Ухопили та й закрили в небесну темницю,
Замок важкий почепили, кайдани із криці.
І нема кому темницю небесну відкрити…
І заплакали по ньому і трави, і квіти,
І заплакали дерева сльозами рясними.
І укрили землю роси зорями ясними.
От відтоді землю часом і вкривають роси,
То природа за Дажьбогом плаче ще і досі.
Зводили міста і села над Дніпром-рікою,
Вчились землю обробляти та хліби ростити,
Бо ж без того, ой, як важко було би їм жити.
Та і то життя нелегке було в землероба,
Доки він собі ділянку зготує, обробить.
Доки вирубає лісу, коріння скорчує,
По землі тій із сохою добре погарцює.
Та посіє, та догляне, та ще поки скосить,
Не один раз його тіло рясно потом зросить.
Та ж не тільки від роботи урожай зростає,
Ще ж його дощами рясно поливати має.
Рясно, але не настільки, аби не згноїти.
Бо ж не буде землеробу тоді чого їсти.
А дощі ж то від людини зовсім не залежать.
Цим займались, кому саме це робить належить.
Тож звертались наші предки тоді до Дажьбога
І просили, як належить, помочі у нього.
Приносили дари йому, низько уклонялись,
Бо ж онуками Дажьбога здавна величались.
Був Дажьбог великим богом, він і сонцем правив,
І дощами завідував, знав, куди направить.
Був він богом незлостивим, з онуками ладив
Та підтримував надійно у них княжу владу.
Тож надіялися предки, славили Дажьбога,
Бо без нього, розуміли, не було б нічого.
Йшли віки, зростали діти, онуки за ними,
Кожен рік міняло літо холодную зиму.
І, здавалося, незмінно так віками й буде.
Та міняється природа, міняються люди.
Міняються і на небі вікові устої.
Десь боги старі зникають години одної,
Їм на зміну ідуть інші, місце їх займають,
Бо ж говорять «святе місце пусте не буває».
За віки Дажьбог вже звикся до своєї ролі,
Слідкував, щоб тепла, світла і дощів доволі.
Щоб усе було то вчасно. Всі звикли до того
Та все славили постійно доброго Дажьбога.
Під кумирнями стояли завше на колінах…
Але став він помічати нехороші зміни.
Затесались між онуків шептуни безликі,
Що збивати узялися усіх з пантелику.
Узялися прославляти заморського бога,
Щоб покинули Дажьбога й перейшли до нього.
Не простим шептали людям – князям та боярам.
І ті стали зраджувати богам своїм старим.
Відвернулися поволі вони від Дажьбога
Та й молитись подалися до чужого бога.
Та Дажьбог був добрим богом, не мстився за теє.
Кожен має обирати душею своєю.
Відвернулись князь, бояри, то нехай як знають,
Зате більшість простолюду до нього звертають.
А йому і того досить, князі ж хліб не сіють,
Вони лише керувати й воювати вміють.
Та прокинувсь Дажьбог якось,поглянув донизу,
А в його кумирнях всюди панує залізо.
Січуть воїни кумирів, на землю кидають
І під тіла тих кумирів вогонь підкладають.
А онуків його ревних в Почайну загнали,
І ті, дивлячись на небо, плакали-ридали.
Не хотіли покидати свойого Дажьбога.
Як же вони тепер бідні проживуть без нього?
А Дажьбог поміг би може, так не має сили.
Бо небесні слуги божі за руки схопили.
Ухопили та й закрили в небесну темницю,
Замок важкий почепили, кайдани із криці.
І нема кому темницю небесну відкрити…
І заплакали по ньому і трави, і квіти,
І заплакали дерева сльозами рясними.
І укрили землю роси зорями ясними.
От відтоді землю часом і вкривають роси,
То природа за Дажьбогом плаче ще і досі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію