ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Дудар
2021.10.27 14:40
Хіба, що глянути з-під лоба…
Хіба кивнути з-під поли…
Якщо не перша… третя спроба
І не важливо… будь коли
Замкнути, стиснути в обіймах
Зацілувати аж до ніг
Від нині ти моя! повія
І найсолодший долі гріх…

Тетяна Левицька
2021.10.27 11:38
Пишу лиш про те, що на душу лягає,
В судинах відлунює болем,
І піниться морем, буяє розмаєм —
Давно перед всесвітом — гола.

З коріння глибокого, хмарки легкої,
Повітря стрункої смереки,
Я зіткана: з туги, сонати дзвінкої,

Дума Козак
2021.10.27 08:14
Ідуть в минуле поспіль, кожну мить,
усмішки, голоси, зітхання, взори…
Уже нізащо їх не зупинить,
як не впадуть дощу краплини… вгору.

Відходить світ, який любили ми,
а з ним і ті, кого ми так кохали,
та хочеться троянд серед зими,

Віктор Кучерук
2021.10.27 05:54
Край дороги дика груша
Струшує плоди, –
Гнилички відразу сушить
Сонце, як завжди.
Їх гора переді мною
І покров навкруг, –
Пнуться оси жвавим роєм
На медовий дух.

Володимир Бойко
2021.10.27 00:27
Витончена, виструнчена, вимріяна,
Лагідним серпанком зачарована,
Серцем неочікувано викраяна
Із пісень, жагою погаптованих.

Недоречно й болісно у осені
Вимагати літа веселкового.
На лугах й галявинах покошених

Сергій Губерначук
2021.10.26 16:04
Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати

Тетяна Левицька
2021.10.26 14:40
З глухими стінами вела розмову —
Війнула тиша протягом услід.
Згадала, що жива, і в серце знову
впустила мрії зоряний болід.

Зібрала чорні думи у пакети,
І віднесла той мотлох на смітник.
І стала Світом, Музою поета,

Іван Потьомкін
2021.10.26 14:25
В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на

Микола Дудар
2021.10.26 14:06
У прийдешньому році було безліч нових знайомств. Безліч. І лише двоє схвально відгукнулись, вцілому, про поетичну творчість. Інші, а їх сотні, зацікавлені палітрою: я - тобі, ти - мені... кудою швидше і де дешевше. Я повинен не їх, а себе. І все таки:

Олександр Сушко
2021.10.26 13:31
Невесела в пісні партитура,
Зруйнувала Єва мій барліг!
Бич кохання у руках Амура
Б'є мене по плечах навідліг

А мені ж на тижні сто годочків
Буде! Та для бога це пусте.
Скоро класти на гробок віночки,

Ніна Виноградська
2021.10.26 11:30
Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?

Я хочу знати, де вони, могили,
Хмельницького, Волошина, Мазепи,
Виговського і Полуботка? Сили

Ярослав Чорногуз
2021.10.26 11:07
Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні

Віталій Білець
2021.10.26 08:52
Осіння казка завітала у ліси,
Барвистим чаром опромінила далечі.
У синіх виріях тужливі голоси
Відклекотіли лунко в обрії лелечі.

Запахли медом щільниковим диво-дні,
Заграли щедро променистими словами.
Красуні-верби шелестливі та чудні

Микола Соболь
2021.10.26 05:57
Не порівнюй заметілі
вони різні у зими
на вікні малюнки лілій,
сірі з бовдурів дими,
шапки на лелечих гніздах,
на калині снігоцвіт…
ні проходу, ні під’їзду
до коханої воріт.

Ярослав Чорногуз
2021.10.25 21:28
Уже в саду холоднувато,
Хоч сяє ніжність золота.
Все менше сонце зігрівати
Спроможне жовтого листа.

А він зіщулився і пада,
І сумно шурхотить з-під ніг...
Недовга осені ця влада,

Ніна Виноградська
2021.10.25 17:57
Облітають листочки
Із Франкового дуба.
Неба синя сорочка
Виглядає так любо.
Жовтим листом опалим
Тихий грається вітер.
Від святкового шалу
Обнімаються віти.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Володимир Стасов. Листи Берліоза

Переклав Василь Білоцерківський


Видання листів Берліоза – важлива і коштовна подія для всієї музичної Європи, а для Франції вона має ще цілком особливе значення. Вона є одним із доказів зламу громадської думки щодо великої людини, упродовж усього свого життя обпльованої, освистаної й висміяної. Берліоз помер усього 10 років тому, але вже тепер от вітчизна визнала його таким, яким не хотіла визнавати протягом цілих 35 років. Це сталося доволі скоро, майже так само скоро, як у нас із Глинкою, і набагато швидше, аніж із Даргомижським.
Чи справді Франція зрозуміла нині, щó є Берліоз, чи лише поблажливо піддається наполяганню і захопленню головних заспівувачів, але нині вже ніщо і ніхто не противиться у Франції тому, аби визнавати Берліоза людиною геніальною. Відсталі французькі критики, які отруїли багато днів життя бідної великої людини, вже перестали видавати своє верещання і туди само, укупі з усіма іншими, зі шкури пнуться, аби славити й тлумачити велику людину.
Даніель Бернар, літній ретроград і святенник, один із головних ватажків важливої клерикальної газети в Парижі, теж приніс свою незабудку на могилу. Він надумав видати листи Берліоза. Для цього він зробив публікацію в усіх головних музичних газетах, закликаючи до того, аби йому повідомили про берліозівські листи всі, хто їх має в Європі. Яке мені діло до клерикальства Бернара, коли мова йшла про таку важливу, про таку, в моїх очах, значну справу! Я відразу зібрав усе, що тільки міг добути в Росії з листів Берліоза, і передав їх Бернарові. Але я був жорстоко покараний за свою довірливість.
З числа зібраних мною листів Берліоза, писаних від 1848 до 1868 року різним особам у Росії, цей старий француз Бернар поставив викинути геть ледве не добру половину і приховував це від мене до останньої хвилини. Певне, це саме сталося і з іншими листами. Уціліле видано дуже недбало, майже ніде немає жодних відомостей про те, звідки й від кого одержано листи, за яких обставин написано, хто ті особи, кому листи адресовано.
Його листи мають особливо те важливе значення, що цілковито потверджують усе, що Берліоз оповідав у своїх «Мемуарах» і про себе, і про друзів, і про ворогів. Багато разів його запідозрювали у вигадках, у хибності, у перебільшеннях, у зміні колориту. Але «Листи» переможно спростовують усі вигадки тупої нерозумності: писані у хвилини здійснюваного життя охоплені вогнем і наснагою боротьби й бою, вони ще опукліше за «Мемуари» змальовують усю правду і трагедію Берліозового життя. Цілих 50 років увійшло у виданий нині том (перший лист належить до 1819 року, останній до 1868-го), і що ж бо знаходимо? Ця людина не зрадила нічому доброму і великому, чим була наповнена у дні першої, палкої юності, і пішла в могилу 66-річним старим – невблаганним борцем за все високе і прекрасне і своєму мистецтві, непереможним ворогом і переслідувачем усілякої брехні, гнилизни й дурості в музиці. Він ані йоти ніде не здав, жодної поступки не зробив ані ворогам, ані доброчинцям, залишився бідний у старості, яким був змалку, і жодні переслідування посередності, жодні глузування тупого невігластва, що глумилося з нього як із «недовченого самоука» і «зарозумілого вискочки», ані на вершечок і ані на хвильку не відвернули його од справи й од дороги, які він окреслив собі змолоду.
Певне, через це таке значне, таке велике і могутнє вийшло все те, що зробив він.
Один лише дивний куточок є в його натурі, який видається зовсім непояснимою загадкою: це відраза до вільного, самостійного життя французького народу, розуміння навпаки всіх прагнень нації, найбільш законних і резонних, і непереможне поклоніння деспотизмові обох Наполеонів. Припустімо, поклоніння Наполеонові І – ще нічого: мало кого він отуманив і одурив, навіть із найбільш глибоких, талановитих і незалежних людей нашого віку (згадаймо Байрона і Гайне; але Наполеона ІІІ! Що вдіяти: Берліоз повірив у нього, віддав йому перевагу над народом, вважав його саме тим володарем, який потрібний Франції.
Погляньте, як несправедливо, як короткозоро, як сліпо дивився Берліоз на політичний переворот 1848 року, як витлумачував його цілковито фальшиво, точнісінько як один із найбільш відчайних ретроградів-обмовників і брехунів того часу. У грудні 1848 року він писав до Петербурга нашому співвітчизникові п. Ленцу: «Наша республіканська холера в цю хвилину дала нам на секунду відпочинок. Більше не займаються „клубством”; червоні гризуть вудила… як ви там у себе, певно, регочете і глузуєте з нас, котрі йменуємо себе прогресивними (avancés!). А знаєте, як звуть залежалих бекасів, гнилих бекасів? Теж des Bécasses avancées… І ви все ще думаєте про музику? Які варвари! І чи ж це не жалість! Замість дбати про «велику справу», про радикальне знищення родини, власності, інтелігенції, цивілізації, життя, людяності, ви займаєтеся творіннями Бетговена!! Ви мрієте про сонати!»
І Берліозові насмішечки найбільше й подобаються нині у Франції різним старим, через них вони найбільше миряться з Берліозом-реформатором, з Берліозом – сміливим титаном, який усе своє життя скидав брехню і фальш із вікових п’єдесталів. Він оступився – вони відразу йому оплескують і співають хор. Це я найліпше побачив на моєму Бернарі.
Берліоз лише за одне скаржився на Наполеона ІІІ – за його нерозуміння музики. У січні 1856 року він пише: «Імператор недоступний і ненавидить музику, як десять турків разом…» Усе інше в імператорі здавалося прекрасним, і він як особливого щастя очікував, аби Наполеон ІІІ прослухав його лібрето «Троянців», частенько шукав його обідів і аудієнцій; а імператриця Євгенія була для нього не щось інше, а тільки «чарівна імператриця» (la charmante impératice). Яке усе це було б інакше в Бетговена!
Антимузикальність сучасної йому Франції була постійним джерелом мук Берліозові. Він бився там і мучився, наче пійманий звір у клітці. Ще в «Мемуарах» ми читали в нього: «Чого це Господові Богу спало на гадку народити мене в нашій „прекрасній Франції”? І все-таки я починаю любити її, цю потішну землю, щойно мені вдається забути мистецтво і наші дурнуваті політичні хвилювання. Як тут подеколи весело жити! Які витрати на думки (принаймні на словах)! Як тут рвуть на шматки увесь світ і його господаря гарненькими біленькими зубками, гарненькими нігтиками з полірованої криці! Як тут тріскоче розум! Як тут танцюють на фразі! Як тут хвастають!» У березні 1848 року він пише: «Мистецтва померли у Франції, і музика, особливо, починає гнити. Нехай же ховають її живу! Я носом чую її чумні міазми. Правда, щось мене змушує мимоволі повертатися до Франції при кожній щасливій події в моєму житті; але це погана стара звичка, якої з часом позбудуся, – чистий забобон. З погляду музики, Франція – країна ідіотів і шахраїв; треба бути казна-яким квасним патріотом, аби не розуміти цього…» У січні 1856 року: «Щодо парижан, усе це та сама мертвота і крига… Нічого скільки-небудь важливого в музиці не можу вчинити в Парижі: завади в усьому й усюди. Немає зали! Немає виконавців! Немає навіть вільної неділі!.. Чи не правда: буде, який сенс скаржитися! Кожен знає, що є на світі холера, через яку не бути паризькій музиці?» Навіть ентузіастичний культ Наполеона І й обожнювання того, що є велике і геніальне в дусі французького народу, нездатні були розвіяти того тяжкого настрою, який накопичили в його грудях грубе нерозуміння й антипатії французької публіки. У серпні 1864 року він писав: «У Парижі є вулиця, де мешкав Наполеон, молодий головнокомандувач італійської армії, вулиця Перемоги: звідси він пішов і викинув за вікно, у Сен-Клу, представників народу. На площі, яку звуть Вандомською, є висока колона, складена за його наказом із бронзи забраних у ворога гармат. Ліворуч від цієї площі, побачите величезний палац, званий тюльєрійським, – тут сталося казна-скільки і яких речей… Щодо інших вулиць, ви уявити собі не можете, яку купу ідей вони народжують у мені. Е теж цілі країни, що справляють могутній вплив на уяву. То й що ж бо – усе-таки я страшенно тут нудьгую».
Головна сутність Берліозової натури була: пристрасть і любов. Погляньте, якими вогняними рисами це виражалося в нього навіть в останні роки, навіть у хвилину спліну, під тягарем тисячі наболілих ран. У січні 1858 року він пише Гансові Бюлову: «Вдячність за Вашого чарівного листа, чарівного за викладом, за сердечністю, яка продиктувала його, за добрими новинами, – чарівне від початку і до кінця. Я прочитав його зі щастям, як кішка хлебтає молоко. Ваша віра, ваш вогонь, навіть ваші ненависті – захоплюють мене. Як і Ви, я ще маю страшні ненависті й вулканічні пориви; але щодо вірувань, то я твердо переконаний, що немає нічого істинного, нічого хибного, нічого прекрасного, нічого потворного… Ні, ні, не вірте жодному слову, я обмовляю себе. Ні, ні, більше, ніж коли-небудь, я обожнюю те, що вважаю прекрасним, і, гадаю, смерть не має нічого гіршого за те, що більше не можна ні любити, ані захоплюватися. Щоправда, тоді не помічаєш, любиш ти чи ні».
Усе своє життя Берліоз нікого так не обожнював, як Бетговена і Ґлюка. Обидва вони були для нього предметами пристрасті безмежної, ні з чим не порівнянної. Усі його статті й книжки про музику, усі його «Мемуари» наповнені палкими сторінками, присвяченими вираженню ентузіазму до цих двох великих музикантів. У «Листуванні» багато разів також мова йде про них. Наприклад, він пише одного разу до якогось Теодора Ріттера (нам цілковито незнаному завдяки премудрій розторопності видавця Бернара): «Мій дорогий і дуже дорогий Теодоре! Пам’ятаєте 12 січня 1856 року! Це той день, коли Ви вперше торкнулися до вивчення чудес драматичної музики, коли ви побіжно побачили великості Ґлюка! Щодо мене, то я ніколи не забуду, що Ваш художній інстинкт без усілякого вагання впізнав і захоплено вклонився цьому новому для вас генієві. Так-так, будьте певні, що б не говорили люди з напівпристрастю, напівзнанням, ті, котрі мають у сього лише пів серця і пів мозку, у нашому мистецтві є два великі, найвищі боги: Бетговен і Ґлюк. Один панує над безмежністю думки, другий над безмежністю пристрасті; і хоча перший набагато вищий за другого як музикант, вони мають так багато одне в одному, що ці два Юпітери становлять одного бога, у котрому повинні поглинутися, мов у пучині, наші захвати й наше обожнювання». В іншому листі 1862 року він каже: «Щодо симфоній, Моцарт написав їх цілих 17, з них красиві всього 3 – та й те!.. Добряк Гайдн наробив цілу купу гарненьких штукенцій у цьому роді, а Бетговен зробив 7 chef-doeuvre’ів. Але ж Бетговен не людина. А хто є не більше, як людина, нічого тому виступати богом».
Але, окрім Бетговена і Ґлюка, Берліоз умів любити й розуміти кожного талановитого музиканта, і не тільки його статті в часописах, але і його «Листи» доводять, як він гаряче любив музику Ліста, Шумана, Меєрбера тощо. Безсторонність і правдивість Берліоза були такі великі, що він ніколи не переставав щиро захоплюватися навіть і найкращими з творів Мендельсона (з яким він познайомився ще юнаком у Римі), попри те, що Мендельсон ніколи, за все своє життя, нічого не розумів у його музиці й підхвалював лише декотрі його романси!
У вересні 1831 року він пише Фердинандові Гіллеру з Італії до Парижа: «Що, чи приїхав Мендельсон? Це талант величезний, незвичайний, чудовий, разючий. Мене не можна запідозрити в кумівстві, бо він мені відверто признався, що нічого не розуміє в моїй музиці. Передайте йому тисячу речей від мене. Він має цілковито цнотливий характер, ще має вірування; він трішки холодний у своїх зносинах, та хоча він цього й не підозрює, я люблю його». Йому ж він писав на початку 1832 року: «Перша частина симфонії Мендельсона – чудова, адажіо пам’ятаю погано, інтермецо свіже і пікантне; але фінал із фугою – ненавиджу. Ніяк не розумію, як такий талант може піти в „нотні ткачі”, як він це подеколи робить. Два місяці потому: «Чую, що в Паризькій консерваторії давали чарівну увертюру Sommernactstraum [1]. Про неї говорять захоплено. Зрозуміло: там немає фуги».
Ще б Берліоз мав не розходитися в поняттях із Мендельсоном! Він був реформатор, людина нового часу, мислячий і тямущий творець нових шляхів і форм, а Мендельсон, незважаючи на увесь природний талант, був людина попсована і забита класичним вихованням, себто суб’єкт, душею і тілом відданий сліпому послухові старших. Ще б Берліоз мав співчувати тому, на що Мендельсон дивився, як на священну святиню. У листі до якогось абата Жиро, автора книжки «Про релігійну музику і практичне пізнання органа» (цю відомість ми отримуємо, у вигляді винятку і сюрпризу, від Бернара: як він не має повідомити звістку про католицького попа!) – у листі за 16 грудня 1856 року Берліоз каже: «Не може погодитися з Вами щодо класичного фугованого „Аміня”. Звичайно, можна написати красиву фугу релігійного характеру – для того, аби висловити благочестиве побажання: Амінь! Але вона повинна бути дуже повільна, повна замилування і вельми коротка; бо, як добре не виражайте сенс слова, воно стає смішним, коли його візьмуться повторювати сто разів. Замість того, фуги на слово «амінь» завжди дуже швидкі, буйні, шумливі й тим більше схожі на хор реготливих пияків, що кожна партія вчиняє голосові викрутаси на склад : а… а… а… мінь, а це справляє найбільш комічний і непристойний ефект. Ці фуги, які тримаються на легенді, не щось інше, як безумне святенництво, заповідане нам середніми віками. Якби я й далі був войовничим митцем, то сказав би Вам: Delenda est Carthago (Нехай зруйнується Карфаген!). Але я втомився і мушу признатися, що безглуздя необхідні людському розумові й народжуються там, як комахи в болотах. Нехай ті й ті дзижчать собі!»
Берліоз нам дорогий не лише тому, що був геніальним композитором, прямим продовжувачем Бетговена і творцем нового роду програмної музики; не лише тому, що все життя був твердим бійцем за праву справу, але ще тому, що вкупі з Лістом він був одним із перших, хто визнав російську музичну школу, починаючи з її голови й засновника – Глинки. Ще 1845 року, коли Глинка, знеохочений загальною зневагою в Росії до «Руслана і Людмили», геніального творіння, визнаного «невдалою оперою», покинув Росію і з розпачем у серці поїхав до Європи шукати ліпших суддів, Берліоз ледве не найсимпатичніше і найпалкіше серед усіх у Парижі поставився до Глинки і його великих творів та в себе в концертах виконував його твір, «Лезгинку», яка особливо сильно йому подобалася. А взагалі він справив на Глинку те приголомшливе враження, котре Глинка, взагалі не охочий до листів і всілякого писання, висловив у своєму чудовому гарячому листі до Кукольника.
Наскільки Берліоз був зацікавлений нашим великим композитором, майже не поміченим у Парижі, серед найтупішої італійщини, яка опанувала тоді всіх, який давно всі забули, але який я відкрив тепер у «Северной пчеле» і надрукував у Бернара. «Для мене мало – пише Берліоз – виконувати вашу музику й оповідати багатьом людям, яка вона свіжа, повна життя, красива за жаром і оригінальністю; мені ще треба принести собі насолоду: написати про неї кілька шпальт. Тим більше, що це моє зобов’язання. Чи не мій це обов’язок – повідомляти публіці усе, що в Парижі трапляється найвизначнішого на цій ниві? Отже, повідомте мені, будь ласка, кілька нотаток про самого себе, про Ваше навчання, про музичні установи в Росії, про Ваші твори, і, коли я вкупі з Вами вивчу Вашу партитуру, аби трішки ліпше пізнати її, то буду в змозі написати що-небудь пристойне і дати читачам «Débats» приблизне поняття про Вашу високу гідність. Мене страшенно мучать ці кляті концерти, з претензіями артистів, та ін.; але я, звичайно, знайду час для того, аби написати статтю про предмет такого ґатунку; нечасто в мене виходять такі цікаві завдання».
Глинка – сама скромність – не надіслав Берліозові жодних відомостей про себе; це вчинив замість нього певний Мельгунов [2], який тоді трапився в Парижі й добре знав Глинку. На підставі цих даних Берліоз надрукував величезну статтю.
1847 року Берліоз був у Росії, але вивіз лише спогад про блискучу гостинність вельможних людей і досконалість співацької капели. Про жодну російську музику і музикантів не було мови в його господарів. Згодом, 20 років потому, коли Берліоз ізнову приїхав до Росії (це було 1867 року), він знайшов уже інше: нові таланти в нас народилися, свіжі, сильні й оригінальні, які старалися провадити ще далі справу, яку заповідав їм Глинка, але тут-таки обіч їх народилося ціле нове плем’я критиків, котрі вибивалися з сил, аби довести, що немає в нас ані талантів, ані школи, а якісь неподобні самоуки, шкідливі для «справжньої», великої, істинної музики. Як добре розумів це Берліоз, як він симпатизував нашим новим музикантам, як він розумів їхній талант – і як згадував свою власну долю, коли якісь нещасні Фетіси й Скудо (Ростислави, Фамінцини, Соловйови й Лароші його часів) щодня розпинали його у статтях, доводячи йому й усьому світу, який він нікчема, як лише папір даремно маже і якого сорому завдає музиці! В останньому з видрукуваних у Бернара листів Берліоз пише мені 21 серпня 1868 року: «Отримую від Вас листи, у яких з мене вимагають неможливих речей; хочуть, аби я сказав багато доброго про одного німецького артиста [3], – я справді думаю про нього добре; але за умови, аби я сказав погане про одного російського артиста [4], якого хочуть замінити німцем, але який має право на зовсім інше, на великі похвали. Звичайно, я цього не зроблю. Що це, чорт забирай, за люди?»
Ось до якої міри доходило озлоблення всеросійських тупаків: окрім власної брехні, їм знадобилася обмова від сторонньої людини. Тільки ця людина виявилася не пара їхньому братові: це був Берліоз – великий не самим генієм, але і серцем і душею, а таких на кепську справу нічим не вмовити – ані хрестом, ані перстом, – ані ласкою, ані грошима на бідність.
Цю принизливу справу, яка стала нам усім відомою з листа Берліоза, у, утім, оповів одного разу в окружному суді, на першому музичному процесі в Росії, там, де мені випало з’явитися у вигляді звинуваченого. Цей лист Берліоза – одна з важливих сторінок в історії російської музики. Ретроградам удалося скинути в Російському музичному товаристві Балакірєва, представника в той час нової російської музичної школи. Але справа його і його товаришів усе-таки не загинула, і якби повернувся з того світу Берліоз, він побачив би в нас, утретє, знову стару знайому історію: таланти, оригінальні й самостійні – по один бік сцени, а по другий – ціла зграя підворітних шавок, які хриплять на них.
Взагалі, треба сказати правду, важко було діяти на Берліоза чужій людині порадами. Він нікого не слухався і йшов тільки за наказом свого внутрішнього голосу, а цей завжди був у нього чесний і прямий, і великодушний. Наприкінці 1867 року, коли він був у Петербурзі, московське музичне товариство стало запрошувати його на кілька концертів до Москви: він погодився. У листі за 10 грудня він пише своїм друзям до Парижа: «Ці панове з напівазійської столиці (Москви) мають якісь резони, супроти яких не встояти, що б там не казав Венявський, котрий вважає, що не мав би приймати лише одного їхнього запрошення. Але я не вмію скнарувати й мені було б це соромно». Який урок музичним торговця, котрі тільки й розуміють, що грошву!
Так, він ніколи не вмів бути скнарою, дарма що увесь вік прожив на шеляги. До самих 60 років свого життя він отримував платню з консерваторії – знаєте, скільки? – по 118 франків на місяць, а таких грошей, напевно, не схотів би взяти жоден із пихатих лакеїв тих панів, котрі ніколи не ходили на його геніальні концерти й воліли слухати люб’язних італійців. А коли 1863 року (себто за 6 років до його смерті!) міністр побільшив платню і він став отримувати по 236 франків на місяць (яке щастя! рублів 50 на наші гроші), то він одразу пише про це синові й признається, бідолаха, що це «багато йому допоможе»!
Те, що він отримував, час від часу, од своїх величезних безприкладних концертів, те спочатку йшло на сплату боргів його першої дружини, колишньої акторки й антрепренерки театру; а пізніше – на капризи й борги сина, морського офіцера, який навіть і в 30 років продовжував тягнути жили з бідного батька. Але той його обожнював, став з ним ніжний і лагідний – він, з усіма гордий і непохитний орел – інколи він понижався майже до виправдань його грубих, безсердечних докорів і вимог! Деякі листи Берліоза до цього сина страшенно болісно хапають за серце! Точнісінько історія Бетговена з його противним небожем. Два бідні сумні королі Ліри, убиті в усьому, що мали найдорожчого у своєму мистецтві й родинному житті!
Тисячі невдач у Парижі й колосальні тріумфи поза вітчизною, в Англії, Німеччині й Росії, завжди мука, і відпочинок лише у хвилини пристрасного компонування яких-небудь геніальних творінь, таких, як «Te Deum», «Фауст», «Ромео» і безліч інших, або години диригування оркестром у дивовижних, чудових концертах; дружба і постійний обмін думками з найглибшими й найліпшими талантами й інтелектами свого часу, як-от Ліст, Шуман, Гайне, Меєрбер, Жорж Занд, Бальзак; ненависть до італійської музики й до всього плаского або фальшивого в мистецтві, незмірні переслідування і незмірні перемоги – ось у чому пройшло все життя Берліоза, і цим наповнений, який він не є неповний, увесь нинішній том його «Листування». Але цього всього так багато, що забракне жодних виписок. Кого може цікавити така геніальна особистість, як Берліоз, той мусить сам прочитати всю книгу.


Статтю вперше опубліковано у виданні: «Новое время». – 1879. – 18 січня. – № 1038.

1. «Сон літньої ночі» (нім.). – Прим. перекладача.
2. Микола Мельгунов (1804–1867) – російський письменник, публіцист, перекладач і музичний критик. Багато часу провів за кордоном, популяризуючи рідну літературу. Автор повістей, нарисів, романсів, літературо- і музикознавчих статей. – Прим. перекладача.
3. Капельмейстер Зяйфріц. – Прим. автора.
4. М. О. Балакірєв. – Прим. автора.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-12-23 22:08:54
Переглядів сторінки твору 141
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.784
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
Автор востаннє на сайті 2021.10.27 01:35
Автор у цю хвилину відсутній