ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про град
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про град
Василько на подвір’ї собі грався,
Що робиться навкруг – не озирався,
Не бачив хмар, що небо затягли.
Вже кинувся, як перші краплі впали.
Огледівся – навколо темно стало,
Немов вечірні сутінки прийшли.
А там іще страшніша суне хмара,
Вже зовсім недалеко грім ударив,
Залопотіли краплі по землі.
А чорна хмара усе ближче, ближче,
Здається, опускається все нижче
Й висять із неї пасма чималі.
Тут мама закричала: - Хутко в хату!
Чого ото попід дощем стояти?!
Скоріше, а то пуститься якраз!
Василько й сам ховатися збирався,
Затримався, на хмару озирався.
Здалося, не така вона якась.
Заледве встиг ускочити до хати,
Як дощ став все сильніше припускати
І враз зашурхотіло, загуло,
Заторохтіло по даху, по вікнах,
Немов танцює там хтось танці дикі.
Що ж то цікаво там таке було?
В вікно поглянув. Боже ж,Твоя воля!
Неначе, льодом вкрито все навколо.
Звідкіль і взявся, літо ж надворі?
Тут підійшла матуся, ледь не плаче:
- То, синку, град. Ти ще таке не бачив?
Мабуть, багато шкоди натворив?!
Побив в саду усе і на городі.
З весни трудились - тож усього шкода.
Хоч добре, квочку встигла завести,
А то б іще й курчат малих побило,
Під квочкою би не пересиділи.
А сад, город не удалось спасти.
- А звідки град отой береться, мамо?-
Спитав Василько у матусі прямо.
Та посміхнулась: - То було давно.
Мені бабуся так розповідала,
Коли у неї якось я спитала.
Хоча й не знаю – так чи ні воно.
Раніше бджоли були, наче люди,
Лиш мали крила та літали всюди,
Нектар носили в хатинки́ свої,
Які вони у дуплах будували
Аби нахаби їх не діставали,
Солодкого ж хотілось дуже їм.
Жили вони, трудилися щоднини
Аби достаток мати у хатинах.
І все б, здавалось, добре, але ж ні.
Були й такі між ними, що сиділи
І все життя нічого не робили,
А їли так, що іншим на три дні.
Вони себе елітою вважали,
Трудитися тому і не бажали.
Мовляв, вони керують тут усім.
Хоча й без них роботу усі знали,
Трудилися собі й відпочивали…
І от таке життя набридло їм.
Навіщо тих лінивих годувати?
Самі собі спроможні раду дати.
От, тільки, як би здихатися тих?
Кудись би їх відправити подалі,
Аби вони життю не заважали.
Ще й так, щоб не примушувати їх.
І от знайшовсь між ними хитруватий,
Який проблему взявся уладнати.
До себе сивочолих запросив.
Коли усі злетілися, він мовив:
- Проблема, розуміється не нова.
Я довго думав й, врешті, зрозумів,
Як нам усіх тих ледарів позбутись.
Але усе таємно має бути.
Давайте ми розпустимо чутки,
Що всі гуртом полетимо на небо.
Бо ж там блакить і працювать не треба,
Зусиль не витрачати ніяких.
Лише на хмарках на пухких лежати…
Чого іще потрібно нам бажати?
А на землі отут залишим тих,
Хто нами мудро, начебто керує.
Нехай самі, як хочуть, так мудрують,
Ми там на небі проживем без них.
Коли чутки потроху розійшлися
І всі їх обговорювать взялися,
Дійшли вони й до ледарів отак.
Ті миттю похопились, закричали,
Що там на небі бути перші б мали,
Адже вони еліта, як не як.
Всі, наче, покомизились для виду,
Здогадуючись, що із того вийде
Та ледарям «на поступки» пішли.
Ті, правда, іще більше захотіли,
Аби усі за ними не летіли,
Завадити їх «раю» не могли.
У відповідь усі з них зажадали,
Аби й вони назад не повертали.
На тім вони усі і розійшлись.
Одні на небо чимскоріш майнули,
А інші із полегкістю зітхнули,
Бо ж ледарів, нарешті, позбулись.
Як ледарі потрапили на небо
Та роззирнулись, врешті, навкруг себе,
Побачили, що тут зовсім не так,
Як їм ті роботяги розписали:
Вітри холодні наскрізь продимали
Й на хмарках не полежати ніяк,
Бо ж вони вічно мокрі і драглисті.
А спробуй ще знайти чогось поїсти.
- Нас одурили! – крикнули гуртом.
Але ж назад уже не повернути.
Отож взялися проклинати люто
Тих, хто їх підло підманув на то.
І довго голосили і кричали,
Поганого всього їм набажали.
З усього, може, справдилось одне:
Утратили людську подобу бджоли,
Літали, мед збираючи навколо
Та сподівались: з часом все мине.
А ті на небі бачили все, звісно,
Спостерігали за життям їх злісно
Та думали, як би помститись їм.
А особливо, як приходить літо
І на землі усе буяє, квітне,
Літають бджоли понад цвітом тим.
Тож ті на небі крапельки збирають
І на холоднім вітрі їх тримають
Аж поки врешті не замерзнуть ті.
Збирають так льодина до льодини,
Складаючи у хмару їх єдину.
Яка аж провисає по путі.
Чим зліші – тим градини більші мають.
Вони на землю потім їх жбурляють,
Бажаючи потрапити у бджіл.
Або хоча б побити оті квіти,
З яких нектар ті бджоли можуть пити,
А заодно збивають все навкіл.
Не скільки бджолам є від того шкоди,
Вони ж зарані чують ту негоду,
У вулики встигають залетіть.
А от природі дістається з того,
Бува – не залишається нічого,
Лише цурпалля навкруги стирчить.
Тепер ти, синку, розумієш, звідки
Той шкодник-град буває лише влітку .
Бо ж взимку бджоли в вуликах сидять.
І ті на небі також спочивають
Та злості усе більше набирають
І за обман той влітку бджолам мстять.
Що робиться навкруг – не озирався,
Не бачив хмар, що небо затягли.
Вже кинувся, як перші краплі впали.
Огледівся – навколо темно стало,
Немов вечірні сутінки прийшли.
А там іще страшніша суне хмара,
Вже зовсім недалеко грім ударив,
Залопотіли краплі по землі.
А чорна хмара усе ближче, ближче,
Здається, опускається все нижче
Й висять із неї пасма чималі.
Тут мама закричала: - Хутко в хату!
Чого ото попід дощем стояти?!
Скоріше, а то пуститься якраз!
Василько й сам ховатися збирався,
Затримався, на хмару озирався.
Здалося, не така вона якась.
Заледве встиг ускочити до хати,
Як дощ став все сильніше припускати
І враз зашурхотіло, загуло,
Заторохтіло по даху, по вікнах,
Немов танцює там хтось танці дикі.
Що ж то цікаво там таке було?
В вікно поглянув. Боже ж,Твоя воля!
Неначе, льодом вкрито все навколо.
Звідкіль і взявся, літо ж надворі?
Тут підійшла матуся, ледь не плаче:
- То, синку, град. Ти ще таке не бачив?
Мабуть, багато шкоди натворив?!
Побив в саду усе і на городі.
З весни трудились - тож усього шкода.
Хоч добре, квочку встигла завести,
А то б іще й курчат малих побило,
Під квочкою би не пересиділи.
А сад, город не удалось спасти.
- А звідки град отой береться, мамо?-
Спитав Василько у матусі прямо.
Та посміхнулась: - То було давно.
Мені бабуся так розповідала,
Коли у неї якось я спитала.
Хоча й не знаю – так чи ні воно.
Раніше бджоли були, наче люди,
Лиш мали крила та літали всюди,
Нектар носили в хатинки́ свої,
Які вони у дуплах будували
Аби нахаби їх не діставали,
Солодкого ж хотілось дуже їм.
Жили вони, трудилися щоднини
Аби достаток мати у хатинах.
І все б, здавалось, добре, але ж ні.
Були й такі між ними, що сиділи
І все життя нічого не робили,
А їли так, що іншим на три дні.
Вони себе елітою вважали,
Трудитися тому і не бажали.
Мовляв, вони керують тут усім.
Хоча й без них роботу усі знали,
Трудилися собі й відпочивали…
І от таке життя набридло їм.
Навіщо тих лінивих годувати?
Самі собі спроможні раду дати.
От, тільки, як би здихатися тих?
Кудись би їх відправити подалі,
Аби вони життю не заважали.
Ще й так, щоб не примушувати їх.
І от знайшовсь між ними хитруватий,
Який проблему взявся уладнати.
До себе сивочолих запросив.
Коли усі злетілися, він мовив:
- Проблема, розуміється не нова.
Я довго думав й, врешті, зрозумів,
Як нам усіх тих ледарів позбутись.
Але усе таємно має бути.
Давайте ми розпустимо чутки,
Що всі гуртом полетимо на небо.
Бо ж там блакить і працювать не треба,
Зусиль не витрачати ніяких.
Лише на хмарках на пухких лежати…
Чого іще потрібно нам бажати?
А на землі отут залишим тих,
Хто нами мудро, начебто керує.
Нехай самі, як хочуть, так мудрують,
Ми там на небі проживем без них.
Коли чутки потроху розійшлися
І всі їх обговорювать взялися,
Дійшли вони й до ледарів отак.
Ті миттю похопились, закричали,
Що там на небі бути перші б мали,
Адже вони еліта, як не як.
Всі, наче, покомизились для виду,
Здогадуючись, що із того вийде
Та ледарям «на поступки» пішли.
Ті, правда, іще більше захотіли,
Аби усі за ними не летіли,
Завадити їх «раю» не могли.
У відповідь усі з них зажадали,
Аби й вони назад не повертали.
На тім вони усі і розійшлись.
Одні на небо чимскоріш майнули,
А інші із полегкістю зітхнули,
Бо ж ледарів, нарешті, позбулись.
Як ледарі потрапили на небо
Та роззирнулись, врешті, навкруг себе,
Побачили, що тут зовсім не так,
Як їм ті роботяги розписали:
Вітри холодні наскрізь продимали
Й на хмарках не полежати ніяк,
Бо ж вони вічно мокрі і драглисті.
А спробуй ще знайти чогось поїсти.
- Нас одурили! – крикнули гуртом.
Але ж назад уже не повернути.
Отож взялися проклинати люто
Тих, хто їх підло підманув на то.
І довго голосили і кричали,
Поганого всього їм набажали.
З усього, може, справдилось одне:
Утратили людську подобу бджоли,
Літали, мед збираючи навколо
Та сподівались: з часом все мине.
А ті на небі бачили все, звісно,
Спостерігали за життям їх злісно
Та думали, як би помститись їм.
А особливо, як приходить літо
І на землі усе буяє, квітне,
Літають бджоли понад цвітом тим.
Тож ті на небі крапельки збирають
І на холоднім вітрі їх тримають
Аж поки врешті не замерзнуть ті.
Збирають так льодина до льодини,
Складаючи у хмару їх єдину.
Яка аж провисає по путі.
Чим зліші – тим градини більші мають.
Вони на землю потім їх жбурляють,
Бажаючи потрапити у бджіл.
Або хоча б побити оті квіти,
З яких нектар ті бджоли можуть пити,
А заодно збивають все навкіл.
Не скільки бджолам є від того шкоди,
Вони ж зарані чують ту негоду,
У вулики встигають залетіть.
А от природі дістається з того,
Бува – не залишається нічого,
Лише цурпалля навкруги стирчить.
Тепер ти, синку, розумієш, звідки
Той шкодник-град буває лише влітку .
Бо ж взимку бджоли в вуликах сидять.
І ті на небі також спочивають
Та злості усе більше набирають
І за обман той влітку бджолам мстять.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію