ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
2024.04.16
23:09
Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
2024.04.16
22:33
Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
2024.04.16
20:19
Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
2024.04.16
20:03
Цей тихий ранок з квітами в гіллі
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
2024.04.16
09:56
З листка на листочок стрибають краплини.
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
2024.04.16
05:52
На Парнасі відучора гуд
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
2024.04.16
05:42
Галки жовтороті
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про дурман або датуру
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про дурман або датуру
В нас на городі виріс дивний цвіт.
Це ще коли я був зовсім маленьким.
Дивлюсь – на ньому лієчки біленькі,
Яких не бачив ще в свої п’ять літ.
Стоїть серед картоплі одинак,
Від неї вищий та й зовсім не схожий.
Подумав: квіточок нарвати, може.
В останню мить задумався, однак.
А що, як він тут неспроста росте?
Його для чогось, може, посадили?
Не став я обривати цвіт той білий,
Але у тата запитав, проте,
Що ж то за цвіт. Він тут же у отвіт:
- А ти його не зачіпав руками?
- Ні, не чіпав,- і глянув в очі прямо.
- Не зачіпай, бо то отруйний цвіт.
- Навіщо ж він отруйний тут росте?
Можливо, його вирвати та й годі,
Щоб не було отрути на городі?
А тато відповів мені на те:
- Усе отрута, як не знати міри.
А, як у міру – користь принесе.
Комусь здоров’я чи життя спасе…
На ті слова я здивувався щиро:
- Чи ж то отрута може врятувать?
Вона ж – отрута аби всіх труїти?!
- Колись усе ти зможеш зрозуміти…
- До речі, а рослину ж ту як звать?
Всміхнувся тато: - Звуть її дурман
Або датура. Ти не чув, напевно.
А, поміж іншим, це рослина древня…
Я про таке уявлення не мав.
- Чому ж дурман? – питаюся його.
- Бо, коли хто не знає чи не вміє –
Над міри вхопить і, немов дуріє,
Геть забува і хто він, і чого.
А може й вмерти запросто тоді.
Тож, як не знаєш, краще не чіпати.
- А звідки він у нас узявся, тату?
- Питаєш, хто його тут посадив?
- Ні, звідки він узявся взагалі.
- Того, напевно, вже ніхто не знає.
Хто на Колумба знаного киває,
Мовляв, привіз з далекої землі,
Коли іще Америку відкрив.
А інші кажуть, що оцю рослину
Цигани, як дістались України,
Із прикаспійських привезли степів.
А ще легенда про дурман той є,
Колись бабуся ще розповідала…
Тобі цікаво? – Вже б і не питали?!
Легенди – то ж захоплення моє.
Я все ловив, що тільки лише чув.
А особливо захопився ними,
Як десь почув одну легенду Криму
Про Кара-Даг. Ще й досі не забув.
- Було то у козацький час, давно
Десь, може, на Полтавщині…Не знаю.
Хоч, взагалі, то значення не має,
Де саме відбувалося воно.
Містечко невеличке вздовж ріки
Розкинулось в долині у широкій.
Оточене гаями з усіх боків,
Купалося в серпанках у легких.
Жило спокійним, звичним вже життям,
Вставало рано, цілий день трудилось.
А, коли темна нічка нагодилась,
Вкладалось спати. От і все буття.
Та якось містом поповзли чутки,
Що вбитого знайшли серед дороги.
Давно у місті не було такого,
Бо, як татар прогнали козаки,
Ті більше сюди лізти стереглись.
Хто ж того чоловіка міг убити?
Ще й обібрати? То якісь бандити,
Мабуть, в якомусь лісі завелись.
Поговорили й стали забувать.
Аж тут у місті ще знайшли одного.
Теж череп був проломлений у нього
І хтось устиг до цурки обібрать.
Тоді занепокоїлись усі.
Послали козаків сторожувати
Аби скоріше вбивцю упіймати.
В дворах спускати стали з цепу псів.
Та час минув – убивці не було.
Можливо, вбив та й геть собі подався?
Чи то у лісі до пори сховався?
Та, тільки-но вспокоєння прийшло,
На ранок знов убитого знайшли .
І знов його хтось обібрав до нитки.
Зосталася залита кров’ю свитка…
Тепер усі стривожені були.
Сам голова уже ночей не спав
Та засідки велів улаштувати,
Щоб, врешті-решт, розбійника піймати,
Бо ж він, напевно, маніяком став.
Тихцем засіли містом козаки,
Аби зарані вбивцю не злякати
Та й стали у тих засідках чекати,
Можливо, той проявиться-таки.
Й підстерегли. У засідці одній
Почули кроки. Хтось ішов неспішно.
І тут удар, короткий крик і тиша.
Тут козаки метнулися мерщій,
Помітили: хтось в темряву шугнув.
Помчали слідом ще й сигнали подали
Аби усі шляхи перекривали,
Щоб той убивця з міста не гайнув.
Не наздогнали…Десь він зачаївсь.
Але із міста не подівсь нікуди,
Бо ж засідки козацькі були всюди.
Куди ж він проклятущий був подівсь?
Хтось із місцевих – вирішили всі,
Бо ж і місцевість дуже добре знає
Та і надійний сховок в місті має.
Та як узнати – хто? Пустити псів?
Та пси по сліду недалеко йшли.
Він, мабуть, слід свій тютюном приправив,
Тож пси і повернулися небавом,
На тім сліду нічого не знайшли.
Щоправда, вбивця не розрахував,
Хоч свою жертву в тім’я і поцілив,
Але ударив зовсім неуміло
І той живий зостався. Хоч і впав,
Облившись кров’ю, але не помер.
Коли життя вернулося у нього,
Сказав, що геть не пам’ята нічого
Із того, що з ним сталось дотепер.
Сумний додому голова прийшов,
Не знаючи, що далі мав робити.
Як того вбивцю, врешті-решт зловити
Аби не порішив нікого знов?
Тут жінка на порозі зустріча,
На стіл накрила, снідати саджає.
Сама ж про все розпитує-питає,
Немов урядник, все як слід вивча.
А потім каже: - Так куди його?
У тім’я, кажеш? Тож він, мабуть, бачив,
Хто його міг поцілити добряче!
А голова знизає: - Й що з того́?
Адже нічого він не пам’ята.
Що ж нам із того, що він міг побачить?
- Потрібно відьму запросити, значить.
Тут у селі живе одна, ота,
Що всі її Датуриха зовуть.
Уміє сни пророчі насилати,
Людина в сні все може пригадати.
Вона б у тім допомогла б, мабуть?!
- А звідки дивне прізвисько таке?
- Був чоловік чи лях, а чи татарин,
Датура звався. Згинув десь під Баром.
Життя її вдовине нелегке.
Отож вона за зілля узялася,
Лікує рани, хворість проганя,
Ні перед ким дверей не зачиня.
Я думаю – вона б нам придалася.
Зібрав нараду спішно голова,
Відповідальність щоб не лиш на ньому.
Та й порішили всі – що будь по тому.
Послали вістуна, щоб на словах
Датурісі всю справу пояснив
Та попрохав був помочі для міста,
Пообіцяв винагороду, звісно.
Той повернувся та і розповів,
Що згоду їм Датуриха дала,
Пообіцяла все, що треба взяти
Та і прийти. – Ти б міг би зачекати,
Щоби в дорозі не самою йшла.
Помчав вістун Датуриху стрічать
Та скоро повернувся, ледь не плаче:
- Там…я таке…таке побачив…
Датуриху вже можем не чекать!
Її убито. На шляху лежить
Вже біля міста. Хтось напав із гаю.
В її очах уже життя немає.
Всі радники схопилися умить…
Сховали жінку там, де і знайшли,
Понад шляхом насипали могилу.
Хоча і відьма та ж не заслужила,
Щоб просто неба кинути могли.
Жилось тривожно в місті з тих часів.
По місту озираючись ходили,
Ночами лише по хатах сиділи
Та сподівались на надійних псів.
Ночами сторожили козаки,
Теж поодинці містом не ходили,
Воротами шляхи загородили,
Бо ж хтось чужий ще забреде-таки,
А ти за його смерть відповідай…
Якось дружина голову зустріла:
- Я на могилу відьмину ходила…
- Навіщо – той пита її. – Вгадай,
Що я знайшла там, на могилі тій?
- І що ж знайшла ти на горбочку тому?
- Там виросла рослина невідома…
- І що із того? – він сердито їй.
- А, може, то те зілля проросло,
З якого сни пророчі можна бачить?
Ми можем з нього скористатись, значить,
Щоб місто заспокоїтись могло?!
Подумав голова та й сам побрів,
Не став нікому, навіть, говорити.
Зірвав він листя і біленькі квіти,
А вдома з того він відвар зварив.
І тим відваром напоїв узяв
Безпам’ятного зовсім чоловіка.
Заснув спокійно, але враз від крику
Схопився подивовано: - Згадав!..
Убивцю довго не прийшлось шукати.
Він писарем у ратуші служив,
Від голови десь недалечко жив,
Почув той крик та й кинувся тікати.
Його перехопили козаки,
По-своєму провчити захотіли
Та не розрахували, мабуть, сили.
Та що поробиш? Злі були-таки…
А та рослина скоро розрослась,
Датурою її так і назвали,
У знахарстві частенько споживали.
Але, коли хтось нерозумний бравсь,
Не знавши міри – то дурів, бува.
Від того часто, навіть, помирали.
Отож рослину ще дурман прозвали,
Аби розумно кожен споживав.
Це ще коли я був зовсім маленьким.
Дивлюсь – на ньому лієчки біленькі,
Яких не бачив ще в свої п’ять літ.
Стоїть серед картоплі одинак,
Від неї вищий та й зовсім не схожий.
Подумав: квіточок нарвати, може.
В останню мить задумався, однак.
А що, як він тут неспроста росте?
Його для чогось, може, посадили?
Не став я обривати цвіт той білий,
Але у тата запитав, проте,
Що ж то за цвіт. Він тут же у отвіт:
- А ти його не зачіпав руками?
- Ні, не чіпав,- і глянув в очі прямо.
- Не зачіпай, бо то отруйний цвіт.
- Навіщо ж він отруйний тут росте?
Можливо, його вирвати та й годі,
Щоб не було отрути на городі?
А тато відповів мені на те:
- Усе отрута, як не знати міри.
А, як у міру – користь принесе.
Комусь здоров’я чи життя спасе…
На ті слова я здивувався щиро:
- Чи ж то отрута може врятувать?
Вона ж – отрута аби всіх труїти?!
- Колись усе ти зможеш зрозуміти…
- До речі, а рослину ж ту як звать?
Всміхнувся тато: - Звуть її дурман
Або датура. Ти не чув, напевно.
А, поміж іншим, це рослина древня…
Я про таке уявлення не мав.
- Чому ж дурман? – питаюся його.
- Бо, коли хто не знає чи не вміє –
Над міри вхопить і, немов дуріє,
Геть забува і хто він, і чого.
А може й вмерти запросто тоді.
Тож, як не знаєш, краще не чіпати.
- А звідки він у нас узявся, тату?
- Питаєш, хто його тут посадив?
- Ні, звідки він узявся взагалі.
- Того, напевно, вже ніхто не знає.
Хто на Колумба знаного киває,
Мовляв, привіз з далекої землі,
Коли іще Америку відкрив.
А інші кажуть, що оцю рослину
Цигани, як дістались України,
Із прикаспійських привезли степів.
А ще легенда про дурман той є,
Колись бабуся ще розповідала…
Тобі цікаво? – Вже б і не питали?!
Легенди – то ж захоплення моє.
Я все ловив, що тільки лише чув.
А особливо захопився ними,
Як десь почув одну легенду Криму
Про Кара-Даг. Ще й досі не забув.
- Було то у козацький час, давно
Десь, може, на Полтавщині…Не знаю.
Хоч, взагалі, то значення не має,
Де саме відбувалося воно.
Містечко невеличке вздовж ріки
Розкинулось в долині у широкій.
Оточене гаями з усіх боків,
Купалося в серпанках у легких.
Жило спокійним, звичним вже життям,
Вставало рано, цілий день трудилось.
А, коли темна нічка нагодилась,
Вкладалось спати. От і все буття.
Та якось містом поповзли чутки,
Що вбитого знайшли серед дороги.
Давно у місті не було такого,
Бо, як татар прогнали козаки,
Ті більше сюди лізти стереглись.
Хто ж того чоловіка міг убити?
Ще й обібрати? То якісь бандити,
Мабуть, в якомусь лісі завелись.
Поговорили й стали забувать.
Аж тут у місті ще знайшли одного.
Теж череп був проломлений у нього
І хтось устиг до цурки обібрать.
Тоді занепокоїлись усі.
Послали козаків сторожувати
Аби скоріше вбивцю упіймати.
В дворах спускати стали з цепу псів.
Та час минув – убивці не було.
Можливо, вбив та й геть собі подався?
Чи то у лісі до пори сховався?
Та, тільки-но вспокоєння прийшло,
На ранок знов убитого знайшли .
І знов його хтось обібрав до нитки.
Зосталася залита кров’ю свитка…
Тепер усі стривожені були.
Сам голова уже ночей не спав
Та засідки велів улаштувати,
Щоб, врешті-решт, розбійника піймати,
Бо ж він, напевно, маніяком став.
Тихцем засіли містом козаки,
Аби зарані вбивцю не злякати
Та й стали у тих засідках чекати,
Можливо, той проявиться-таки.
Й підстерегли. У засідці одній
Почули кроки. Хтось ішов неспішно.
І тут удар, короткий крик і тиша.
Тут козаки метнулися мерщій,
Помітили: хтось в темряву шугнув.
Помчали слідом ще й сигнали подали
Аби усі шляхи перекривали,
Щоб той убивця з міста не гайнув.
Не наздогнали…Десь він зачаївсь.
Але із міста не подівсь нікуди,
Бо ж засідки козацькі були всюди.
Куди ж він проклятущий був подівсь?
Хтось із місцевих – вирішили всі,
Бо ж і місцевість дуже добре знає
Та і надійний сховок в місті має.
Та як узнати – хто? Пустити псів?
Та пси по сліду недалеко йшли.
Він, мабуть, слід свій тютюном приправив,
Тож пси і повернулися небавом,
На тім сліду нічого не знайшли.
Щоправда, вбивця не розрахував,
Хоч свою жертву в тім’я і поцілив,
Але ударив зовсім неуміло
І той живий зостався. Хоч і впав,
Облившись кров’ю, але не помер.
Коли життя вернулося у нього,
Сказав, що геть не пам’ята нічого
Із того, що з ним сталось дотепер.
Сумний додому голова прийшов,
Не знаючи, що далі мав робити.
Як того вбивцю, врешті-решт зловити
Аби не порішив нікого знов?
Тут жінка на порозі зустріча,
На стіл накрила, снідати саджає.
Сама ж про все розпитує-питає,
Немов урядник, все як слід вивча.
А потім каже: - Так куди його?
У тім’я, кажеш? Тож він, мабуть, бачив,
Хто його міг поцілити добряче!
А голова знизає: - Й що з того́?
Адже нічого він не пам’ята.
Що ж нам із того, що він міг побачить?
- Потрібно відьму запросити, значить.
Тут у селі живе одна, ота,
Що всі її Датуриха зовуть.
Уміє сни пророчі насилати,
Людина в сні все може пригадати.
Вона б у тім допомогла б, мабуть?!
- А звідки дивне прізвисько таке?
- Був чоловік чи лях, а чи татарин,
Датура звався. Згинув десь під Баром.
Життя її вдовине нелегке.
Отож вона за зілля узялася,
Лікує рани, хворість проганя,
Ні перед ким дверей не зачиня.
Я думаю – вона б нам придалася.
Зібрав нараду спішно голова,
Відповідальність щоб не лиш на ньому.
Та й порішили всі – що будь по тому.
Послали вістуна, щоб на словах
Датурісі всю справу пояснив
Та попрохав був помочі для міста,
Пообіцяв винагороду, звісно.
Той повернувся та і розповів,
Що згоду їм Датуриха дала,
Пообіцяла все, що треба взяти
Та і прийти. – Ти б міг би зачекати,
Щоби в дорозі не самою йшла.
Помчав вістун Датуриху стрічать
Та скоро повернувся, ледь не плаче:
- Там…я таке…таке побачив…
Датуриху вже можем не чекать!
Її убито. На шляху лежить
Вже біля міста. Хтось напав із гаю.
В її очах уже життя немає.
Всі радники схопилися умить…
Сховали жінку там, де і знайшли,
Понад шляхом насипали могилу.
Хоча і відьма та ж не заслужила,
Щоб просто неба кинути могли.
Жилось тривожно в місті з тих часів.
По місту озираючись ходили,
Ночами лише по хатах сиділи
Та сподівались на надійних псів.
Ночами сторожили козаки,
Теж поодинці містом не ходили,
Воротами шляхи загородили,
Бо ж хтось чужий ще забреде-таки,
А ти за його смерть відповідай…
Якось дружина голову зустріла:
- Я на могилу відьмину ходила…
- Навіщо – той пита її. – Вгадай,
Що я знайшла там, на могилі тій?
- І що ж знайшла ти на горбочку тому?
- Там виросла рослина невідома…
- І що із того? – він сердито їй.
- А, може, то те зілля проросло,
З якого сни пророчі можна бачить?
Ми можем з нього скористатись, значить,
Щоб місто заспокоїтись могло?!
Подумав голова та й сам побрів,
Не став нікому, навіть, говорити.
Зірвав він листя і біленькі квіти,
А вдома з того він відвар зварив.
І тим відваром напоїв узяв
Безпам’ятного зовсім чоловіка.
Заснув спокійно, але враз від крику
Схопився подивовано: - Згадав!..
Убивцю довго не прийшлось шукати.
Він писарем у ратуші служив,
Від голови десь недалечко жив,
Почув той крик та й кинувся тікати.
Його перехопили козаки,
По-своєму провчити захотіли
Та не розрахували, мабуть, сили.
Та що поробиш? Злі були-таки…
А та рослина скоро розрослась,
Датурою її так і назвали,
У знахарстві частенько споживали.
Але, коли хтось нерозумний бравсь,
Не знавши міри – то дурів, бува.
Від того часто, навіть, помирали.
Отож рослину ще дурман прозвали,
Аби розумно кожен споживав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію