тихо лягаєш спати відповідно своїм біоритмам
і залишається мінімум часу осмислити день до кінця...
совість виносить на берег сумніви нових субтитрів:
де серце твоє погасне… де весла покинуть причал…

це факт, що усі ми люди і не можемо-- наодинці,
це факт, що прийшла весна і квітами дихає літу,
що дні бувають іноді з обличчям кіношного вбивці,
що ночі сум’ять не схожі на посмішку Афродіти.

може, це стукає старість у вікна твоєї спальні?
постелиться синій барвінок... і будемо помирати…
людина— це знак питання... і дві сторони медалі...
хоче бути коханою.!.. хоче збирати симпатії!

щось є у нас від Бога, а щось від дикого звіра,
ми радо змінили би риси своїм складним біографіям.
і той-- не кинув дитини, а та— почувалась красивою,
а хтось би не відрізав від себе рідних на фотографіях!

раптово поїхали з міста, пили би молоко домашнє!
були усі відроджені, не страждали на мізансцени,
постеливши м’якої соломки та серцем падати легше...
врешті,— не зважили на осуд! врешті,— трималися впевнено!