Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
11. Дует бухгалтера та касира
Як пусто у казні -
не сплатять трудодні,
часи настануть скрутні -
всі будемо у лайні.
Та сповнена казна
тріщати почина.
От лусне враз вона,
й тоді нам - гріш ціна!
Так що ми́ тут - на стражі ми
рівноваги казни,
запопадливо важимо
із сріблом казани.
Плинуть грошики цівкою,
підкидний - це не бридж,
й ми швидкі на платіж:
- Розрахунок - готівкою!
- Та її в нас - хоч їж!
- От я - доглядач кас,
там - гроші напоказ,
від них у мене вже сказ,
незчувсь, як трохи натряс.
- А я - з бухгалтерів,
в кишеню щось тягну,
бо зовсім вже здурів,
рахуючи казну!
За казною триклятою
ми пантруєм весь строк,
горнем гроші лопатою
із кутка у куток.
Хай пробачать нам вкладники, -
кожний ловить свій шанс,
а очко - не пасьянс...
Тільки ми - не розтратники,
ми - борці за баланс!
Ти уяви, казно,
що банк ти в казино, -
й тебе, немов у кіно,
зірве хтось з нас все одно!
От тільки - гра дурна
до казні доведе...
Спитають: «Де казна?»
Відмовим: «Казна-де!»
І тоді з реверансами
відведуть нас в тюрму:
хто працює з фінансами -
тут близенько йому...
Рівноваги прихильники,
ми за рівність - грудьми
й на порозі тюрми!
Ми - балансу невільники,
в’язні підсумку ми!
(2009)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод
*** ОРИГІНАЛ ***
Дуэт кассира и казначея
Когда пуста казна,
Тогда страна бедна,
И если грянет война,
Так всем настанет хана.
Но если казна полна,
То может лопнуть она, -
А если лопнет казна,
Так всем нам грош цена.
Ну а наша профессия -
Изнутри и извне
Сохранять равновесие
В этой самой казне.
Мы - дружки закадычные,
Любим «хвать и похвать», -
Сядем в карты играть.
- Только чур - на наличные!
- Только чур - мухлевать!
- Вот я - смотритель касс,
Я вроде - кассоглаз,
Хотя за мной-то как раз
И нужен бы глаз да глаз.
- А я забыл, кто я.
Звук злата всё звончей.
Казна - известно чья?
А я - так казначей?!
Мы долги полной платою
Отдаем целиком,
Подгребаем лопатою
И горстями гребём.
Нас понять захотите ли -
Двух друзей-горемык? -
Не хотим мы тюрьмы:
Мы же не расхитители -
Уравнители мы.
У нас болит спина,
По швам трещит казна, -
Играем без отдыха-сна -
И будет казна спасена.
Легко, без кутерьмы,
Когда придут нас брать,
Дойдем мы до тюрьмы -
Туда рукой подать.
Зато наша профессия -
Изнутри и извне
Сохранять равновесие
В этой самой казне.
Нас понять захотите ли -
Двух друзей-горемык? -
не хотим мы тюрьмы:
Мы же не расхитители -
Уравнители мы.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)