ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
2024.04.21
14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
2024.04.21
11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про бегонію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про бегонію
Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
Хоч очі іще відкривать не хотілось
Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
І миттю схопився побігти стрічати.
Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
Кущ в горщику на підвіконні розцвів
Червоним, що важко й очей відірвати.
Ще вчора лиш листя зелене було,
Хоча він до кущика й не придивлявся,
Але на таку красу й не сподівався,
Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
Поки роздивлявся і мама зайшла:
- Ти що там цікаве, синочку, побачив?
Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
А, бачу, бегонія вже розцвіла.
Миколка, мов скинув всі чари із себе,
До мами притиснувсь, її обійняв:
- Та квітка – бегонія? Я і не знав.
А можна, матусю, спитатися в тебе?
Звідкіль така квітка яскрава взялась?
Чому її дивно отак називають?
- Пішли, я сніданок тобі накриваю.
Поки ти подужаєш кашу, якраз
Я все те, що знаю, тобі й розповім.
Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
А мама йому стала розповідати
Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
- Було то, синочку, в далекі роки
Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
Народ один жив там в часи ті минулі,
Вже й назва забулась його за віки.
Народ поклонявся священній рослині,
Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
Здавалось, нічим не примітна була.
Та раз на рік з неба спускалась богиня.
Збирався народ той круг квітки тії,
Співав їй пісні та водив хороводи
Й з’являлось дівча неймовірної вроди
Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
А бу́ла красуня та золотокоса
Утіленням єдності Неба й Землі.
Вони їй свої викладали жалі,
Вона ж їм давала все те, що попросять.
І так воно було віки і віки.
Щороку богиня із неба спускалась,
До нужд і бажань до людських дослухалась
Й верталась на небо до себе…Поки
Не вдерлись у край той злі конкістадори.
Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
Від них заховатись не можна ніде.
Текла кров, палали хатини і скоро
Пустелею стати міг дивний той край.
Зібрались старійшини побіля квіту
Та стали богиню спуститись просити,
Хоча і не в час, як було зазвичай.
Та дуже просили і сліз не жаліли,
Бо ж скоро народ весь загинути міг.
Почула богиня, здавалося, їх,
Із неба на землю нещасну ступила,
Вселилася в квітку і та ожила,
Дівчиною золотокосою стала.
Та конкістадори, мов того чекали,
Ховались, напевно, побіля села.
Напали зненацька, старійшин побили,
Весь люд розігнали по джунглях кругом,
До дівчини тої помчали бігом
І міцно за руки її ухопили.
Хоча й не пручалася зовсім вона,
Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
Аж їм заховатись від того хотілось.
Але ж для Іспанії то дивина.
А в них капітаном був Санчес Алмеда,
Готовий Тільцю золотому служить,
Теж мріяв багатства і слави зажить,
Та думав, що все то чека попереду.
Нагарбане все в каравели напхали,
Туди ж і дівчину оту потягли.
Аби королю показати везли,
Та щедру за те нагороду чекали.
Тримали в окремій каюті її.
Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
Хотів бо дівчину до себе схилити
Аби забаганки утілить свої.
Багаті дарунки весь час обіцяв…
Та дівчина холодно тільки дивилась.
Йому відступитись - одне й залишилось.
Він більше й ногою туди не ступав.
Коли ж у Іспанію вже припливли,
Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
Красуню знайти так вони й не змогли.
Усе таємниче, звичайно, ляка.
Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
За злочин із помстою прийдуть до нього.
Тримаючи те стебельце у руках,
Поклявся, що верне ту квітку додому.
І в урну її кришталеву поклав,
І розповідь про ті дива написав.
Та долі земні знані Богу одному.
Не встиг капітан, вмер до того, коли,
В Америку нові пішли каравели…
Голодні ідальго по злато поперли,
Їм долі народів байдужі були.
Бо ж очі засліплював золота блиск.
Куди там до квітки священної тої.
Лежала, пилюкою вкрита густою.
Бо ж конкістадору який з неї зиск?
Аж якось французький ботанік один
У мотлоху порпався й урну натрапив…
І ось уже сходить із нею по трапу,
Надумав ту справу закінчити він.
Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
Туди, де народ по богині журився.
Старійшин зібрав, перед ними відкрився
Та все розповів, як стебло те знайшов,
Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
Старійшини довго гадали, сиділи,
Адже відродити богиню хотіли,
Щасливі щоб знов повернулися дні.
А потім взялися обряди творить,
Як пращури їхні віками творили.
Три дні круг сухого стебельця ходили,
Бажаючи в ньому життя відродить.
Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
Здається, не буде нічого із того.
Зреклася богиня народу свойого,
Її не побачити більше… Хоча,
Як третій раз сонце на сході явилось.
І промені перші осяяли світ,
Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
Богиня у них перед очі з’явилась.
На мить золота промайнула коса
І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
А потім і квіти на ньому розкрились…
Отак відродилась ця дивна краса.
Вернулась, щоб радість приносити в світ.
Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
Що просто кохався в розведенні квітів,
Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.
Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
Хоч очі іще відкривать не хотілось
Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
І миттю схопився побігти стрічати.
Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
Кущ в горщику на підвіконні розцвів
Червоним, що важко й очей відірвати.
Ще вчора лиш листя зелене було,
Хоча він до кущика й не придивлявся,
Але на таку красу й не сподівався,
Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
Поки роздивлявся і мама зайшла:
- Ти що там цікаве, синочку, побачив?
Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
А, бачу, бегонія вже розцвіла.
Миколка, мов скинув всі чари із себе,
До мами притиснувсь, її обійняв:
- Та квітка – бегонія? Я і не знав.
А можна, матусю, спитатися в тебе?
Звідкіль така квітка яскрава взялась?
Чому її дивно отак називають?
- Пішли, я сніданок тобі накриваю.
Поки ти подужаєш кашу, якраз
Я все те, що знаю, тобі й розповім.
Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
А мама йому стала розповідати
Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
- Було то, синочку, в далекі роки
Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
Народ один жив там в часи ті минулі,
Вже й назва забулась його за віки.
Народ поклонявся священній рослині,
Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
Здавалось, нічим не примітна була.
Та раз на рік з неба спускалась богиня.
Збирався народ той круг квітки тії,
Співав їй пісні та водив хороводи
Й з’являлось дівча неймовірної вроди
Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
А бу́ла красуня та золотокоса
Утіленням єдності Неба й Землі.
Вони їй свої викладали жалі,
Вона ж їм давала все те, що попросять.
І так воно було віки і віки.
Щороку богиня із неба спускалась,
До нужд і бажань до людських дослухалась
Й верталась на небо до себе…Поки
Не вдерлись у край той злі конкістадори.
Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
Від них заховатись не можна ніде.
Текла кров, палали хатини і скоро
Пустелею стати міг дивний той край.
Зібрались старійшини побіля квіту
Та стали богиню спуститись просити,
Хоча і не в час, як було зазвичай.
Та дуже просили і сліз не жаліли,
Бо ж скоро народ весь загинути міг.
Почула богиня, здавалося, їх,
Із неба на землю нещасну ступила,
Вселилася в квітку і та ожила,
Дівчиною золотокосою стала.
Та конкістадори, мов того чекали,
Ховались, напевно, побіля села.
Напали зненацька, старійшин побили,
Весь люд розігнали по джунглях кругом,
До дівчини тої помчали бігом
І міцно за руки її ухопили.
Хоча й не пручалася зовсім вона,
Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
Аж їм заховатись від того хотілось.
Але ж для Іспанії то дивина.
А в них капітаном був Санчес Алмеда,
Готовий Тільцю золотому служить,
Теж мріяв багатства і слави зажить,
Та думав, що все то чека попереду.
Нагарбане все в каравели напхали,
Туди ж і дівчину оту потягли.
Аби королю показати везли,
Та щедру за те нагороду чекали.
Тримали в окремій каюті її.
Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
Хотів бо дівчину до себе схилити
Аби забаганки утілить свої.
Багаті дарунки весь час обіцяв…
Та дівчина холодно тільки дивилась.
Йому відступитись - одне й залишилось.
Він більше й ногою туди не ступав.
Коли ж у Іспанію вже припливли,
Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
Красуню знайти так вони й не змогли.
Усе таємниче, звичайно, ляка.
Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
За злочин із помстою прийдуть до нього.
Тримаючи те стебельце у руках,
Поклявся, що верне ту квітку додому.
І в урну її кришталеву поклав,
І розповідь про ті дива написав.
Та долі земні знані Богу одному.
Не встиг капітан, вмер до того, коли,
В Америку нові пішли каравели…
Голодні ідальго по злато поперли,
Їм долі народів байдужі були.
Бо ж очі засліплював золота блиск.
Куди там до квітки священної тої.
Лежала, пилюкою вкрита густою.
Бо ж конкістадору який з неї зиск?
Аж якось французький ботанік один
У мотлоху порпався й урну натрапив…
І ось уже сходить із нею по трапу,
Надумав ту справу закінчити він.
Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
Туди, де народ по богині журився.
Старійшин зібрав, перед ними відкрився
Та все розповів, як стебло те знайшов,
Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
Старійшини довго гадали, сиділи,
Адже відродити богиню хотіли,
Щасливі щоб знов повернулися дні.
А потім взялися обряди творить,
Як пращури їхні віками творили.
Три дні круг сухого стебельця ходили,
Бажаючи в ньому життя відродить.
Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
Здається, не буде нічого із того.
Зреклася богиня народу свойого,
Її не побачити більше… Хоча,
Як третій раз сонце на сході явилось.
І промені перші осяяли світ,
Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
Богиня у них перед очі з’явилась.
На мить золота промайнула коса
І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
А потім і квіти на ньому розкрились…
Отак відродилась ця дивна краса.
Вернулась, щоб радість приносити в світ.
Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
Що просто кохався в розведенні квітів,
Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію