ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче, булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Проза
Дідусь і клуня
Мій дідусь, Єгор Юхимович Кабаненко, народився 6 травня 1904 року. Кмітливий, швидкий, з гострим розумом, але ж із бідної родини. Подружився зі Степаном Бицаном із сусідньої Дяківки. Степан був сином управляючого у поміщика, який займався цукроварінням, бо найближчий цукровий завод був у Бурині, за декілька кілометрів від Дяківки. Батько Степана, Хома, був здоровенним чоловіком. Мав руде волосся, руки, мов кувалди і завжди захмарене обличчя. Його дуже боялися в селі, бо коли жінки під час збирання буряків хотіли взяти додому буряк і ховали в пазусі, то він силою витягав їх звідти. Але був дуже добрим господарем, був не бідним, любив чистоту і порядок, у нього навіть у сараях було вимазано і побілено, як у світлиці. Дружина Наталя в противагу йому була маленькою, ледве до плеча хазяїнові. Тиха, добра, але також побоювалася свого чоловіка. У них було два сини і дві доньки.
А от Єгор Юхимович, мій дідусь, мамин тато, мав на меті одружитися з гарною дівкою. Але ж бідний, хоч і розумний і роботящий. Так от одного разу він зі Степаном Хомичем приїхав до Дяківки. Це село знаходиться на високій горі, а всі колодязі збудовані далеко внизу, біля річечки. Бабуся казали, що в Дяківку ніхто з дівчат не хоче іти заміж, бо замучишся носити воду на коромислі, бо ж і для їжі, і для скотини, для прання – воду носили жінки з глибокого яру і взимку, і в осінь. Скільки разів на день треба було спуститись донизу і принести на коромислі воду…
Їде дідусь на возі з товаришем і розмовляє. Раптом бачить попереду струнку дівчину, тонесеньку, з довгими косами, що, вигинаючи стан змією, несе на коромислі воду. Дідусь ошелешено спитав у Степана, чия ж така красуня. А Степан сказав, що це його старша сестра Водя, Євдокія. Каже, що не хоче виходити ні за кого заміж, ніхто їй не подобається з тих, що сваталися. А там уже меншу Одарку сватають, так батько не віддає, поки не віддасть старшу, Водю. Єгор тихо спитав Степана, чи не посвататися йому, бо дуже запала в очі тоненька і струнка сестра товариша. Степан відповів, що батько із заможньої родини дочку тобі, біднякові, не віддасть. Єгор задумався і вирішив добитися свого, попросивши товариша посприяти йому у цій справі. Той погодився.
Приїхавши додому, розказав матусі про те, що вподобав бицанівську доньку і хоче засилати сватів. Олександра відмовляла сина, бо то, каже, багатії, а ти бідний і Хома не віддасть доньку за тебе. Мій дідусь мав такий характер, що перечити йому було неможливо і це викликало у нього ще більше бажання добитися свого. Він домовився зі сватами і ті поїхали до Дяківки. Не знаю, як і що вони говорили моєму прадідові, але меншу Одарку треба було віддавати і Євдокія уже перезріла дівка, то мій прадід Хома вирішив послати своїх сватів, подивитися, чим і як живе Єгорова родина. А мій дідусь підготувався до приїзду сватів і зовсім не хвилювався.
Сватів зустріли радо і показали льох, повітку з крупорушкою, хлів, де стояла корова з телятком, кури, гуси. А у коморі стояв ряд великих пузатих діжок, наповнених різним збіжжям – житом, пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, мукою і т.д. Свати доповіли моєму прадідові про бачене у Кабаненків і прадід Хома врешті згодився віддати старшу доньку Євдокію1897 року народження за Єгора Кабаненка, 1904 року народження.
Зіграли весілля, дали за Євдокією гарне придане, якого вистачило на багато років, і 14 жовтня 1924 року народилася у них перша донька Марія, моя матуся.
І вже коли я підросла, то бабуся Євдокія розповіла мені, як мій бідний дідусь Єгор перехитрив її батька, а мого багатого прадіда Хому Бицана.
Для збіжжя тоді робили діжки з дном, яке було піднято високо від землі, десь на 30-40 сантиметрів, щоби зерно не вбирало вологу знизу. Мій дідусь узяв діжки, перевернув їх догори дном і засипав оцю пустоту, висотою 30-40 сантиметрів, збіжжям.
І коли свати побачили, що у цього чоловіка стоять діжки, повністю наповнені збіжжям, то з радістю доповіли хазяїну, що його дочка за таким чоловіком буде жити у добрі та здоров’ї. А вже дідусь тим сватам і їсти і пити…
Ось таким хитрим макаром мій дідусь Єгор висватав у багача доньку, мою бабусю Євдокію, Водю. Мій дідусь був зростом нижчий від бабусі на півголови. Був горбоносим, з міцною статурою, широкоплечим, нагадував гриба-боровика, що міцно вріс у землю. Був хазяйновитим, працьовитим, хитрим і розумним. Умів дружити і вчив цьому нас. Казав, що не май сто рублів, а май сто друзів. Іще дуже гордився, що є українцем. І мені завжди казав, щоби я не змішувала свою чисту українську кров...
У його господарстві була крупорушка, були корови, вівці, свині, кури, гуси, качки. Він сам орав і сіяв на городі, мав золоті руки. Взимку завжди молотив у клуні, бо влітку не вистачало днів для цього.
Ось що про клуню нам часто розповідала матуся. Стіни клуні були плетеними з лози, щоби сіно, снопи із зерном провітрювалися і не пріли. А ще у клуні у відгородженому кутку одного часу були вівці. Один з моїх прародичів влітку вийшов уночі до вітру і заодно подивитися навколо. А спідні штани тоді носили дуже широкими і на мотузці. Дід вийшов, кахикнув, зняв штани і… Коли вранці знайшли мертвого діда, то у його штанях заплутався і також був мертвим вовк, який, напевне, ліз до кошари, а дід голосним кашлем його злякав і останній шлях вовка до спасіння був через дідові штани. Мабуть, вони обоє померли з переляку…
Життя давньої дідової клуні скінчилося 1 травня 1978 року, коли синок тітки Валі Олександр, у шестирічному віці взявши сірники, щось запалив під стіною. Вогонь потягло протягом всередину і отак ця історична будівля нашої родини, що звалася клунею, від малої шестирічної руки мого брата перестала існувати. Суха, мов порох, солома і сіно в одну мить спалахнули. Сашко з переляку забіг невідомо куди, а я з родичами тушили пожежу до приїзду пожежників. Пообпікали п’яти і були всі обсмалені і в сажі...
Найбільше тужив за клунею дідусь,бо він не уявляв собі життя без цієї необхідної для родини будівлі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дідусь і клуня
Мій дідусь, Єгор Юхимович Кабаненко, народився 6 травня 1904 року. Кмітливий, швидкий, з гострим розумом, але ж із бідної родини. Подружився зі Степаном Бицаном із сусідньої Дяківки. Степан був сином управляючого у поміщика, який займався цукроварінням, бо найближчий цукровий завод був у Бурині, за декілька кілометрів від Дяківки. Батько Степана, Хома, був здоровенним чоловіком. Мав руде волосся, руки, мов кувалди і завжди захмарене обличчя. Його дуже боялися в селі, бо коли жінки під час збирання буряків хотіли взяти додому буряк і ховали в пазусі, то він силою витягав їх звідти. Але був дуже добрим господарем, був не бідним, любив чистоту і порядок, у нього навіть у сараях було вимазано і побілено, як у світлиці. Дружина Наталя в противагу йому була маленькою, ледве до плеча хазяїнові. Тиха, добра, але також побоювалася свого чоловіка. У них було два сини і дві доньки.
А от Єгор Юхимович, мій дідусь, мамин тато, мав на меті одружитися з гарною дівкою. Але ж бідний, хоч і розумний і роботящий. Так от одного разу він зі Степаном Хомичем приїхав до Дяківки. Це село знаходиться на високій горі, а всі колодязі збудовані далеко внизу, біля річечки. Бабуся казали, що в Дяківку ніхто з дівчат не хоче іти заміж, бо замучишся носити воду на коромислі, бо ж і для їжі, і для скотини, для прання – воду носили жінки з глибокого яру і взимку, і в осінь. Скільки разів на день треба було спуститись донизу і принести на коромислі воду…
Їде дідусь на возі з товаришем і розмовляє. Раптом бачить попереду струнку дівчину, тонесеньку, з довгими косами, що, вигинаючи стан змією, несе на коромислі воду. Дідусь ошелешено спитав у Степана, чия ж така красуня. А Степан сказав, що це його старша сестра Водя, Євдокія. Каже, що не хоче виходити ні за кого заміж, ніхто їй не подобається з тих, що сваталися. А там уже меншу Одарку сватають, так батько не віддає, поки не віддасть старшу, Водю. Єгор тихо спитав Степана, чи не посвататися йому, бо дуже запала в очі тоненька і струнка сестра товариша. Степан відповів, що батько із заможньої родини дочку тобі, біднякові, не віддасть. Єгор задумався і вирішив добитися свого, попросивши товариша посприяти йому у цій справі. Той погодився.
Приїхавши додому, розказав матусі про те, що вподобав бицанівську доньку і хоче засилати сватів. Олександра відмовляла сина, бо то, каже, багатії, а ти бідний і Хома не віддасть доньку за тебе. Мій дідусь мав такий характер, що перечити йому було неможливо і це викликало у нього ще більше бажання добитися свого. Він домовився зі сватами і ті поїхали до Дяківки. Не знаю, як і що вони говорили моєму прадідові, але меншу Одарку треба було віддавати і Євдокія уже перезріла дівка, то мій прадід Хома вирішив послати своїх сватів, подивитися, чим і як живе Єгорова родина. А мій дідусь підготувався до приїзду сватів і зовсім не хвилювався.
Сватів зустріли радо і показали льох, повітку з крупорушкою, хлів, де стояла корова з телятком, кури, гуси. А у коморі стояв ряд великих пузатих діжок, наповнених різним збіжжям – житом, пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, мукою і т.д. Свати доповіли моєму прадідові про бачене у Кабаненків і прадід Хома врешті згодився віддати старшу доньку Євдокію1897 року народження за Єгора Кабаненка, 1904 року народження.
Зіграли весілля, дали за Євдокією гарне придане, якого вистачило на багато років, і 14 жовтня 1924 року народилася у них перша донька Марія, моя матуся.
І вже коли я підросла, то бабуся Євдокія розповіла мені, як мій бідний дідусь Єгор перехитрив її батька, а мого багатого прадіда Хому Бицана.
Для збіжжя тоді робили діжки з дном, яке було піднято високо від землі, десь на 30-40 сантиметрів, щоби зерно не вбирало вологу знизу. Мій дідусь узяв діжки, перевернув їх догори дном і засипав оцю пустоту, висотою 30-40 сантиметрів, збіжжям.
І коли свати побачили, що у цього чоловіка стоять діжки, повністю наповнені збіжжям, то з радістю доповіли хазяїну, що його дочка за таким чоловіком буде жити у добрі та здоров’ї. А вже дідусь тим сватам і їсти і пити…
Ось таким хитрим макаром мій дідусь Єгор висватав у багача доньку, мою бабусю Євдокію, Водю. Мій дідусь був зростом нижчий від бабусі на півголови. Був горбоносим, з міцною статурою, широкоплечим, нагадував гриба-боровика, що міцно вріс у землю. Був хазяйновитим, працьовитим, хитрим і розумним. Умів дружити і вчив цьому нас. Казав, що не май сто рублів, а май сто друзів. Іще дуже гордився, що є українцем. І мені завжди казав, щоби я не змішувала свою чисту українську кров...
У його господарстві була крупорушка, були корови, вівці, свині, кури, гуси, качки. Він сам орав і сіяв на городі, мав золоті руки. Взимку завжди молотив у клуні, бо влітку не вистачало днів для цього.
Ось що про клуню нам часто розповідала матуся. Стіни клуні були плетеними з лози, щоби сіно, снопи із зерном провітрювалися і не пріли. А ще у клуні у відгородженому кутку одного часу були вівці. Один з моїх прародичів влітку вийшов уночі до вітру і заодно подивитися навколо. А спідні штани тоді носили дуже широкими і на мотузці. Дід вийшов, кахикнув, зняв штани і… Коли вранці знайшли мертвого діда, то у його штанях заплутався і також був мертвим вовк, який, напевне, ліз до кошари, а дід голосним кашлем його злякав і останній шлях вовка до спасіння був через дідові штани. Мабуть, вони обоє померли з переляку…
Життя давньої дідової клуні скінчилося 1 травня 1978 року, коли синок тітки Валі Олександр, у шестирічному віці взявши сірники, щось запалив під стіною. Вогонь потягло протягом всередину і отак ця історична будівля нашої родини, що звалася клунею, від малої шестирічної руки мого брата перестала існувати. Суха, мов порох, солома і сіно в одну мить спалахнули. Сашко з переляку забіг невідомо куди, а я з родичами тушили пожежу до приїзду пожежників. Пообпікали п’яти і були всі обсмалені і в сажі...
Найбільше тужив за клунею дідусь,бо він не уявляв собі життя без цієї необхідної для родини будівлі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію