ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про водозбір або аквілегію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про водозбір або аквілегію
Сидять два кума у корчмі якось.
Стоять два кухлі пива перед ними.
Один похмурим вигляда чогось,
На світ очима дивиться сумними.
Другий на нього мовчки погляда,
Неначе не наважиться спитати,
Яка у того трапилась біда,
Аби якусь пораду, може дати.
При тому він здогадується й так
Від чого кум засмучений сьогодні:
Кума спокою не дає ніяк –
Така гримуча, що спинити годі.
Наваживсь врешті: - Знову дістає?
- Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
Спокійно і дихнути не дає,
Щодня, неначе той бульдозер давить.
І то не так, і те їй не таке…
Туди не глянь, сюди не смій ходити.
Життя від того, ну таке гірке,
Що іноді не хочеться і жити.
Одружувався ж – не така була,
А це чи стала з розуму з’їжджати.
Бурчати ще із ранку почала,
Тож довелось мерщій тікати з хати.
І не скажи нічого – зразу в крик,
Що кращі роки втратила на мене,
Що я зовсім нікчемний чоловік.
Й кидається ж, до того, як скажена.
Хоч з мосту в воду- виходу нема,
Хіба що, може, взяти й розлучитись?
Так онучата, дітвора трима.
Як їм у очі буду я дивитись?..
Кум змовк і низько голову схилив,
Немов важкий тягар давив на плечі.
По хвилі другий кум заговорив:
- Так, у житті сумні бувають речі.-
А потім раптом, наче щось згадав:
- А ти про водозбір не чув ніколи?
Я тут недавно в книзі прочитав
Про квітку, що людські змінила долі.
Історія така ж, як і твоя.
Якщо бажаєш – можу розповісти.
- Що ж, розкажи, послухаю і я.
- Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
Було то, кажуть в давні ще часи.
Жили сім’єю жінка з чоловіком.
Він робив посуд й на базар носив,
Тож мав із того на життя копійку.
Робота в домі на жоні була,
Вона сидіти просто не любила,
Варила, прибирала і пекла
Та й на городі і в дворі робила.
Усе б, здавалось добре та одне
Спокою чоловіку не давало:
Облаяти його не промине,
Весь час до чогось сікалась, кричала.
То на сусідку глянув він не так,
То надто пізно з міста повернувся.
То хвіртку не поправить він ніяк,
То хатою пройшов і не роззувся.
І, як почне - спинити її зась,
Бурчить-бурчить та всяко узиває.
І звідки та сварливість узялась?
Чого вона його постійно лає?
А він же тихий – дивиться й мовчить,
На лайку ту їй не відповідає.
Розвернеться і йде кудись бродить.
Хай жінка собі мозок виїдає.
Та ж врешті-решт не витримав, однак.
Одного разу ледь зайшов до хати,
А жінка знову так його, розтак,
За якусь дрібку почала кричати.
Можливо й винен був у тому він,
А, може, і вини його не бу́ло.
Та жінки крик метався поміж стін
І пів села його, напевно, чуло.
Він глянув так, аж злякана жона
Спинилася у крику на пів слові.
Побачила щось у очах вона –
Незвичне щось, зовсім для неї нове.
Він же спокійним голосом сказав:
- Із мене досить! Годі! Розведуся!
А далі мовчки капелюха взяв,
На жінку ще раз глянув, розвернувся
Та і подався хто зна і куди…
А жінка, хоч така сварлива стала,
Відчула – не минути їй біди,
Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
І бачила – не просто так сказав,
Одними не одбудеться словами.
Їй комір затісний зненацька став,
Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
Покинула роботу й подалась
Селом, поради в когось запитати.
Аби біда і справді не стряслась,
Як їй сім’ю із того рятувати.
Знайшовся мудрий чоловік один,
Послухав жінку, її щирість бачить,
Отож і дав пораду добру він:
- Є один спосіб все владнати, значить.
Піди у полі водозбір збери,
Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
Із нього собі чаю завари,
Постав у склянці, хай охолоняє.
Як тільки посваритись закортить,
Хапай ту склянку, чай візьми до рота
І не ковтай, поки й настане мить,
Як лаятись не буде вже охоти.
Як тільки заспокоїшся – ковтай.
Напій то, скажу прямо, чудодійний,
Тож напохваті ти завжди тримай.
Роби отак і буде все спокійно.
І справді – мир і лад в сім’ї настав.
Жона вже чоловіка не пиляла,
А він із дому більше не втікав…
До речі, квітку різно називали:
І орликом, й голубкою, бува,
І туфельками ельфа й домом стрічі,
А ще травою або чаєм льва,
Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
У Франції стара іще жива
Історія, яку всі, певно знають -
Що баби то сварливої трава.
Тож саме так її і називають…
Кум, видно, вже не так і сумував,
Заслухавшись, забув про свої біди.
- А хто ж ту квітку водозбір назвав?
І чому так? – То все з-за її виду.
Бо ж квітка, наче чашечка її,
Як дощ іде – по вінця набирає.
Отак водою повна і стоїть…
Мов баба в роті воду ту тримає.
Стоять два кухлі пива перед ними.
Один похмурим вигляда чогось,
На світ очима дивиться сумними.
Другий на нього мовчки погляда,
Неначе не наважиться спитати,
Яка у того трапилась біда,
Аби якусь пораду, може дати.
При тому він здогадується й так
Від чого кум засмучений сьогодні:
Кума спокою не дає ніяк –
Така гримуча, що спинити годі.
Наваживсь врешті: - Знову дістає?
- Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
Спокійно і дихнути не дає,
Щодня, неначе той бульдозер давить.
І то не так, і те їй не таке…
Туди не глянь, сюди не смій ходити.
Життя від того, ну таке гірке,
Що іноді не хочеться і жити.
Одружувався ж – не така була,
А це чи стала з розуму з’їжджати.
Бурчати ще із ранку почала,
Тож довелось мерщій тікати з хати.
І не скажи нічого – зразу в крик,
Що кращі роки втратила на мене,
Що я зовсім нікчемний чоловік.
Й кидається ж, до того, як скажена.
Хоч з мосту в воду- виходу нема,
Хіба що, може, взяти й розлучитись?
Так онучата, дітвора трима.
Як їм у очі буду я дивитись?..
Кум змовк і низько голову схилив,
Немов важкий тягар давив на плечі.
По хвилі другий кум заговорив:
- Так, у житті сумні бувають речі.-
А потім раптом, наче щось згадав:
- А ти про водозбір не чув ніколи?
Я тут недавно в книзі прочитав
Про квітку, що людські змінила долі.
Історія така ж, як і твоя.
Якщо бажаєш – можу розповісти.
- Що ж, розкажи, послухаю і я.
- Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
Було то, кажуть в давні ще часи.
Жили сім’єю жінка з чоловіком.
Він робив посуд й на базар носив,
Тож мав із того на життя копійку.
Робота в домі на жоні була,
Вона сидіти просто не любила,
Варила, прибирала і пекла
Та й на городі і в дворі робила.
Усе б, здавалось добре та одне
Спокою чоловіку не давало:
Облаяти його не промине,
Весь час до чогось сікалась, кричала.
То на сусідку глянув він не так,
То надто пізно з міста повернувся.
То хвіртку не поправить він ніяк,
То хатою пройшов і не роззувся.
І, як почне - спинити її зась,
Бурчить-бурчить та всяко узиває.
І звідки та сварливість узялась?
Чого вона його постійно лає?
А він же тихий – дивиться й мовчить,
На лайку ту їй не відповідає.
Розвернеться і йде кудись бродить.
Хай жінка собі мозок виїдає.
Та ж врешті-решт не витримав, однак.
Одного разу ледь зайшов до хати,
А жінка знову так його, розтак,
За якусь дрібку почала кричати.
Можливо й винен був у тому він,
А, може, і вини його не бу́ло.
Та жінки крик метався поміж стін
І пів села його, напевно, чуло.
Він глянув так, аж злякана жона
Спинилася у крику на пів слові.
Побачила щось у очах вона –
Незвичне щось, зовсім для неї нове.
Він же спокійним голосом сказав:
- Із мене досить! Годі! Розведуся!
А далі мовчки капелюха взяв,
На жінку ще раз глянув, розвернувся
Та і подався хто зна і куди…
А жінка, хоч така сварлива стала,
Відчула – не минути їй біди,
Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
І бачила – не просто так сказав,
Одними не одбудеться словами.
Їй комір затісний зненацька став,
Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
Покинула роботу й подалась
Селом, поради в когось запитати.
Аби біда і справді не стряслась,
Як їй сім’ю із того рятувати.
Знайшовся мудрий чоловік один,
Послухав жінку, її щирість бачить,
Отож і дав пораду добру він:
- Є один спосіб все владнати, значить.
Піди у полі водозбір збери,
Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
Із нього собі чаю завари,
Постав у склянці, хай охолоняє.
Як тільки посваритись закортить,
Хапай ту склянку, чай візьми до рота
І не ковтай, поки й настане мить,
Як лаятись не буде вже охоти.
Як тільки заспокоїшся – ковтай.
Напій то, скажу прямо, чудодійний,
Тож напохваті ти завжди тримай.
Роби отак і буде все спокійно.
І справді – мир і лад в сім’ї настав.
Жона вже чоловіка не пиляла,
А він із дому більше не втікав…
До речі, квітку різно називали:
І орликом, й голубкою, бува,
І туфельками ельфа й домом стрічі,
А ще травою або чаєм льва,
Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
У Франції стара іще жива
Історія, яку всі, певно знають -
Що баби то сварливої трава.
Тож саме так її і називають…
Кум, видно, вже не так і сумував,
Заслухавшись, забув про свої біди.
- А хто ж ту квітку водозбір назвав?
І чому так? – То все з-за її виду.
Бо ж квітка, наче чашечка її,
Як дощ іде – по вінця набирає.
Отак водою повна і стоїть…
Мов баба в роті воду ту тримає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію