ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про жоржини
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про жоржини
Парком тихим ішов я осінньої днини,
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію