ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Джона Донна
Із Джонна Донна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Джонна Донна
ВЕЧІРНЯ В ДЕНЬ СВ. ЛЮЦІЇ, НАЙКОРОТШИЙ В РОЦІ
Настала північ року – день святої
Люції: сім годин лиш скнів,
Й блиск сонця із-під хмурих його брів
Розсіяти не міг імли густої.
Сік світу взятий під замок;
Земля останній допила ковток
Й на смертнім ложі дожива свій строк.
Не дорівняти ж до цих бід моїх,
Що стали епітафією їх.
До мене придивіться всі, хто любить,
В віках майбутніх, у своїй весні.
Я мертвий вже. Й життя в мені
Алхімія любові губить;
Й так може чари навести,
Що із нічого створює світи:
З відсутності, з нестачі, з пустоти.
Мене розклала, щоб я поновивсь –
З хаосу, смерті, тьми знов народивсь.
В речах всіх стільки благ є – в них творець
Життя, дух, форму, сутність, душу вклав;
Я ж у любові тиглі склепом став
Для порожнечі – й сам вже мрець.
Я й любка плакали – й тоді
Міг світ втопитись у цих сліз воді;
Й ще коли чимсь цікавились – завжди
Був хаос в душах. А в розлуки час,
Позбувшись душ, робились трупи з нас.
Вона вже мертва (слово яке, боже!),
Я ж нині – порожнечі еліксир;
Людиною будь – знав би я, повір,
Як мав би діять. Краще ж, може,
Якби я звіром диким був:
Трави й каміння я б любов здобув
Й тоді б весь біль колишній свій забув.
Коли ж я лиш ніщо й, мов тінь, я весь –
То світло й тіло мають бути десь.
Та я – ніщо й вже сонця не побачу;
Коханці, лиш для вас воно – й свій біг
Спрямовує туди, де Козеріг,
Щоб сяяти вам й ще дати втіх в додачу;
Спішіть до нього зусібіч.
Вона ж для втіх вже вічну має ніч;
Пора й мені рушати їй навстріч –
В канун її веду хвилинам лік:
Вже й день схиливсь до півночі, і рік.
ВОРОЖБА НАД ПОРТРЕТОМ
Дивлюсь на тебе й бачу: образ мій
В очах твоїх згорає, наче хмиз;
Я нижче опускаю погляд свій –
І що ж: він тоне вже в струмку із сліз.
Портрету лиш зразком служити:
На ньому ти навчишся ворожити,
Щоб потім і мене із світу зжити.
Й солоні сльози випив я. Шляхи
Мене зовуть вже, то ж від тебе йду.
Портрет мій зник, та зникли і страхи,
Що й я подібним чином пропаду.
Я бачу добрий знак у цім:
Портрет мій – він у серці вже твоїм,
Й довіку залишатись йому в нім.
ПРИМАНКА
Прийди й будь любкою мені
Й новим блаженством сповнюй дні:
Піски й струмки, едемським подібні,
Й нитки шовкові, й гачки срібні.
У річки водах все, що зрієш,
Ти ще жаркіш, ніж сонце, грієш;
Й там риба в чарах цих тріпоче
І бути звабленою хоче.
Якби скупатись ти хотіла, –
Пливла б вона до твого тіла
Й, щоб тільки ласку твою мати,
Давалася б себе піймати.
Краса сія – й така в ній сила,
Що сонце й місяць вже б затьмила;
Потреби в них нема й мені,
Як поряд очі осяйні.
Хай інші виявляють вміння
І ріжуть ноги об каміння,
В воді холодній в мокрій свиті
Заманюючи рибу в сіті.
Хай дно обмацують руками,
Що сколоті, мов будяками,
Й на плесо вод наводять муть,
Щоб рибку бідну обмануть.
Ти ж вільна мати забаганки,
Бо вже сама замість приманки...
Цю ж рибку гонить течія –
Й вона мудріша, аніж я.
Настала північ року – день святої
Люції: сім годин лиш скнів,
Й блиск сонця із-під хмурих його брів
Розсіяти не міг імли густої.
Сік світу взятий під замок;
Земля останній допила ковток
Й на смертнім ложі дожива свій строк.
Не дорівняти ж до цих бід моїх,
Що стали епітафією їх.
До мене придивіться всі, хто любить,
В віках майбутніх, у своїй весні.
Я мертвий вже. Й життя в мені
Алхімія любові губить;
Й так може чари навести,
Що із нічого створює світи:
З відсутності, з нестачі, з пустоти.
Мене розклала, щоб я поновивсь –
З хаосу, смерті, тьми знов народивсь.
В речах всіх стільки благ є – в них творець
Життя, дух, форму, сутність, душу вклав;
Я ж у любові тиглі склепом став
Для порожнечі – й сам вже мрець.
Я й любка плакали – й тоді
Міг світ втопитись у цих сліз воді;
Й ще коли чимсь цікавились – завжди
Був хаос в душах. А в розлуки час,
Позбувшись душ, робились трупи з нас.
Вона вже мертва (слово яке, боже!),
Я ж нині – порожнечі еліксир;
Людиною будь – знав би я, повір,
Як мав би діять. Краще ж, може,
Якби я звіром диким був:
Трави й каміння я б любов здобув
Й тоді б весь біль колишній свій забув.
Коли ж я лиш ніщо й, мов тінь, я весь –
То світло й тіло мають бути десь.
Та я – ніщо й вже сонця не побачу;
Коханці, лиш для вас воно – й свій біг
Спрямовує туди, де Козеріг,
Щоб сяяти вам й ще дати втіх в додачу;
Спішіть до нього зусібіч.
Вона ж для втіх вже вічну має ніч;
Пора й мені рушати їй навстріч –
В канун її веду хвилинам лік:
Вже й день схиливсь до півночі, і рік.
ВОРОЖБА НАД ПОРТРЕТОМ
Дивлюсь на тебе й бачу: образ мій
В очах твоїх згорає, наче хмиз;
Я нижче опускаю погляд свій –
І що ж: він тоне вже в струмку із сліз.
Портрету лиш зразком служити:
На ньому ти навчишся ворожити,
Щоб потім і мене із світу зжити.
Й солоні сльози випив я. Шляхи
Мене зовуть вже, то ж від тебе йду.
Портрет мій зник, та зникли і страхи,
Що й я подібним чином пропаду.
Я бачу добрий знак у цім:
Портрет мій – він у серці вже твоїм,
Й довіку залишатись йому в нім.
ПРИМАНКА
Прийди й будь любкою мені
Й новим блаженством сповнюй дні:
Піски й струмки, едемським подібні,
Й нитки шовкові, й гачки срібні.
У річки водах все, що зрієш,
Ти ще жаркіш, ніж сонце, грієш;
Й там риба в чарах цих тріпоче
І бути звабленою хоче.
Якби скупатись ти хотіла, –
Пливла б вона до твого тіла
Й, щоб тільки ласку твою мати,
Давалася б себе піймати.
Краса сія – й така в ній сила,
Що сонце й місяць вже б затьмила;
Потреби в них нема й мені,
Як поряд очі осяйні.
Хай інші виявляють вміння
І ріжуть ноги об каміння,
В воді холодній в мокрій свиті
Заманюючи рибу в сіті.
Хай дно обмацують руками,
Що сколоті, мов будяками,
Й на плесо вод наводять муть,
Щоб рибку бідну обмануть.
Ти ж вільна мати забаганки,
Бо вже сама замість приманки...
Цю ж рибку гонить течія –
Й вона мудріша, аніж я.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію