І
Третій тиждень туман пеленає білу
дзвіницю коричневого захланного містечка,
закинутого в глухонімім закутку
Північної Адріатики. Електричне світло
опівдні продовжує горіти в таверні.
Плитняк дороги відгонить жовтою
смаженою рибою. Укляклі автомобілі
щезають з віч, не заводячи мотора.
І вивіску не дочитати до кінця. І вже
не теракота й охра набрякають
вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

Тінь, що усотує світло,
радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
пальто цілком по-християнськи. Віконниці
широко розчепірені, ніби крила
занурених з головою в чужі
негаразди янголів. Там і сям
сповзаючі струпи тиньку
оголюють запальне почервоніння муру,
і на третій тиждень давно висохле спіднє
настільки звикає до денного світла
й свого мотузка, що людина,
коли з’являється на вулиці, то виходить
в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

О другій пополудні силует листоноші
набуває в під’їзді чітких обрисів,
щоб миттю знову стати силуетом.
Удари дзвонів у тумані
повторюють ту ж процедуру.
У висліді нехотя озираєшся через плече
і стовпієш, як той перехожий,
аби щомога ліпше розгледіти щиколотки
красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
Напрям втрачений. За поворотом
ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
котрих наздоганяють лише запахи
водоростей і обриси пірса.
Безвітря; і тиша, як іржання
завше певної щодо напряму
чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

ІІ
Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
десь там, іззовні, над головою.
Туго сповиті клаптеподібною
марлею стрілки міських годинників
відстають від померклого в далечі
розсіяного денного світла.
Постоялець, спустившись за цигарками,
за десять хвилин вертатиметься до себе
пробуравленим у тумані
його ж тулубом тунелем.

Рівний гул невидимого аероплана
нагадує дзижчання пилотяга
у віддаленому кінці готельного коридору
й поглинає, стихаючи, світло.
"Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
й очі на секунду злипаються, на кшталт
мушлі, коли пропливає риба
(зіниця занурюється ненадовго
в свої перламутрові сутінки),
і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
поглинуту чтивом під ковдрою;
ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
в ніші. Теперішнє, наш час
зі стуком відскакує від бурої цегли
опасистої базиліки, мовби білий
шкіряний м’яч, вгачений в неї
школярами після школи.

Щербаті, та не мислячі себе
в профіль, обшарпані фасади.
Лише голі литки кривих балясин
одушевляють наглухо зачинені балкони,
де понад зо двісті років ніхто
не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
від нудьги чудовиськами, карнизи.
Колонада, що опливає, ніби стеарин.
І сліпі, агатові розкоші
непроглядного скла,
за яким приховується кушетка й піаніно:
старі, але саме світлом дня
вдало збережені таємниці.

У прохолодну пору року нормальний звук
благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
Риба умовкає; в надрах материка
виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
Повислий над прісним каналом міст
утримує розпливчастий протилежний берег
від спроби геть відокремитись і вийти в море.
Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
губкою легенів цупку молочну пару,
видихнуту спливаючою Амфітрітою
та її нереїдами! Простягни
руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
вкритого дрібними пухирцями
і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

ІІІ
Випране, випрасуване простирадло
затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
на мить тужавіє – голубом або чайкою,
і негайно розчиняється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
як розпароване взуття, розкидані на піску,
що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
будь-який рух, посутньо є
перенесенням ваги тіла в инше місце.
Пам’ятай, що минуле не втиснути
без залишку до пам’яті, що йому
необхідне майбутнє. Міцно затям:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
перебуваючи там, де сухої землі
більше нема. І патетика життя з його початком,
серединою, рідіючим календарем, завершенням
тощо збивається з пантелику перед
нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

Жорсткі, мертві дроти виногронної
лози дрібно тремтять від власної напруги.
Дерева почорнілого саду нічим
не різняться від огорожі, що має вигляд
людини, котрій більше ні в чім
і – головно – нікому зізнаватись.
Сутеніє; безвітря, тиша.
Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
очерету. Копнута носаком
бляшанка злітає в повітря й чезне
з виду. І хвилею по тому
не розчути звуку її падіння
в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



------------------------------

Иосиф Бродский

Сан-Пьетро

I

Третью неделю туман не слезает с белой
колокольни коричневого, захолустного городка,
затерявшегося в глухонемом углу
Северной Адриатики. Электричество
продолжает в полдень гореть в таверне.
Плитняк мостовой отливает желтой
жареной рыбой. Оцепеневшие автомобили
пропадают из виду, не заводя мотора.
И вывеску не дочитать до конца. Уже
не терракота и охра впитывают в себя
сырость, но сырость впитывает охру и терракоту.

Тень, насыщающаяся от света,
радуется при виде снимаемого с гвоздя
пальто совершенно по-христиански. Ставни
широко растопырены, точно крылья
погрузившихся с головой в чужие
неурядицы ангелов. Там и сям
слезающая струпьями штукатурка
обнажает красную, воспаленную кладку,
и третью неделю сохнущие исподники
настолько привыкли к дневному свету
и к своей веревке, что человек
если выходит на улицу, то выходит
в пиджаке на голое тело, в туфлях на босу ногу.

В два часа пополудни силуэт почтальона
приобретает в подъезде резкие очертанья,
чтоб, мгновенье спустя, снова сделаться силуэтом.
Удары колокола в тумане
повторяют эту же процедуру.
В итоге невольно оглядываешься через плечо
самому себе вслед, как иной прохожий,
стремясь рассмотреть получше щиколотки прошелестевшей
мимо красавицы, но — ничего не видишь,
кроме хлопьев тумана. Безветрие, тишина.
Направленье потеряно. За поворотом
фонари обрываются, как белое многоточье,
за которым следует только запах
водорослей и очертанья пирса.
Безветрие; и тишина как ржанье
никогда не сбивающейся с пути
чугунной кобылы Виктора-Эммануила.

II
Зимой обычно смеркается слишком рано;
где-то вовне, снаружи, над головою.
Туго спеленутые клочковатой
марлей стрелки на городских часах
отстают от меркнувшего вдалеке
рассеянного дневного света.
За сигаретами вышедший постоялец
возвращается через десять минут к себе
по пробуравленному в тумане
его же туловищем туннелю.
Ровный гул невидимого аэроплана
напоминает жужжание пылесоса
в дальнем конце гостиничного коридора
и поглощает, стихая, свет.
‘Неббия’, — произносит, зевая, диктор,
и глаза на секунду слипаются, наподобье
раковины, когда проплывает рыба
(зрачок погружается ненадолго
в свои перламутровые потемки);
и подворотня с лампочкой выглядит, как ребенок,
поглощенный чтением под одеялом;
одеяло все в складках, как тога Евангелиста
в нише. Настоящее, наше время
со стуком отскакивает от бурого кирпича
базилики, точно белый
кожаный мяч, вколачиваемый в нее
школьниками после школы.

Щербатые, но не мыслящие себя
в профиль, обшарпанные фасады.
Только голые икры кривых балясин
одушевляют наглухо запертые балконы,
где вот уже двести лет никто
не появляется: ни наследница, ни кормилица.
Облюбованные брачующимися и просто
скучающими чудищами карнизы.
Колоннада, оплывшая как стеарин.
И слепое, агатовое великолепье
непроницаемого стекла,
за которым скрываются кушетка и пианино:
старые, но именно светом дня
оберегаемые успешно тайны.

В холодное время года нормальный звук
предпочитает тепло гортани капризам эха.
Рыба безмолствует; в недрах материка
распевает горлинка. Но ни той, ни другой не слышно.
Повисший над пресным каналом мост
удерживает расплывчатый противоположный берег
от попытки совсем отделиться и выйти в море.
Так, дохнув на стекло, выводят инициалы
тех, с чьим отсутствием не смириться;
и подтек превращает заветный вензель
в хвост морского конька. Вбирай же красной
губкою легких плотный молочный пар,
выдыхаемый всплывшею Амфитритой
и ее нереидами! Протяни
руку — и кончики пальцев коснутся торса,
покрытого пузырьками
и пахнущего, как в детстве, йодом.

III
Выстиранная, выглаженная простыня
залива шуршит оборками, и бесцветный
воздух на миг сгущается в голубя или в чайку,
но тотчас растворяется. Вытащенные из воды
лодки, баркасы, го’ндолы, плоскодонки,
как непарная обувь, разбросаны на песке,
поскрипывающим под подошвой. Помни:
любое движенье, по сути, есть
перенесение тяжести тела в другое место.
Помни, что прошлому не уложиться
без остатка в памяти, что ему
необходимо будущее. Твердо помни:
только вода, и она одна,
всегда и везде остается верной
себе — нечувствительной к метаморфозам, плоской,
находящейся там, где сухой земли
больше нет. И патетика жизни с ее началом,
серединой, редеющим календарем, концом
и т. д. стушевывается в виду
вечной, мелкой, бесцветной ряби.

Жесткая, мертвая проволока виноградной
лозы мелко вздрагивает от собственного напряженья.
Деревья в черном саду ничем
не отличаются от ограды, выглядящей
как человек, которому больше не в чем
и — главное — некому признаваться.
Смеркается; безветрие, тишина.
Хруст ракушечника, шорох раздавленного гнилого
тростника. Пинаемая носком
жестянка взлетает в воздух и пропадает
из виду. Даже спустя минуту
не расслышать звука ее паденья
в мокрый песок. Ни, тем более, всплеска.

1977