ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздоллю римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздоллю римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Джона Донна
Із Джона Донна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Джона Донна
ПАРФУМИ
Лиш раз нас, один раз удвох застали
Й на мене всю вину за гріх поклали;
Як злодія, нам’явши добре боки,
Винять в крадіжках й за минулі роки, –
Так і мені, хоч сам створив цей клопіт,
Обрезклий батько твій вчиняє допит.
Вже як він не вистежував, із блиском
В очах, мов має справу з василіском;
Як не базікав про своє бажання –
Краси осердя й палива кохання –
Позбавить тебе спадку, нас заставши, –
Та ми таїлись, вміння все доклавши.
І мати – хоч вже з ліжка не встає,
Сама не вмре й нам жити не дає;
Вдень виспиться, щоб вистежить, як слід,
Вночі твій кожен вихід і прихід;
Й, за руку взявши, враз не відпускає:
Слід персня чи браслета там шукає;
Цілуючи – щік колір примічає,
Обнявши – щупає живіт, вивчає;
Про кисле й про солоне річ заводить:
Жде, чи нудоти це в тобі не зродить;
В своїх забавах юних зізнається,
Щоб підіграти, як це їй здається.
Ти ж чари вже любові зрозуміла
І матір обдурити все ж зуміла.
Ще й братики твої такі проворні,
Що все помітять, ночі хай і чорні;
Та з-за гостинця в батька на коліні
Не видали ні разу нас донині.
А ваш слуга – крикун мідноголосий,
Подібний до Родоського Колоса;
В нім футів вісім, всяк його страшиться,
Й він бога згадує лиш, як божиться;
Й вже пекло – хай ті муки хто й забуде –
Жахатиме лиш тим, що він там буде, –
Й хоч батьком він був найнятий для цього,
Та не доніс і він про нас нічого.
Та – о! – вже не розстатись із журбою,
Бо зрадника привів я із собою:
Той аромат, що на собі приніс,
Волав з порога вже старому в ніс;
Й він затремтів, мов полководцем був
Й іще, як пахне порох, не забув;
Будь неприємним дух той – думать міг,
Що йде із рота в нього чи від ніг.
Як зріть лиш пса й свиню біля порога,
То чудо вже – уздріти однорога;
Й він теж так благовонного гостинця
В повітрі затхлім визнав за чужинця.
Мій плащ новий не шелестів ні разу
Й каблук – ні скрипу! – підкоривсь наказу,
А зрадили мене лиш ви, парфуми,
Що довірявсь вам в радості і в сумі;
Не згодні, щоб тайком вас зустрічали,
З доносом на мене ви в тьму помчали.
О, покидьки землі, де поєдналось
Святе з порочним, зло з добром змішалось!
Й це ваші чари лиш кидають нас
В обійми шлюх заразних повсякчас;
І чи не ви прищеплюєте нам
Манірності і флірту бабських страм?
Недаром в залах почесть вам така,
Де владарює суєта людська;
Й богам, як вас на вівтарях палили,
Був звичай люб – вони ж вас не любили.
Чи ж варто й нам те в суміші любити,
Що буде, взяте порізно, смердіти?
Із доброго не робиться погане:
Чи ж благо ви, як аромат ваш тане?
Парфуми б ці віддав – й не їх одні, –
Щоб умастити батька вже в труні.
Лиш раз нас, один раз удвох застали
Й на мене всю вину за гріх поклали;
Як злодія, нам’явши добре боки,
Винять в крадіжках й за минулі роки, –
Так і мені, хоч сам створив цей клопіт,
Обрезклий батько твій вчиняє допит.
Вже як він не вистежував, із блиском
В очах, мов має справу з василіском;
Як не базікав про своє бажання –
Краси осердя й палива кохання –
Позбавить тебе спадку, нас заставши, –
Та ми таїлись, вміння все доклавши.
І мати – хоч вже з ліжка не встає,
Сама не вмре й нам жити не дає;
Вдень виспиться, щоб вистежить, як слід,
Вночі твій кожен вихід і прихід;
Й, за руку взявши, враз не відпускає:
Слід персня чи браслета там шукає;
Цілуючи – щік колір примічає,
Обнявши – щупає живіт, вивчає;
Про кисле й про солоне річ заводить:
Жде, чи нудоти це в тобі не зродить;
В своїх забавах юних зізнається,
Щоб підіграти, як це їй здається.
Ти ж чари вже любові зрозуміла
І матір обдурити все ж зуміла.
Ще й братики твої такі проворні,
Що все помітять, ночі хай і чорні;
Та з-за гостинця в батька на коліні
Не видали ні разу нас донині.
А ваш слуга – крикун мідноголосий,
Подібний до Родоського Колоса;
В нім футів вісім, всяк його страшиться,
Й він бога згадує лиш, як божиться;
Й вже пекло – хай ті муки хто й забуде –
Жахатиме лиш тим, що він там буде, –
Й хоч батьком він був найнятий для цього,
Та не доніс і він про нас нічого.
Та – о! – вже не розстатись із журбою,
Бо зрадника привів я із собою:
Той аромат, що на собі приніс,
Волав з порога вже старому в ніс;
Й він затремтів, мов полководцем був
Й іще, як пахне порох, не забув;
Будь неприємним дух той – думать міг,
Що йде із рота в нього чи від ніг.
Як зріть лиш пса й свиню біля порога,
То чудо вже – уздріти однорога;
Й він теж так благовонного гостинця
В повітрі затхлім визнав за чужинця.
Мій плащ новий не шелестів ні разу
Й каблук – ні скрипу! – підкоривсь наказу,
А зрадили мене лиш ви, парфуми,
Що довірявсь вам в радості і в сумі;
Не згодні, щоб тайком вас зустрічали,
З доносом на мене ви в тьму помчали.
О, покидьки землі, де поєдналось
Святе з порочним, зло з добром змішалось!
Й це ваші чари лиш кидають нас
В обійми шлюх заразних повсякчас;
І чи не ви прищеплюєте нам
Манірності і флірту бабських страм?
Недаром в залах почесть вам така,
Де владарює суєта людська;
Й богам, як вас на вівтарях палили,
Був звичай люб – вони ж вас не любили.
Чи ж варто й нам те в суміші любити,
Що буде, взяте порізно, смердіти?
Із доброго не робиться погане:
Чи ж благо ви, як аромат ваш тане?
Парфуми б ці віддав – й не їх одні, –
Щоб умастити батька вже в труні.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію