ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Сопілка, частина ІV (V)
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сопілка, частина ІV (V)
Уранці Лесько прокинувся, розбуджений приємним запахом. «Сьогодні неділя, і мама певно печуть налисники*», – подумав він собі й зіскочив з печі. Мати саме поралась. І дійсно, на ослоні коло печі стояла велика глиняна миска з запашними налисниками. У Леська забурчало в животі. Він, непомітно підкравшись, схопив верхнього млинця, мало не опікши руки, і помчав до дверей.
– А куди натщесерце! Нетерплячка мала! – тільки й встигла вигукнути вслід мати.
Лесько ж уже вискочив на ґанок.
Ранок видався теплий і сонячний, тому світло різко вдарило малому в очі…
Лесько підійшов до батька, який стояв за хатою і гострив косу.
– Боже, поможи, – по-дорослому побажав Лесько.
– Спасибі. Хай Бог дає здоров’ячка, – з посмішкою відповів той… – Ну що, Леську, підеш зі мною по озерах різак* косити?
– Сьогодні ж неділя. Гріх великий по празниках працювати. Ви ж самі казали.
– Таке ж… Але й зима скоро. Корівці нічого буде їсти, а в нас сіна сейгод менше. Зимою молоко буде, як знахідка. А гріх… Підемо на ту неділю в церков свічку поставимо, перехрестимось – от і весь гріх. Бог простить. Голод – більший гріх. Так що, Леську, іди бери свій серпик, поїмо й підемо на озера. А зробимо роботу – надвечір покажу тобі одне місце, де мої жаки стоять. Частенько мені туди линки влазять…
– Хлопці, Степане! Ідіть їсти, – гукала з порогу мати.
– Ну ходімо снідати, хлопче…
На озерах стояла німа тиша, час від часу уривана жаб’ячим крекотом. Вони підійшли до Малої Поляни. Так звалося це невелике озеро, яке загусливим кільцем обіймала осока. Воно вже почало висихати, лишаючи позаду потрісканий мул.
– Ну що ж, – за роботу, – скомандував батько і замахав косою, полишаючи за собою стерню і скошену траву.
Лесько, у якого були великі грубі рукавиці, щоб часом не порізатися гострим різаком, узяв серп; пучками збираючи осоку, почав її стинати і складати на купу. Купа росла, а з нею росла і втома…
Нарешті роботу було закінчено. І поки батько в’язав осоку у в’язки, малий Лесько кудись зник. Він невдовзі з’явився з великою калиновою гілкою у руках.
– Це що таке? – незадоволено запитав батько.
– Це моя шабля. Дивіться, як я нею ворога вбиваю.
Лесько з усієї сили шмаганув гілкою по осоці і декілька стебел упали, скошені тією гілкою. Він повторив це декілька разів, та батько зупинив сина:
– Годі, нащо марно траву глумити і свої сили? Дай-но сюди гілку.
Лесько зробив невпевнений крок вперед і віддав її батькові – і зразу ж, боячись отримати прочухана, відскочив назад. Та батько і не збирався наздоганяти сина. Він дістав із-за пазухи невеличкого ножа, зняв з леза чохол і, відмітивши на око потрібну величину, відрізав рівну, товщиною з його великий палець паличку. Лесько спочатку з острахом, а потім уже з зацікавленням дивився на те, як у батькових руках народжувалася сопілка…
За деякий час пронизала світ дивна мелодія – сопілка зазвучала, бо ж кожен новонароджений приходить на землю, подаючи голос.
– На. Тримай, – і батько віддав сопілку синові. – Ніколи не глумися над живим, синку. Навіть над деревом чи кущем. Так-так. Воно теж живе. Дерево росте, цвіте і плодоносить, а, значить, – живе. І йому боляче, коли над ним знущаються. Так само, як і людині – боляче, розумієш? Запам’ятай це, синку… Все живе на землі – рідня…
Вони йшли битим шляхом, який вів до села з Нагірного. Лесько ніс на плечах набагато меншу від батькової в’язку різака. Він всю дорогу думав над батьковими словами, щиро дивуючись, як із простої калинової гілки вийшла така чудова сопілка. «А скільки таких гілок вони з хлопцями вчора наламали, а потім безжально покинули на пустирі!» – червоніючи, думав Лесько, краєм ока поглядаючи на батька. Той загадково усміхався синові, який ще не все розумів.
Вони швидко дісталися дому. На лавці, коло двору Леська чекали його друзі. Косарі зайшли у двір. Занесли в’язки у хлів, і кожен зайнявся своїм. Лесько побіг на вулицю до хлопців, а втомлений батько вирішив трохи відпочити, присівши на ґанок і закуривши свою люльку.
– Здоров був, Леську! Скільки тебе можна чекати? – запитав Федько-отаман у Леська, як тільки той вийшов за хвіртку.
– Не тільки ж гуляти? – хазяйновито заявив Лесько.
– Ой, куди там твоє діло. Справа козака – воювати, а не за резаком шльондрати… Я тут черепаху приніс. Біжимо на луг – спечемо!
– Не побіжу, – відрізав Лесько.
– Чого?
– Їй боляче буде.
– Ой, що там боляче, аби не тобі, – заспокоював його малий отаман.
– Розумієш, Федьку, якби черепахи були такі розумні, як люди, вони б тебе давно засмажили б і з’їли, бо не можна над живим знущатися. Йому боляче. Всі ми, хто живе на світі – я, ти, он – Стецько, ця черепаха, учорашній їжак, наш старий явір, калина і, навіть, проста трава, по якій ми ходимо і не розуміємо, що це їй приносить біль, – наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них – значить самого себе образити. Тепер розумієш, Федьку?
– А як же резак, який ви з батьком косили. Йому ж теж боляче було? – єхидно запитав Федько.
Лесько запнувся, але, добре подумавши, відповів.
– А резак – він для доброї справи призначений. Він відросте, бо корінь лишився. Коли тебе стрижуть, то коси знову відростають, і зовсім не боляче. Або ж, коли зима, листя у дерев опадає, а потім навесні нове з’являється. І при цьому, мабуть, зовсім не боляче.
– Так само, як у людей – зуби випадають, – відкрив для себе Стецько.
– Так. Тепер розумієш, Федьку? – запитав у того Лесько.
– Тепер зрозумів, – тихо відповів Федько, – біжимо на луг?!
– Чому? – розчаровано запитав Лесик, нічого не розуміючи.
– Біжимо! Черепаху випустимо…
І вони побігли…
– Леську! Го-ов! Леську! – як і вчора гукала з двору мати. — Що, знов утік?
– Утік. То я його відпустив, не кричи, – відповів Степан.
– Так він же ж не обідав. Думала зараз усі сядемо, сім’єю – пообідаємо. Неділя ж.
– Заспокойся, Мокрено. Зголодніє – примчить. Сідай одо*! І вона присіла на порозі коло чоловіка.
– Ти знаєш, Стьопо, дитя хоче в школу…
– Знаю… Піде, – тихо озвався чоловік.
– Так кабанчик же здох, неврожай. Нема в чому.
– Нічого. Все одно піде. Продамо теля – корова на отіллі, – наполягав він.
– Жалко ж. Думали вже свої воли будуть.
– Хай іде вчиться. Він у нас не дурний. Прийде час – і воли у нас будуть, і земля, і все.
– Боюсь я за тебе, Степане. Нащо проти пана стали? – запитала стривожено жінка.
– Щоб швидше час той прийшов… Не переживай… Подивись краще, яке небо блакитне. А то за роботою весь час зогнутий – і не бачиш цього прекрасного світу.
Мокрена схилила голову на Степанове плече. Той поклав свою руку на її плечі, і так вони довго дивилися на небо.
– А знаєш, – порушивши тишу, вимовив чоловік, – коли дивишся на небо, то здається, що це не хмари, а дні наші спливають. І мимоволі гадаєш, що нема їм ні кінця, ні краю. Та все ж приходить час, коли небо стає чистим, і хмари тануть. Воно таке ж красиве і блакитне, як раніше, але ці білі човники вже сплили в небуття, і ти його не бачиш. А хмари, які з’являються потім, – уже не твої дні, а чужі, хоча життя у нас усіх одне – це блакитне, безкрає небо…
________________________________
* Примітки:
налисники (діал.) –– млинці з начинкою
резак (різак) (діал.) – осока
одо (діал.) – ось тут
– А куди натщесерце! Нетерплячка мала! – тільки й встигла вигукнути вслід мати.
Лесько ж уже вискочив на ґанок.
Ранок видався теплий і сонячний, тому світло різко вдарило малому в очі…
Лесько підійшов до батька, який стояв за хатою і гострив косу.
– Боже, поможи, – по-дорослому побажав Лесько.
– Спасибі. Хай Бог дає здоров’ячка, – з посмішкою відповів той… – Ну що, Леську, підеш зі мною по озерах різак* косити?
– Сьогодні ж неділя. Гріх великий по празниках працювати. Ви ж самі казали.
– Таке ж… Але й зима скоро. Корівці нічого буде їсти, а в нас сіна сейгод менше. Зимою молоко буде, як знахідка. А гріх… Підемо на ту неділю в церков свічку поставимо, перехрестимось – от і весь гріх. Бог простить. Голод – більший гріх. Так що, Леську, іди бери свій серпик, поїмо й підемо на озера. А зробимо роботу – надвечір покажу тобі одне місце, де мої жаки стоять. Частенько мені туди линки влазять…
– Хлопці, Степане! Ідіть їсти, – гукала з порогу мати.
– Ну ходімо снідати, хлопче…
На озерах стояла німа тиша, час від часу уривана жаб’ячим крекотом. Вони підійшли до Малої Поляни. Так звалося це невелике озеро, яке загусливим кільцем обіймала осока. Воно вже почало висихати, лишаючи позаду потрісканий мул.
– Ну що ж, – за роботу, – скомандував батько і замахав косою, полишаючи за собою стерню і скошену траву.
Лесько, у якого були великі грубі рукавиці, щоб часом не порізатися гострим різаком, узяв серп; пучками збираючи осоку, почав її стинати і складати на купу. Купа росла, а з нею росла і втома…
Нарешті роботу було закінчено. І поки батько в’язав осоку у в’язки, малий Лесько кудись зник. Він невдовзі з’явився з великою калиновою гілкою у руках.
– Це що таке? – незадоволено запитав батько.
– Це моя шабля. Дивіться, як я нею ворога вбиваю.
Лесько з усієї сили шмаганув гілкою по осоці і декілька стебел упали, скошені тією гілкою. Він повторив це декілька разів, та батько зупинив сина:
– Годі, нащо марно траву глумити і свої сили? Дай-но сюди гілку.
Лесько зробив невпевнений крок вперед і віддав її батькові – і зразу ж, боячись отримати прочухана, відскочив назад. Та батько і не збирався наздоганяти сина. Він дістав із-за пазухи невеличкого ножа, зняв з леза чохол і, відмітивши на око потрібну величину, відрізав рівну, товщиною з його великий палець паличку. Лесько спочатку з острахом, а потім уже з зацікавленням дивився на те, як у батькових руках народжувалася сопілка…
За деякий час пронизала світ дивна мелодія – сопілка зазвучала, бо ж кожен новонароджений приходить на землю, подаючи голос.
– На. Тримай, – і батько віддав сопілку синові. – Ніколи не глумися над живим, синку. Навіть над деревом чи кущем. Так-так. Воно теж живе. Дерево росте, цвіте і плодоносить, а, значить, – живе. І йому боляче, коли над ним знущаються. Так само, як і людині – боляче, розумієш? Запам’ятай це, синку… Все живе на землі – рідня…
Вони йшли битим шляхом, який вів до села з Нагірного. Лесько ніс на плечах набагато меншу від батькової в’язку різака. Він всю дорогу думав над батьковими словами, щиро дивуючись, як із простої калинової гілки вийшла така чудова сопілка. «А скільки таких гілок вони з хлопцями вчора наламали, а потім безжально покинули на пустирі!» – червоніючи, думав Лесько, краєм ока поглядаючи на батька. Той загадково усміхався синові, який ще не все розумів.
Вони швидко дісталися дому. На лавці, коло двору Леська чекали його друзі. Косарі зайшли у двір. Занесли в’язки у хлів, і кожен зайнявся своїм. Лесько побіг на вулицю до хлопців, а втомлений батько вирішив трохи відпочити, присівши на ґанок і закуривши свою люльку.
– Здоров був, Леську! Скільки тебе можна чекати? – запитав Федько-отаман у Леська, як тільки той вийшов за хвіртку.
– Не тільки ж гуляти? – хазяйновито заявив Лесько.
– Ой, куди там твоє діло. Справа козака – воювати, а не за резаком шльондрати… Я тут черепаху приніс. Біжимо на луг – спечемо!
– Не побіжу, – відрізав Лесько.
– Чого?
– Їй боляче буде.
– Ой, що там боляче, аби не тобі, – заспокоював його малий отаман.
– Розумієш, Федьку, якби черепахи були такі розумні, як люди, вони б тебе давно засмажили б і з’їли, бо не можна над живим знущатися. Йому боляче. Всі ми, хто живе на світі – я, ти, он – Стецько, ця черепаха, учорашній їжак, наш старий явір, калина і, навіть, проста трава, по якій ми ходимо і не розуміємо, що це їй приносить біль, – наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них – значить самого себе образити. Тепер розумієш, Федьку?
– А як же резак, який ви з батьком косили. Йому ж теж боляче було? – єхидно запитав Федько.
Лесько запнувся, але, добре подумавши, відповів.
– А резак – він для доброї справи призначений. Він відросте, бо корінь лишився. Коли тебе стрижуть, то коси знову відростають, і зовсім не боляче. Або ж, коли зима, листя у дерев опадає, а потім навесні нове з’являється. І при цьому, мабуть, зовсім не боляче.
– Так само, як у людей – зуби випадають, – відкрив для себе Стецько.
– Так. Тепер розумієш, Федьку? – запитав у того Лесько.
– Тепер зрозумів, – тихо відповів Федько, – біжимо на луг?!
– Чому? – розчаровано запитав Лесик, нічого не розуміючи.
– Біжимо! Черепаху випустимо…
І вони побігли…
– Леську! Го-ов! Леську! – як і вчора гукала з двору мати. — Що, знов утік?
– Утік. То я його відпустив, не кричи, – відповів Степан.
– Так він же ж не обідав. Думала зараз усі сядемо, сім’єю – пообідаємо. Неділя ж.
– Заспокойся, Мокрено. Зголодніє – примчить. Сідай одо*! І вона присіла на порозі коло чоловіка.
– Ти знаєш, Стьопо, дитя хоче в школу…
– Знаю… Піде, – тихо озвався чоловік.
– Так кабанчик же здох, неврожай. Нема в чому.
– Нічого. Все одно піде. Продамо теля – корова на отіллі, – наполягав він.
– Жалко ж. Думали вже свої воли будуть.
– Хай іде вчиться. Він у нас не дурний. Прийде час – і воли у нас будуть, і земля, і все.
– Боюсь я за тебе, Степане. Нащо проти пана стали? – запитала стривожено жінка.
– Щоб швидше час той прийшов… Не переживай… Подивись краще, яке небо блакитне. А то за роботою весь час зогнутий – і не бачиш цього прекрасного світу.
Мокрена схилила голову на Степанове плече. Той поклав свою руку на її плечі, і так вони довго дивилися на небо.
– А знаєш, – порушивши тишу, вимовив чоловік, – коли дивишся на небо, то здається, що це не хмари, а дні наші спливають. І мимоволі гадаєш, що нема їм ні кінця, ні краю. Та все ж приходить час, коли небо стає чистим, і хмари тануть. Воно таке ж красиве і блакитне, як раніше, але ці білі човники вже сплили в небуття, і ти його не бачиш. А хмари, які з’являються потім, – уже не твої дні, а чужі, хоча життя у нас усіх одне – це блакитне, безкрає небо…
________________________________
* Примітки:
налисники (діал.) –– млинці з начинкою
резак (різак) (діал.) – осока
одо (діал.) – ось тут
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію