ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Вірші
/
Межа
Сон першого дня війни
Контекст : "Поезії розбурханих стихій", стор. 72–75
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сон першого дня війни
Проста сільська хатня кімната,
мазана білою крейдою.
Там, де звичайно буває піч, –
суцільний припічок,
на якому сидить
типова українська тітонька
з типової української їдальні
і накидає зі своїх безодніх ясел
різновидові порції
для жінок, чоловіків, дітей, старих та інвалідів.
Вони усі стоять у черзі до припічка,
набивши повну кімнату.
За одного чоловіка до моєї черги́,
одна приблизно тридцятилітня жінка
з привілейованістю червоного в одязі,
зави́тим волоссям,
приваблива
набралася багато різного покупу у продави́ці.
Майже все вона підняла,
а от пару чарунків з маленькими кефірами
лишалися на прилавку.
"Хто допоможе мені?" –
поспиталася затуркано жінка.
"Хто допоможе їй?" –
синхронно перепитала продавиця у білих шатах.
Чоловік, що стояв поперед мене,
власне, позад цієї жінки,
відповів: "Я не допоможу".
Наступна моя черга відповідати:
"А я допоможу", –
сказав,
і взяв пакети,
і заніс їх туди,
куди натякав мені сенс
і голос червоної жінки.
Поклавши десь у іншій кімнаті чи спальні
кудись на широке високе
залізово-зелено-дзеркально-квадратове
перинове ліжко
те все під ватяну ковдру,
я повернув до черги.
Звісно, моя вже черга́ пройшла,
і хтось уже понишпорив у моїй сумці;
двоє дітей з мисками борщу
та іншими стравами
одходили від припічку.
"Нічого не знаю. Тепер моя черга!" –
підскочив я до прилавку.
"Але я зовсім не вмію вибирати собі їжу," –
сказав хлопчик, поперед якого я став
і який опинився за мною.
А черга́ моя –
і я кажу
до тітоньки у білому поварському циліндрі:
"Ну, то виберіть йому їжу."
Аякже.
Поки це,
я постійно сперечався з продавцем,
винувативши українські їдальні хати;
вона поза час дивилася на мене
неквапливими злими ненавидами
і казала
щось таке схоже на погляди її.
Але у якийсь момент
я зрозумів,
що краще буде,
якщо я закінчу речення вибаченням
перед цією жінкою
і ще скажу, що я неправий.
Відразу лице –
поварихи, продавиці, куховарки,
тітоньки, жінки, годувальниці –
нетипово звеселіло,
ніби довго ту́жилося у серйозі;
вона відповіла щось подібне
і почала рідніти.
Це, нарешті, мені набирали їжу,
шубовськаючи борщем по тарілці.
Я помітив, що у кімнаті, крім мене,
нікого немає у черзі;
і, коли черпак надибав відчутний кусень м’яса,
і я сказав: "Я би взяв його побільше," –
то побачив перед собою
не кухарку,
а рідну свою бабусю.
мамину маму Марію,
яка щедра і моя.
Переді мною на тарілці
(уявіть собі поліно)
лежав такий-от шмат,
утричі більший за неї.
Я навіть його покуштував.
Але у цей час
до кімнати убігли батьки,
і мати моя почала кричати,
яка погана бабуся,
а батько був злий на мене
і докоряв непокорою.
Я теж розлютувався
і кидав філософію їм у обличчя.
Суперечка закінчилась тим,
що я, – сказавши, що кожен з нас,
включаючи мого брата і бабусю,
у цій сім’ї
п’є крові порівну,
і що вихід єдиний:
це розійтися по різні кімнати, –
розтулив очі.
Отак закінчився сон.
І тепер я його переписав
на білий аркуш в клітинку.
І не дійшовши до кінця –
дзвінок у двері.
Мені здається – це військкомат
прислав бійця забрати мене на війноньку.
Я відчуваю це.
І не сиджу на місці,
дописуючи цю хроніку.
Бо якщо я відчиню –
буде сон у руку.
Усе так,
ніби перше слово, яке я почую сьогодні –
війна.
Я підіймаюся,
іду на кухню розігрівати сніданок
і бачу на камфорці
каструльку з борщем
і великий, на пів каструлі,
шмат м’яса.
27 вересня 1993 р., Київ
мазана білою крейдою.
Там, де звичайно буває піч, –
суцільний припічок,
на якому сидить
типова українська тітонька
з типової української їдальні
і накидає зі своїх безодніх ясел
різновидові порції
для жінок, чоловіків, дітей, старих та інвалідів.
Вони усі стоять у черзі до припічка,
набивши повну кімнату.
За одного чоловіка до моєї черги́,
одна приблизно тридцятилітня жінка
з привілейованістю червоного в одязі,
зави́тим волоссям,
приваблива
набралася багато різного покупу у продави́ці.
Майже все вона підняла,
а от пару чарунків з маленькими кефірами
лишалися на прилавку.
"Хто допоможе мені?" –
поспиталася затуркано жінка.
"Хто допоможе їй?" –
синхронно перепитала продавиця у білих шатах.
Чоловік, що стояв поперед мене,
власне, позад цієї жінки,
відповів: "Я не допоможу".
Наступна моя черга відповідати:
"А я допоможу", –
сказав,
і взяв пакети,
і заніс їх туди,
куди натякав мені сенс
і голос червоної жінки.
Поклавши десь у іншій кімнаті чи спальні
кудись на широке високе
залізово-зелено-дзеркально-квадратове
перинове ліжко
те все під ватяну ковдру,
я повернув до черги.
Звісно, моя вже черга́ пройшла,
і хтось уже понишпорив у моїй сумці;
двоє дітей з мисками борщу
та іншими стравами
одходили від припічку.
"Нічого не знаю. Тепер моя черга!" –
підскочив я до прилавку.
"Але я зовсім не вмію вибирати собі їжу," –
сказав хлопчик, поперед якого я став
і який опинився за мною.
А черга́ моя –
і я кажу
до тітоньки у білому поварському циліндрі:
"Ну, то виберіть йому їжу."
Аякже.
Поки це,
я постійно сперечався з продавцем,
винувативши українські їдальні хати;
вона поза час дивилася на мене
неквапливими злими ненавидами
і казала
щось таке схоже на погляди її.
Але у якийсь момент
я зрозумів,
що краще буде,
якщо я закінчу речення вибаченням
перед цією жінкою
і ще скажу, що я неправий.
Відразу лице –
поварихи, продавиці, куховарки,
тітоньки, жінки, годувальниці –
нетипово звеселіло,
ніби довго ту́жилося у серйозі;
вона відповіла щось подібне
і почала рідніти.
Це, нарешті, мені набирали їжу,
шубовськаючи борщем по тарілці.
Я помітив, що у кімнаті, крім мене,
нікого немає у черзі;
і, коли черпак надибав відчутний кусень м’яса,
і я сказав: "Я би взяв його побільше," –
то побачив перед собою
не кухарку,
а рідну свою бабусю.
мамину маму Марію,
яка щедра і моя.
Переді мною на тарілці
(уявіть собі поліно)
лежав такий-от шмат,
утричі більший за неї.
Я навіть його покуштував.
Але у цей час
до кімнати убігли батьки,
і мати моя почала кричати,
яка погана бабуся,
а батько був злий на мене
і докоряв непокорою.
Я теж розлютувався
і кидав філософію їм у обличчя.
Суперечка закінчилась тим,
що я, – сказавши, що кожен з нас,
включаючи мого брата і бабусю,
у цій сім’ї
п’є крові порівну,
і що вихід єдиний:
це розійтися по різні кімнати, –
розтулив очі.
Отак закінчився сон.
І тепер я його переписав
на білий аркуш в клітинку.
І не дійшовши до кінця –
дзвінок у двері.
Мені здається – це військкомат
прислав бійця забрати мене на війноньку.
Я відчуваю це.
І не сиджу на місці,
дописуючи цю хроніку.
Бо якщо я відчиню –
буде сон у руку.
Усе так,
ніби перше слово, яке я почую сьогодні –
війна.
Я підіймаюся,
іду на кухню розігрівати сніданок
і бачу на камфорці
каструльку з борщем
і великий, на пів каструлі,
шмат м’яса.
27 вересня 1993 р., Київ
Контекст : "Поезії розбурханих стихій", стор. 72–75
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію