ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Вірші
Смерть з любові (вінок сонетів)
Не буде в нас кохання із тобою,
Бо іншій зовсім відданий навік,
Я добрий сім”янин і чоловік,
Не вкрию більш себе гріха ганьбою.
І кожен раз готуюся до бою
Із чарами принадливих повік,
Очей великих і рум”яних щік,
І поглядів спокусливою грою.
Від їхніх стріл себе обороню,
Ти не проб”єш байдужості броню,
Та хоч краса у штурмі навісному
Штурмує бастіони звідусіль,
Не видам слабину свою нікому,
А лиш у віршах - мовчазний мій біль.
ІІ
А лиш у віршах - мовчазний мій біль,
Моя таємна пристрасть процвітає,
Оця сліпа закоханість витає,
Немов мара диявольських свавіль.
Парісе, хіть блудливу пересиль,
Тобі народ осанну заспіває,
І Троя незруйнована засяє
Від праведних, святих твоїх зусиль.
Але, безвольний, ти програв двобій.
І все життя не маєш супокою,
Бо подолав тебе спокусник-змій...
А я борюся ще, немов за Трою,
Таємні муки і свій жаль тяжкий
Тобі і людям виллю із журбою.
ІІІ
Тобі і людям виллю із журбою
Німу печаль. Бува в самотині
Мене зненацька видива хмільні
Обгорнуть сатанинською імлою...
І душу й тіло збуджують собою,
Так, наче наяву, не в напівсні,
Лише удвох, шалені, навісні,
Своє кохання творимо весною.
Цілую найсолодші я вуста,
Рука кохане тіло пригорта...
Але в житті ніколи не спізнаю
Оцих моїх примарних божевіль,
Хай зрідка хоч уяву сповиває,
Ах, мріє золота моя, цей хміль.
ІУ
Ах, мріє золота моя, цей хміль
У голові, в уяві, в серці бродить,
Усе на манівці мене заводить
У темні хащі геть від світлих піль.
Де очманілий від чаклунських зіль,
Уярмлений нечистій силі годить,
Його поволі відьма з світу зводить
І чисту душу покриває цвіль.
Але ж любов – це щастя, не хвороба,
Це мого серця золота оздоба,
І світла, божа радість у раю,
Єлей святий, душі ним рани гою,
До дна у мріях спрагло чашу п”ю
Любовного солодкого напою.
У
Любовного солодкого напою
Не пити нам, я знаю, що кажу,
Між нами Бог невидиму межу
Давно провів суворою рукою.
Кордон до неба виріс цей стіною,
Вздовж неї я роками вже ходжу
І щоб вона розпалась, ворожу,
Та марний труд, хоч бийся головою.
Це – чистоти моєї вартовий,
Яка ж вона нудна, хоч вовком вий.
Як іноді із нею важко жити,
Коли сумних накотить в душу хвиль
Любовний вал, і хоче в них втопити,
Цілує так смертельно, наче джміль.
УІ
Цілує так смертельно, наче джміль,
Краса твоя, потужні біоструми
Пронизують наскрізь мене, всі думи
Тобою тільки сповнені всуціль.
Еротова стріла пробила ціль,
І серце надрива стражданням, сумом,
Жорстоким болем і всевладним глумом,
Але її не витягти звідтіль.
Інакше – небуття мертвотний спокій...
Та все ж радію долі тій жорстокій –
Лише з любов”ю варто в світі жить
Хай із такою, більш на смак гіркою,
Та хтось душевні рани так ятрить
Із лютою ненавистю й злобою.
УІІ
Із лютою ненавистю й злобою
На мене важить клятий Сатана,
Ним думка рухає лише одна –
Як допекти підступністю лихою.
,
А мо дружить із силою страшною?
(Чи це наш ворог, то іще хто-зна?!)
Продать їй душу і тоді вона
Навік тебе з”єднає ізо мною?!
Чи ж не лукавий нас штовха на гріх?!
Роздертий болем протиріч моїх,
Я – на розпутті, йти куди – не знаю,
Як вершник зранений, бреду бо-зна звідкіль...
Ну а диявол? Він завжди чигає –
Коня кусає, сипле в рани сіль.
УІІІ
Коня кусає, сипле в рани сіль,
Іще й тихцем попругу підрізає,
І вершник непомітно так сповзає
В болото зради, у розпусти гниль.
У безхребетний почуттів кисіль,
Що мужеської твердості не знає...
Оця безвольність душу роз”їдає
Отак, як їсть, бува, одежу міль.
Чи Бог мене всесильний порятує?
(Він – вірності могутній адвокат!)
Хай коло мого серця повартує,
Бо ж Сатана, як електричний скат,
Шпига його і болем (не жартую!),
Уперто так натоптує, мов кат.
ІХ
Уперто так натоптує, мов кат,
Не втомлюється, клятий, мордувати,
А серце не відмовиться кохати...
Чи взяти в когось інше напрокат?
Чи виготовить вдалий дублікат,
Щоб міг ним розум вільно керувати
Й програму грішну звідти вилучати –
Лиш забажай – все зробить автомат.
Та душу я живу не вб”ю нізащо,
Розтяв її очей твоїх булат,
Хай кровоточить віршами, пропаща,
Таємній пристрасті вже чорт, мов брат,
Дорогу в пекло мостить якнайкраще,
Знущанням муки збільшує стократ.
Х
Знущанням муки збільшує стократ,
Бо ж дивлячись у світлі твої очі,
Хто ж стримуватись, ну, скажи, захоче,
Чуттів потокам ставить сто загат...
Здається, що зламать залізо грат
Змогла б ця сила легко і охоче,
Коли вулкан кохання заклекоче –
Він пута рве, як дитинча – цукат.
Ілюзії. Вже совість, як вудила,
Порив мій – стати дибки – присадила,
Обставин несприятливих аркан
Затиснув горло цупко, мов лещата,
Стікаю кров”ю від сердечних ран
І вже себе готую я до страти.
ХІ
І вже себе готую я до страти.
Бо нащо жить, коли не буть твоїм,
Як досі не молився духам злим,
То нині пізно їх уже благати.
Чи схоче Бог оте благословляти,
Чого бажаю всим єством своїм,
І потурати пристрастям таким?!
За це він може тільки покарати.
- Ні, кажуть, - ти покайся, і простить,
І будеш далі тайкома грішить,
Аби не забувався про спокуту...
Так відьми шепчуть, та не вірю їм,
Не каюся, люблю, мов п”ю отруту,
На плаху йду із усміхом ясним.
ХІІ
На плаху йду із усміхом ясним –
У Сатани відточена сокира,
І ненависть його відверта й щира –
Вкоротить віку помахом одним.
Він жде, що все ж покаюсь перед ним!
Та не візьму такого за кумира –
Не звик собі міняти командира –
Хай здамся в прямоті оцій дурним.
Для тебе жив, о дочко неба й пекла,
Тобі – уся любов моя запекла...
Не зміг я Богу й Чорту стать своїм,
Тому й кохану не здобув і втратив,
І не зумів кохання подолати,
І умираю з іменем твоїм.
ХІІІ
І умираю з іменем твоїм,
Щаслива будь, моя солодка мріє,
Мій до останку дух тебе леліє
Скупої ласки поглядом живим.
Коли в очах спалахував інтим
Й рука стискала руку... Душу гріє
Видіння те і знову серце мліє,
І спиниться хай з відчуттям оцим.
Кохання безум відігнати мав я
На доли й гори, лужне різнотрав”я
І знов здоров”ям сповнитися міг...
Та за гріхи все ж зазнаю розплати,
З іменням любим і на плаху ліг,
Його вуста устигли прошептати.
ХІУ
Його вуста устигли прошептати...
Для циніка – безглуздий мій кінець.
Любов у мріях – та нехай їй грець –
Чи варт цим жить і через це вмирати?!
Вже краще спокусить тебе і мати,
У любощах пізнать жадань вінець,
Сказать собі самому: “Молодець!”
А потім іншу в “сіті” упіймати.
Та зрадником не став я – ось в чім річ,
І цим сумління власне заспокою,
Й без милої життя – мертвотна ніч,
Суцільна мука для душі живої.
Здушив смертельний зашморг протиріч –
Не буде в нас кохання із тобою.
ХУ
МАГІСТРАЛ
Не буде в нас кохання із тобою,
А лиш у віршах мовчазний мій біль
Тобі і людям виллю із журбою...
Ах, мріє золота моя, цей хміль
Любовного солодкого напою
Цілує так смертельно, наче джміль
Із лютою ненавистю й злобою
Коня кусає, сипле в рани сіль,
Уперто так натоптує, мов кат,
Знущанням муки збільшує стократ.
І вже себе готую я до страти,
На плаху йду із усміхом ясним
І умираю з іменем твоїм –
Його вуста устигли прошептати.
Квітень 7505 (Від Трипілля) (1997) – січень 7506 (1998) р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Смерть з любові (вінок сонетів)
... Ой, очі, очі, очі дівочі,
Де ви навчились зводить людей?
З народної пісні ...
ІНе буде в нас кохання із тобою,
Бо іншій зовсім відданий навік,
Я добрий сім”янин і чоловік,
Не вкрию більш себе гріха ганьбою.
І кожен раз готуюся до бою
Із чарами принадливих повік,
Очей великих і рум”яних щік,
І поглядів спокусливою грою.
Від їхніх стріл себе обороню,
Ти не проб”єш байдужості броню,
Та хоч краса у штурмі навісному
Штурмує бастіони звідусіль,
Не видам слабину свою нікому,
А лиш у віршах - мовчазний мій біль.
ІІ
А лиш у віршах - мовчазний мій біль,
Моя таємна пристрасть процвітає,
Оця сліпа закоханість витає,
Немов мара диявольських свавіль.
Парісе, хіть блудливу пересиль,
Тобі народ осанну заспіває,
І Троя незруйнована засяє
Від праведних, святих твоїх зусиль.
Але, безвольний, ти програв двобій.
І все життя не маєш супокою,
Бо подолав тебе спокусник-змій...
А я борюся ще, немов за Трою,
Таємні муки і свій жаль тяжкий
Тобі і людям виллю із журбою.
ІІІ
Тобі і людям виллю із журбою
Німу печаль. Бува в самотині
Мене зненацька видива хмільні
Обгорнуть сатанинською імлою...
І душу й тіло збуджують собою,
Так, наче наяву, не в напівсні,
Лише удвох, шалені, навісні,
Своє кохання творимо весною.
Цілую найсолодші я вуста,
Рука кохане тіло пригорта...
Але в житті ніколи не спізнаю
Оцих моїх примарних божевіль,
Хай зрідка хоч уяву сповиває,
Ах, мріє золота моя, цей хміль.
ІУ
Ах, мріє золота моя, цей хміль
У голові, в уяві, в серці бродить,
Усе на манівці мене заводить
У темні хащі геть від світлих піль.
Де очманілий від чаклунських зіль,
Уярмлений нечистій силі годить,
Його поволі відьма з світу зводить
І чисту душу покриває цвіль.
Але ж любов – це щастя, не хвороба,
Це мого серця золота оздоба,
І світла, божа радість у раю,
Єлей святий, душі ним рани гою,
До дна у мріях спрагло чашу п”ю
Любовного солодкого напою.
У
Любовного солодкого напою
Не пити нам, я знаю, що кажу,
Між нами Бог невидиму межу
Давно провів суворою рукою.
Кордон до неба виріс цей стіною,
Вздовж неї я роками вже ходжу
І щоб вона розпалась, ворожу,
Та марний труд, хоч бийся головою.
Це – чистоти моєї вартовий,
Яка ж вона нудна, хоч вовком вий.
Як іноді із нею важко жити,
Коли сумних накотить в душу хвиль
Любовний вал, і хоче в них втопити,
Цілує так смертельно, наче джміль.
УІ
Цілує так смертельно, наче джміль,
Краса твоя, потужні біоструми
Пронизують наскрізь мене, всі думи
Тобою тільки сповнені всуціль.
Еротова стріла пробила ціль,
І серце надрива стражданням, сумом,
Жорстоким болем і всевладним глумом,
Але її не витягти звідтіль.
Інакше – небуття мертвотний спокій...
Та все ж радію долі тій жорстокій –
Лише з любов”ю варто в світі жить
Хай із такою, більш на смак гіркою,
Та хтось душевні рани так ятрить
Із лютою ненавистю й злобою.
УІІ
Із лютою ненавистю й злобою
На мене важить клятий Сатана,
Ним думка рухає лише одна –
Як допекти підступністю лихою.
,
А мо дружить із силою страшною?
(Чи це наш ворог, то іще хто-зна?!)
Продать їй душу і тоді вона
Навік тебе з”єднає ізо мною?!
Чи ж не лукавий нас штовха на гріх?!
Роздертий болем протиріч моїх,
Я – на розпутті, йти куди – не знаю,
Як вершник зранений, бреду бо-зна звідкіль...
Ну а диявол? Він завжди чигає –
Коня кусає, сипле в рани сіль.
УІІІ
Коня кусає, сипле в рани сіль,
Іще й тихцем попругу підрізає,
І вершник непомітно так сповзає
В болото зради, у розпусти гниль.
У безхребетний почуттів кисіль,
Що мужеської твердості не знає...
Оця безвольність душу роз”їдає
Отак, як їсть, бува, одежу міль.
Чи Бог мене всесильний порятує?
(Він – вірності могутній адвокат!)
Хай коло мого серця повартує,
Бо ж Сатана, як електричний скат,
Шпига його і болем (не жартую!),
Уперто так натоптує, мов кат.
ІХ
Уперто так натоптує, мов кат,
Не втомлюється, клятий, мордувати,
А серце не відмовиться кохати...
Чи взяти в когось інше напрокат?
Чи виготовить вдалий дублікат,
Щоб міг ним розум вільно керувати
Й програму грішну звідти вилучати –
Лиш забажай – все зробить автомат.
Та душу я живу не вб”ю нізащо,
Розтяв її очей твоїх булат,
Хай кровоточить віршами, пропаща,
Таємній пристрасті вже чорт, мов брат,
Дорогу в пекло мостить якнайкраще,
Знущанням муки збільшує стократ.
Х
Знущанням муки збільшує стократ,
Бо ж дивлячись у світлі твої очі,
Хто ж стримуватись, ну, скажи, захоче,
Чуттів потокам ставить сто загат...
Здається, що зламать залізо грат
Змогла б ця сила легко і охоче,
Коли вулкан кохання заклекоче –
Він пута рве, як дитинча – цукат.
Ілюзії. Вже совість, як вудила,
Порив мій – стати дибки – присадила,
Обставин несприятливих аркан
Затиснув горло цупко, мов лещата,
Стікаю кров”ю від сердечних ран
І вже себе готую я до страти.
ХІ
І вже себе готую я до страти.
Бо нащо жить, коли не буть твоїм,
Як досі не молився духам злим,
То нині пізно їх уже благати.
Чи схоче Бог оте благословляти,
Чого бажаю всим єством своїм,
І потурати пристрастям таким?!
За це він може тільки покарати.
- Ні, кажуть, - ти покайся, і простить,
І будеш далі тайкома грішить,
Аби не забувався про спокуту...
Так відьми шепчуть, та не вірю їм,
Не каюся, люблю, мов п”ю отруту,
На плаху йду із усміхом ясним.
ХІІ
На плаху йду із усміхом ясним –
У Сатани відточена сокира,
І ненависть його відверта й щира –
Вкоротить віку помахом одним.
Він жде, що все ж покаюсь перед ним!
Та не візьму такого за кумира –
Не звик собі міняти командира –
Хай здамся в прямоті оцій дурним.
Для тебе жив, о дочко неба й пекла,
Тобі – уся любов моя запекла...
Не зміг я Богу й Чорту стать своїм,
Тому й кохану не здобув і втратив,
І не зумів кохання подолати,
І умираю з іменем твоїм.
ХІІІ
І умираю з іменем твоїм,
Щаслива будь, моя солодка мріє,
Мій до останку дух тебе леліє
Скупої ласки поглядом живим.
Коли в очах спалахував інтим
Й рука стискала руку... Душу гріє
Видіння те і знову серце мліє,
І спиниться хай з відчуттям оцим.
Кохання безум відігнати мав я
На доли й гори, лужне різнотрав”я
І знов здоров”ям сповнитися міг...
Та за гріхи все ж зазнаю розплати,
З іменням любим і на плаху ліг,
Його вуста устигли прошептати.
ХІУ
Його вуста устигли прошептати...
Для циніка – безглуздий мій кінець.
Любов у мріях – та нехай їй грець –
Чи варт цим жить і через це вмирати?!
Вже краще спокусить тебе і мати,
У любощах пізнать жадань вінець,
Сказать собі самому: “Молодець!”
А потім іншу в “сіті” упіймати.
Та зрадником не став я – ось в чім річ,
І цим сумління власне заспокою,
Й без милої життя – мертвотна ніч,
Суцільна мука для душі живої.
Здушив смертельний зашморг протиріч –
Не буде в нас кохання із тобою.
ХУ
МАГІСТРАЛ
Не буде в нас кохання із тобою,
А лиш у віршах мовчазний мій біль
Тобі і людям виллю із журбою...
Ах, мріє золота моя, цей хміль
Любовного солодкого напою
Цілує так смертельно, наче джміль
Із лютою ненавистю й злобою
Коня кусає, сипле в рани сіль,
Уперто так натоптує, мов кат,
Знущанням муки збільшує стократ.
І вже себе готую я до страти,
На плаху йду із усміхом ясним
І умираю з іменем твоїм –
Його вуста устигли прошептати.
Квітень 7505 (Від Трипілля) (1997) – січень 7506 (1998) р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію