ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Проза
СИЛА ПОЕЗІЇ
І
Вона сама покликала його очима. Він не раз помічав її ласкавий, усміхнений, ніби запрошуючий погляд карих зіниць.
«У Болгарії мало гарних дівчат, але вже коли трапляються , то це – справжні красуні» - згадалися слова батька, - ось і вона така – майнула думка.
І справді, висока, струнка, як українська тополя, правильний овал обличчя, густе чорняве волосся, ледь стиснуте непомітним зажимом, романтичною хвилею спадало нижче округлих плечей, ніжністю сяяли замріяні очі-топази.
Два карих глаза, ясных два топаза
Передо мной сияют, как огни,
Мои поработители они,
Тюремщики мои – два карих глаза.
Ослушаться не в силах их приказа,
Их чары – наваждению сродни,
Меня лишили разума, одни
Они – источник моего экстаза.
Заполнили собой мечты и сны,
Все мысли ими прочь оттеснены,
И вдохновенье зажжено лиш ими...
Згадався цей фантастично-образний емоційний сонет улюбленого Ронсара.
Саме така буря пристрасті бушувала в його грудях. Він просто розцілував ту книжку французького поета, який співав про кохання так суголосно його душі.
Усе не було нагоди залишитися наодинці. Усе якісь справи, хоч і перебував на відпочинку з батьками у Варні в Міжнародному будинку журналістів, куди з»їжджались майстри пера з сім»ями з усієї Європи. То їдальня, то пляж, то ігрища з болгарськими друзями, з якими швидко заприятелював, бо добре володіли російською і були комунікабельні.
І ось тихий літній вечір. Він сам прогулювався у невеличкому гарно затіненому саду будинку відпочинку. Раптом здалеку на алеї майнула знайома струнка постать. Ця довга коса майже до пояса, її ні з ким не сплутаєш. І пам»ятаючи її «закличний погляд», він сміливо рушив за дівчиною.
В глибині саду було кілька гойдалок. Вона присіла на одну з них і легенько погойдувалась, ніби в такт вечірньому леготові. Він підійшов, вона привітно посміхнулася і почалася невимушена бесіда. Її ім»я було дивовижним – Росі, а повністю – Росиця. "Сама поезія, а не ім"я" – подумалось йому.
Щось таке зустрічалося у Тичини у вірші "Я утверждаюсь":
…Яка вода, яке зерно – росиця!
– Ну як же не сіять.
Скільки тих рос у віршах українських поетів – не злічити. Мати її була журналісткою, а батько – художником.
А вони обоє – у віці Ромео і Джульєтти. Йому - 16, а їй – 14.
Слово по слову, і симпатія взаємно росла, наростала, бубнявіла, як ті бруньки навесні. Рука потяглася до руки, взаємне щемне стискання пальців. І перший поцілунок – солодкий, чистий, свіжий, як смак почорнілої достиглої черешні у його бабусі на Вінниччині.
Повз лавочку, на якій це сталося, усе проходили люди. Закохані, сп»янілі від напливу почуттів, нікого не помічали. Їм би сховатися десь у гущавині. Так ні.
Різкий окрик раптом прорізав тишу. Росицю покликала її мати.
Він знехотя випустив її руку і з пекучим жалем дивився услід, як коса її майнула за кущами жасмину.
Почулися лайливі слова болгарською.
« Дивно, хіба б лаяли мене батьки, побачивши з дівчиною?» - риторично спитав він самого себе. І сам відповів – «Певно, що ні».
І потяглися чорні дні. Її батьки заборонили їм зустрічатися. При зустрічі, йдучи з ними, вона відверталася од нього, а наодинці вже боялася довго спілкуватися, а кинувши одне-два слівця, тікала. Мовляв, вона ще мала, їй треба вчитися, а не на хлопців задивлятися. Певно, так їй сказала мати.
Та насправді це були відмовки. Був би він болгарином чи будь-ким іншим, тільки б не росіянином з Радянського Союзу, все було б інакше. Болгари, певно, забули, що не всі, хто з СРСР, росіяни.
Ситуацію йому прояснив болгарський друг Ніко. На вечорі дружби в Міжнародному будинку журналістів, де свідомо садили за стіл людей різних національностей, його родина сиділа з росіянами, і ті поводили себе так, ніби не болгари, а вони були тут господарями. Ота приказка, що «хороша страна Болгария, но Россия лучше всех» - не раз злітала в них з уст, та в Болгарії цей номер не проходив. Корінні жителі не були шістнадцятою республікою насправді, як про них говорили у ті часи. І вперто ігнорували росіян на тому вечорі, спілкуючись виключно між собою і лише болгарською, так що обурені чужинці встали, і кинувши кілька лайливих слів, пішли з-за столу.
- Ніко, ти можеш пояснити її батькам, що я – українець – представник найбільшої поневоленої нації Радянського Союзу – просив він друга.
І болгарин не підвів. В якусь хвилю розговорився на пляжі з батьком Росиці. І розповів дещо про нього.
Наступного дня її батьки запросили його за стіл разом з ними, розпитували про родину, Україну, питали як українською звучить те чи інше слово. Не раз чули, як він, запливши в море ледь не за горизонт на гідропеді, виспівував українські пісні. Все наче б складалося добре. Тільки от його кохана Росиця була настільки заляканою, що вже не йшла на контакт, хоч її і відпускали до нього.
З горя він заплив далеко в море. І не міг повернутися назад. Лежав на хвилях і помалу плив до берега, але руки переставали слухатися. І раптом, коли, наковтавшись солоної води, він судорожно виринув на поверхню, побачив знайому постать на гідропеді. То був Ніко, який знову виручив його, цього разу врятувавши життя.
Настав день її від»їзду. Він проводжав її до поїзда на Софію, і просив не забувати його, писати листи. Його всього переповняла гіркота розлуки, він ледь стримував сльози. Молодший братик Росиці, Петко, мов відчуваючи його мовчазне палке кохання до сестри, прощаючись, стрибнув йому на груди, охопивши його ногами, як рідного.
- Колись ми зустрінемося, - сказала вона на прощання, - тільки у тебе буде своя сім»я, а у мене – своя.
Росиця подарувала йому браслетик з нержавіючої сталі «неделька», який тоді, наприкінці 70-х, носили юні дівчата, і він натягнув собі на руку і сказав, що не зніматиме, аж доки вони не зустрінуться знову.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СИЛА ПОЕЗІЇ
І
Вона сама покликала його очима. Він не раз помічав її ласкавий, усміхнений, ніби запрошуючий погляд карих зіниць.
«У Болгарії мало гарних дівчат, але вже коли трапляються , то це – справжні красуні» - згадалися слова батька, - ось і вона така – майнула думка.
І справді, висока, струнка, як українська тополя, правильний овал обличчя, густе чорняве волосся, ледь стиснуте непомітним зажимом, романтичною хвилею спадало нижче округлих плечей, ніжністю сяяли замріяні очі-топази.
Два карих глаза, ясных два топаза
Передо мной сияют, как огни,
Мои поработители они,
Тюремщики мои – два карих глаза.
Ослушаться не в силах их приказа,
Их чары – наваждению сродни,
Меня лишили разума, одни
Они – источник моего экстаза.
Заполнили собой мечты и сны,
Все мысли ими прочь оттеснены,
И вдохновенье зажжено лиш ими...
Згадався цей фантастично-образний емоційний сонет улюбленого Ронсара.
Саме така буря пристрасті бушувала в його грудях. Він просто розцілував ту книжку французького поета, який співав про кохання так суголосно його душі.
Усе не було нагоди залишитися наодинці. Усе якісь справи, хоч і перебував на відпочинку з батьками у Варні в Міжнародному будинку журналістів, куди з»їжджались майстри пера з сім»ями з усієї Європи. То їдальня, то пляж, то ігрища з болгарськими друзями, з якими швидко заприятелював, бо добре володіли російською і були комунікабельні.
І ось тихий літній вечір. Він сам прогулювався у невеличкому гарно затіненому саду будинку відпочинку. Раптом здалеку на алеї майнула знайома струнка постать. Ця довга коса майже до пояса, її ні з ким не сплутаєш. І пам»ятаючи її «закличний погляд», він сміливо рушив за дівчиною.
В глибині саду було кілька гойдалок. Вона присіла на одну з них і легенько погойдувалась, ніби в такт вечірньому леготові. Він підійшов, вона привітно посміхнулася і почалася невимушена бесіда. Її ім»я було дивовижним – Росі, а повністю – Росиця. "Сама поезія, а не ім"я" – подумалось йому.
Щось таке зустрічалося у Тичини у вірші "Я утверждаюсь":
…Яка вода, яке зерно – росиця!
– Ну як же не сіять.
Скільки тих рос у віршах українських поетів – не злічити. Мати її була журналісткою, а батько – художником.
А вони обоє – у віці Ромео і Джульєтти. Йому - 16, а їй – 14.
Слово по слову, і симпатія взаємно росла, наростала, бубнявіла, як ті бруньки навесні. Рука потяглася до руки, взаємне щемне стискання пальців. І перший поцілунок – солодкий, чистий, свіжий, як смак почорнілої достиглої черешні у його бабусі на Вінниччині.
Повз лавочку, на якій це сталося, усе проходили люди. Закохані, сп»янілі від напливу почуттів, нікого не помічали. Їм би сховатися десь у гущавині. Так ні.
Різкий окрик раптом прорізав тишу. Росицю покликала її мати.
Він знехотя випустив її руку і з пекучим жалем дивився услід, як коса її майнула за кущами жасмину.
Почулися лайливі слова болгарською.
« Дивно, хіба б лаяли мене батьки, побачивши з дівчиною?» - риторично спитав він самого себе. І сам відповів – «Певно, що ні».
І потяглися чорні дні. Її батьки заборонили їм зустрічатися. При зустрічі, йдучи з ними, вона відверталася од нього, а наодинці вже боялася довго спілкуватися, а кинувши одне-два слівця, тікала. Мовляв, вона ще мала, їй треба вчитися, а не на хлопців задивлятися. Певно, так їй сказала мати.
Та насправді це були відмовки. Був би він болгарином чи будь-ким іншим, тільки б не росіянином з Радянського Союзу, все було б інакше. Болгари, певно, забули, що не всі, хто з СРСР, росіяни.
Ситуацію йому прояснив болгарський друг Ніко. На вечорі дружби в Міжнародному будинку журналістів, де свідомо садили за стіл людей різних національностей, його родина сиділа з росіянами, і ті поводили себе так, ніби не болгари, а вони були тут господарями. Ота приказка, що «хороша страна Болгария, но Россия лучше всех» - не раз злітала в них з уст, та в Болгарії цей номер не проходив. Корінні жителі не були шістнадцятою республікою насправді, як про них говорили у ті часи. І вперто ігнорували росіян на тому вечорі, спілкуючись виключно між собою і лише болгарською, так що обурені чужинці встали, і кинувши кілька лайливих слів, пішли з-за столу.
- Ніко, ти можеш пояснити її батькам, що я – українець – представник найбільшої поневоленої нації Радянського Союзу – просив він друга.
І болгарин не підвів. В якусь хвилю розговорився на пляжі з батьком Росиці. І розповів дещо про нього.
Наступного дня її батьки запросили його за стіл разом з ними, розпитували про родину, Україну, питали як українською звучить те чи інше слово. Не раз чули, як він, запливши в море ледь не за горизонт на гідропеді, виспівував українські пісні. Все наче б складалося добре. Тільки от його кохана Росиця була настільки заляканою, що вже не йшла на контакт, хоч її і відпускали до нього.
З горя він заплив далеко в море. І не міг повернутися назад. Лежав на хвилях і помалу плив до берега, але руки переставали слухатися. І раптом, коли, наковтавшись солоної води, він судорожно виринув на поверхню, побачив знайому постать на гідропеді. То був Ніко, який знову виручив його, цього разу врятувавши життя.
Настав день її від»їзду. Він проводжав її до поїзда на Софію, і просив не забувати його, писати листи. Його всього переповняла гіркота розлуки, він ледь стримував сльози. Молодший братик Росиці, Петко, мов відчуваючи його мовчазне палке кохання до сестри, прощаючись, стрибнув йому на груди, охопивши його ногами, як рідного.
- Колись ми зустрінемося, - сказала вона на прощання, - тільки у тебе буде своя сім»я, а у мене – своя.
Росиця подарувала йому браслетик з нержавіючої сталі «неделька», який тоді, наприкінці 70-х, носили юні дівчата, і він натягнув собі на руку і сказав, що не зніматиме, аж доки вони не зустрінуться знову.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію