ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Євген Федчук
2022.10.06 19:28
«Патріотів», що пускать густо люблять сопель
Путін якось ввів в екстаз, як таке сказав:
«Херсонес – ето же что? Ето Сєвастополь».
От цікаво – саме що на увазі мав?
Думаю, що не секрет – Херсонес той поряд.
Можна вийти та пройтись там серед руїн.
Гл

Юрко Бужанин
2022.10.06 16:27
Ми – полігон для їхніх технологій,
Ми алілуємо чужинським зайдам,
Наш компас збився десь на півдорозі,
Своїх Богів могил тепер не знайдем.

У наших мізках медіа – клоака,
Приборкать грантом модно наше Слово,
З книгарень Гаррі Поттер - вурдалака

Сергій Губерначук
2022.10.06 13:03
«Запорожець за Дунаєм» «Щастя народу мого…» Вільям Шекспір став великим попри те, що сюжети своїх п’єс запозичував у інших авторів як відомих, так і невідомих. Поет втілював у свою творчість усе, що торкнулось його серця. Оперу «Запорожець за Дунаєм»

Домінік Арфіст
2022.10.06 11:55
сестро-музико моя,
я ходу пружиню…
наша мова – нічия –
ми – сніги вершинні…
Ваш хлопчачий говірок
за межею слова –
ідемо ми крок у крок –
моря післямова…

Микола Соболь
2022.10.06 11:10
Приречений на муки жити вічно
він і донині гріх тяжкий несе
хоч бганками пронизане лице,
хіба важливо в травні чи у січні,
чи сніг, чи дощ стікає, як сльоза
гуляє вітер, чи гримить гроза…
у цьому, певно, наша вся трагічність
нести свою біду за крає

Тетяна Левицька
2022.10.06 08:59
Якщо буду гратись з тобою в мовчанку,
Ти перший порушиш мовчання.
І поміж розлук, від зорі до світанку,
Розквітне взаємне кохання.

А раптом, байдуже я в очі погляну,
Тебе перестану жаліти.
Гречаного меду наллєш в порцеляну,

Віктор Кучерук
2022.10.06 05:29
Повно шереху та свисту
За причиненим вікном, –
Обриває вітер листя
Й підмітає заразом.
Тільки вихриться шершаве
Й так яскраво мерехтить
Перед зором зліва й справа,
Мов спалахує щомить.

Микола Соболь
2022.10.06 04:56
Ой, не чіпайте кам’яних бабів!
Не знає скіфський меч врагу пощади.
Ти чуєш ніч, а в ночі вітру спів,
який зове у степ мокшу вмирати…
Заради чого лиш скажи мені
ви пробудили духів наших предків?
Згорить Москва в пекельному вогні,
в оселі ж наші прил

Ігор Шоха
2022.10.05 22:37
Виконую задачі дідусеві.
Закрию хату... і сезон... і сад,
і очі... на чаруючий наряд
цієї осені... прощаюся, напевне.
Останню шану віддаю деревам,
надія є, що вернуся назад.
Уміємо на долю нарікати,
неначе є ще інші варіанти,

Ігор Герасименко
2022.10.05 18:09
За вікном каштани обсипались,
вже з руки злетів останній палець.
Не двірник – митець печаль змете
в товариство листя не смутне.

Симпатичне молоде насіння –
карооке, гіркоїстівне –
зношені емоції здійме

Сергій Губерначук
2022.10.05 10:08
Біля віконця, що дихало миртою
з дня, світло-білого дня.
Ваше чоло під священною митрою
тільки й угледіла я.

Ви пропливли упродовж, коридорами,
крила й хоруґви несли.
І понад слід Ваш молитвами скорими

Віктор Кучерук
2022.10.05 06:14
Швидкоплинні, безупинні
Дні біжать, минають, йдуть, –
Залишається незмінно
Проминання віку суть.
Вчора посмішка дитинна,
Нині – смуток на лиці, –
Затихає шумовиння
Дивовижних бубонців.

Микола Соболь
2022.10.05 06:09
Зима все вибілить. А душі?
Зчорнілі душі, мабуть, ні.
Вони і досі на війні.
Тому, напевно, небайдужі
до лихоліть і до страждань
єдине маючи з бажань –
напитися земної стужі
й летіти десь за небокрай.

Володимир Бойко
2022.10.04 23:41
путін лаштується в рай? –
Цур, душогубе запеклий.
Краще собі пошукай
Місця теплішого в пеклі.

Щоб веселіше було,
Аби душа не хандрила,
Може, прихопиш, пуйло,

Віктор Кучерук
2022.10.04 05:57
Ми всі чекаємо світання,
Ми всі чекаємо на день
В яскраво-сонячнім убранні
І без розривів аніде.
Ростуть на краще сподівання,
Мов чиста синь межи хмарин, –
Ми всі чекаємо світання
І тільки радісних новин.

Микола Соболь
2022.10.04 05:53
Коли душі захочеться співати,
нехай співає, що їй тій душі.
Вона знайшла у тілі свої ґрати
і сльози їй, немов комусь дощі.
Нехай співає, не переч, не треба,
поринь і ти до світлих перемін.
Настане час злетіти їй у небо,
як заячить про те церковний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Губерначук (1969 - 2017) / Проза

 Гортаючи сторінки щоденника…
* * *
Того ж дня, що й почато, тої ж ночі, що й кінчено.
«І подарую я Тебе Нікому» (до щоденника) .

* * *
вересень 1985 р.
Жити – значить творити. Творити прекрасне, чудове, добре, а значить, корисне людям. Так творити, щоб для користі іншим вкладати в свою працю всю свою душу, вміння, працювати від щирого серця, із натхненням і радістю, що така праця – не щось марне, а потрібне людям. У цьому я вбачаю красу життя.
Недоліки. Вони є в кожної людини. І в мене, і в когось іншого – у всіх. Вчасно їх помітити, зрозуміти – ось покликання кожної людини. А щоб це зробити, треба подивитись на себе збоку, очима інших людей. Деякі недоліки переростають у тяжкі звички з неприємними наслідками. Це неприпустимо. Не можна миритися з недоліками і ще більше – дивитись на них як спостерігач. Така моя думка.
«Наше» – це те, що належить усім. Це наша планета, це наша країна, місто, будинок. «Моє» – це все, що належить одному, це те, що зроблене власними руками, здобуте власною працею, а не чужою.
Настанови старших є різні. Є правильні, а є і неправильні. Останнє відбувається через хибні, неправильні поняття з того чи іншого питання. Тому потрібно мати свою думку, але й з увагою відноситися до порад старших, які мають певний досвід.
Любов до дітей – ось основне, що я вбачаю у смислі своєї професії. Хіба можна без любові стати вчителем? Звичайно, ні. Вчителю потрібно бути добрим і водночас строгим, чесним і справедливим.
Кожна людина повинна залишити після себе добрий слід – слід, достойний людини, розумної людини.

* * *
вересень 1985 р.
Осінній день (твір-мініатюра)
Ось і знову прийшла золота осінь. Хоч і жаль минулого літа, та все ж попереду осінь, осінь чудова і прекрасна, з її вигадками та дарами. Щоб це відчути, потрібно направитися в осінній ліс. Ліс – це дзеркало осінньої природи.
І от ми в лісі. Перед нами зодягнені в розкішні шати дерева. Листя переливається на осінньому сонці то жовтими, то червоними, а іноді ще й зеленими барвами, забираючи останнє сонячне тепло.
Згодом, заглиблюючись усе далі й далі в ліс, ми ніби занурюємось у світ чудової й неперевершеної краси. Ось вибігла на галявину молоденька косуля, а за нею – з величезними рогами на гордо піднятій голові олень. Побачивши людей, вони зникають у густих заростях березняка.
Он поліз їжачок. А на його голках чимало всячини. Ось і гриб боровик, ось дике яблуко, навіть китиці горобини.
Чудово! А он на струнких ніжках молоді підберезовики. Вони підняли високо свої шапочки, ніби чимось цікавляться.
Прекрасно осінню в лісі. Так туди й тягне, несе, щоб помилуватися її природою, її вродою.

* * *
Інколи буває: біжиш вулицею, і в якийсь момент, мабуть, потойбічна сила спиняє тебе, примушуючи озирнутися, роздивитися уважно довкола, дійти висновку, що ти тут не один. Є ще дерева, кущі, трава, квіти. Всі вони, як і ти, живі: дихають, пускають коріння вглиб до води, долонями листочків ловлять сонячне проміння, поспішають вирости, хворіють, вмирають. Вони є. Чому ми, люди, так рідко звертаємося до природи? Адже це наші витоки, наша атмосфера. Від нашої нікчемності природа стає схожою на нас, гине.
Ходить дивний чоловік лісом. Дивиться, дивиться, шарудить у осінньому листі. Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
– Себе, – відповідає він. У всіх повні кошики грибів. А у нього – порожній.
Своє натхнення людство завжди шукало в природі. У щонайменшій краплинці роси, яка спинила свій плин на білосніжній пелюстці ромашки, можна побачити, як віддзеркалюється цілий світ, як обертається планета.
Природа, як і людина, змінюється. Пори року накладають неповторну печать на кожен її фібр, як і людина, коли вона народжується, шукає, зріє і відходить.
Осінні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав , багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій…
(Ліна Костенко)

Як на мене, то найкраще вдається відчути красу саме поетам. Ліна Костенко якось сказала, що любить писати про те, що вічне. «А що є вічним?» – запитав хтось. «Кленовий лист», – відповіла поетеса. Як влучно сказано! Революції приходять і відходять, та єдине, що ще вічне поміж нас – природа.
Природа й любов. Вони завжди поруч. Вони однаково вразливі й сильні. Спробуй, зачепи сильне почуття любові, і воно, як грім серед ясного неба, вибухне чи то рясним дощем сліз коханої дівчини, чи то гнівною блискавкою промайне і зникне назавжди.
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
(Ліна Костенко)

Любити свою осінь, мабуть, так важко. Я ще молодий, довкола мене – весна, літо. Поняття смерті для мене ховається десь у лісових хащах, де темно, як уночі, де сови приречено сповідують свої страшні молитви.
Любов безсмертна, як справжня поезія.
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
у ґрунт поезії впаде.
(Ліна Костенко)

Безсмертна природа зробить своє: зерно проросте. З’являтимуться нові поети, неповторні й щирі у своїх талантах. Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити, воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми так звикли. Відродиться краса, любов, природа, рідний край, нарешті – незалежна Україна, мова, культура, наша поезія, наша неповторність: і я буду щасливим, майбутні діти мої й онуки…
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
(Ліна Костенко)

Неповторність кохання…
Краса душі, краса любові.
Найвища на землі краса.
(Володимир Сосюра)

Що є любов? На цьому, здавалося б, простому, але водночас шекспірівському запитанні спіткнулося чимало людей, і людей добре знаних, відомих. Любов оспівана поетами, письменниками, музикантами, філософами, навіть науковці намагаються давати їй якесь визначення. Любов називають найбільшим скарбом, що його подарував Всевишній людству.
Але далеко не кожен здатен вповні осягнути її природу. Запорукою високої любові є душевна краса людини та її велика вдача. Що ми найбільше цінуємо в людині? Душу. У глибокій душі завжди горить іскра любові. Адам і Єва, Ромео і Джульєтта, Лукаш і Мавка – усі вони первинно були пройняті красою і любов’ю до світу. І коли побачили один одного, відчули спорідненість власних душ, несамовито злилися в єдиному екстазі – любов розцвіла, і, мабуть, вже ніщо не могло її спинити.
Жаль, багато й низьких душ ходить поміж нас. Доля їхніми та власними руками наносить нам страшні удари, насилає на нас шалені випробування й тяжкі перепони. Тим яскравіше розцвіте квітка кохання, винісши на собі асфальтовий тягар труднощів і поневірянь.
Любове, чому ти іще жива?
Боронила людські права
ти на вогнищах інквізицій.
Коли смерть справляла свої жнива,
ти блукала, немов вдова,
і палали обличчя вбивців…
(Ліна Костенко)


* * *
– Лише кохання порятує люд.
– Кохання ладаном дише.
– Аби любов – буде все гаразд.
– Знаю, любі, ви у мене є! Кожен із вас – талановитий птах.
Кожен із вас – це сонечко моє в душі, в молитвах і думках!
– Твоє серце б’ється в моїх грудях.
– Небо починається з очей моєї коханої.
– У серці більше страхів, ніж любові.
– Де любов – там завжди ллється кров.
– Найточніший час – биття серця.
– Коли тебе чекати? В яку весну?
– Якби ти знала, хто ти є така!..
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
– Живи в ритмі весни, живи в ритмі любові,
живи в ритмі радісного серця.
– Почуй найтихіше зітхання душі, що молиться…

* * *
– Коли я виділяю когось одного, я забуваю про всіх інших. Тепер я люблю всіх.
– Очистив любов я свою у спокої.
– Війна. Мистецтво. Світ. Любов. А від життя лише три краплі.

* * *
Боже! Благослови Україну. Благослови моїх рідних.
Благослови всіх дітей. Благослови батька й неньку.
Благослови мою землю.
Благослови навіки!

* * *
Проріжмо шлях на вільний лан.
Все оповите синьо-жовтими словами.
Для України – ми. А Україна – з нами.

* * *
5 листопада 1988 р.
– Моє покоління не знало незгод, не бачило голоду, війни й розрухи…
– Мою бабусю – сиву давнину – ніколи не побачити одну.
До неї йдуть онуки і сини наслухатись билин, казок, видінь і правди, й сну.

* * *
Ти тягнеш за собою осені шлейф,
букет запахів із хризантем і кленового листя.
Але я ж не фея, але ж ти не ельф,
щоб утримати літо в червонім намисті.

* * *
7 листопада 1988 р.
– Коли мине образа твоя,
не знаю де і з ким буду я.
Не раз на листя сніг припаде,
і пам’ять шлях крізь нас прокладе…
– Осінь вірші писала на кожнім листку і з дерев посилала їх кожній людині…

* * *
травень 1989 р.
Ми за те, щоб на Україні взагалі не поставало питання вивчення чи не вивчення рідної української мови… Всі, хто проживає на території України, їсть її хліб, повинні обов’язково вивчати українську мову, спілкуватися нею як державною. І це повинно бути затверджено законодавством УРСР.

* * *
8 травня 1989 р.
Маленькі одкровення великої людини особливо песимістично на мене діють, тому що важко усвідомлювати банальність величі.

* * *
22 липня 1989 р., Київ
– За небесною межею – маячня земна…
– Я йду від тебе до тебе.
– У мене Нікого є́!

* * *
Забігався по вікнах дощ чи сніг.
Мене то холод, то тепло проймає.
І я кудись поміж зірок побіг…
А так буває?..

* * *
31 липня 1990 р., Богдани́
Німотна темінь… сльози, як вночі.
Безпутство слів усі пісні зламало.
Як осінь солов’ям відійме голоси,
так при весні ти в мене серце вкрала…

* * *
Усесвіт підводний чи космос земний?

* * *
4 жовтня 1991 р. (2 год. 25 хв., ніч), Київ
Настав час спинитися… Думок і мрій накопичилося стільки, що їх необхідно постійно фіксувати хоча б, аби вони не лишилися пустими відгуками легкокрилого часу літ так через 20. На те і цей щоденник .
Уже декілька разів я намагався бруднити папір звітами днів… Як і будь-яку іншу справу, так само і цю я так і не закінчив, вірніше, не дотримався своїх планів. З одного боку – це стільки зайвої писаними, а з іншого – пам’ять із роками розгублює фарби й ноти життя. Жаль…
Із чого ж почати? Чого я хочу? Мабуть, головне, що я вже щось можу. Можу вчитися в невмирущому театральному інституті…
І все ж таки я хочу любити по-справжньому. Все. Все любити по-справжньому. Я хочу справжньої любові до театру, поезії, людей, жінок, мистецтва, дітей, Космосу, Життя і Смерті. Хочу бажання творити. Натхнення творити…

* * *
Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ наш. І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, наповнювала душі Божим сяйвом – золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення.

* * *
Старим себе відчув у 26 довкіл дітей, які стріляли й матюкались…

* * *
26 листопада 1995 р., м. Київ.
Творчість – породжена безмежністю.

* * *
7 червня 1996 р., Богдани́
Написав вірш «Гнів». Як міг в архів потрапити мій гнів?

* * *
30 листопада 1996 р.
Від нежиті є лікар – то життя.

* * *
31 грудня 1996 р.
– Хай злі всі стануть добрими, а добрі – ще добрішими.
В Новому році тепла й добра побільшає!
– Від нас тікає стрілка щосекунди по циферблату діб.

* * *
2 січня 1997 р.
– Бажання як лаваш, поламаний руками...
– Невимовний, незліченний світ любові.
– Прикро бути частиною чогось, навіть не знаючи, чим воно є.
– Людина не стає рабом, поки вільний її розум,
і не стає дурнем, поки вірить своїм ідеалам.

* * *
9 жовтня 1998 р., Київ
– Я занурю тебе весною, я заберу тебе з собою.
– Почуття не вмирають, їх вбивають.
– Сліди зради – це зуби, а розплата – це кров.
– Хто сказав, що мені доля зла подарована, що шукаю не те?!
Хто сказав, що мені зла любов подарована, що люблю я не ту?!
Хто сказав, що іду не туди?!.
– Ти біля входу в рай руку мені подай.

* * *
18 жовтня 1999 р., Київ
Творчість – Така́, як Ти!

* * *
22 липня 2001 р., Богдани́
Поема «Обрії»:
1. Обрії дитинства. Весна. «Діти Борисфена».
2. Обрії юності. Літо. «Обрії».
3. Обрії зрілості. Осінь. «Золоті жнива».
4. Обрії старості. Зима. «Рай».

* * *
6 жовтня 2001 р.
– Любов не прагне до мети, адже сама не є метою…
– У серці шукай мене, але не суди.
– Тиша повітрям дише.
– Пише мозок, очі й рука,
і при цьому багато присутніх –
птахи, небо, любов і ріка.
– Мої діти – мої вірші. Є схожі й різні. Є правдиві й брехня. Є і нема.
– Як пише вірші сліпий? Як пише вірші глухонімий?
Як пише вірші той, у якого не працює жоден чуттєвий орган?
– Навіщо нам, неспіваним пісням, шукати в паузах чиїсь слухняні ноти?

* * *
11 січня 2002 р.
Україна завжди прагнула до достатку, до багатого життя. Тільки їй ніколи «цього» не давали.

* * *
Україну я цілую у Дніпро.

* * *
27 квітня 2002 р., Київ
– Прощаюся з квітнем цвітним і привітним у синім цейтноті весни.
Вертаюся знову в травичку на берег Десни.
– На зотлілих сторінках повареної книги я читаю рецепт її молодості. Укладач – забутий. Автор – мені невідомий. А рецепт – до смішного простий.
– Репетиції її молодості.
– Строгі очі прорізають глибоко м'якість серця.
– Люблю не знати сяйва од зорі. Люблю не звідати дороги до нікуди.
– Я нещасний, тому що крадій. Я все, що міг, украв у цього життя.
– Я загубив літа.
– По почестях – віддам, по праву – відберу...
– Куди спішиш – туди не попадеш, куди попадеш – зовсім не спішиш...
– Іскра – те ж джерело, те ж тепло, тільки не довговічне.
– До межі Небес – метушня і маячня земна.

* * *
Живи сьогодні, насолоджуйся і радуйся ночам і дням, які твої, та Бога прославляй.

* * *
28 квітня 2002 р., Київ
Я – не російський поет, я – поет український. У мене дуже південна мова.

* * *
– Реально існує школа професора Бориса Ставицького.
– Український театр має бути кращим європейським театром, про що мріяв ще Лесь Курбас, але втілити це до сих пір не вдалося.
– Потрібно: новий підхід до питань подальшої (після інституту) долі молодих акторів; згуртований колектив, талановиті актори, перевірені часом стосунки; діючий репертуар (3 вистави різного плану – і для дорослих, і для дітей), що користується у глядача успіхом; відомі й талановиті педагоги, режисери.

* * *
Вперше в Україні застосовано принцип співу All stars (Усі зірки), зокрема для пісень на слова С. Ґуберначука: «Україна молода» 1999 р., «ХХІ століття», 2002 р.
Зараз І. Корнілевич плідно працює над оперою «Серафіта» за мотивами однойменного твору Оноре де Бальзака, втілює в життя постановку духовної кантати «Православний час» (вірші С. Ґуберначука) та закінчує святкову ораторію «Од Різдва до Різдва» (вірші С. Ґуберначука).

* * *
2003 р.
– Багатство сковує думки, тривожить і мовчить.
– Шелест купюр, як і блиск монет.
– Котяться зірки, котяться дні – життя, як карусель...
– Дні – у турботах, а ночі – в тривогах.
– Неспокій виростає у тривогу.
– Тримайся за дерево – єдине, що має коріння. З кайнозойської ери до наших часів ніхто не дожив, тільки дерево.

* * *
– Нехай збудеться все, про що мурчимо...
– Я в цьому житті як горщик із ручкою всередину.
– Завдяки мені я вас врятую.
– Як багато мені мало....

* * *
2004 р.
– Ось прейскурант. Що б ви хотіли скуштувати в нашому закладі?
–– Принесіть мені, будь ласка, трошечки любові.

* * *
1 листопада 2005 р., Богдани́
Параграфи. Перґаменти. Прононси.
Відносно вірша «Первісно інший прихожий»:
§ 1. Прихожий. – Орфографічний словник української мови, стор. 608.
§ 2. Первісно інша. – Яремчук П. «Християнський консерватизм: дух, епоха, людина». Луцьк: Терен, 2005.
§ 3. Первісно інший прихожий дійсно живий тут і тепер. – Ошо Р. «Творчість. Вивільнення внутрішніх сил».

* * *
– Земля в космосі схожа на дитину в колисці часу.
– Наш світ многоликий перетворює час на портрет.
– Дві краси. Одна з них – земна.
– Не кидай камінь у небо, все одно він впаде на землю.
– У свято посміхається місто сонцем крізь куполи.
– Людська душа прагне волі вічно.
– Високий поріг – порок низький.
– Знайду розщелину у пеклі та в рай любимий попаду.
– Після вогню – земля чорна, а після дощу – знову трава.
– Тихе зло на дні душі – то пекельний рай.
– Навіть на дно печалі сонце зазирає.
– Для чого серцю святкувать літа?
– Заповідаю жити всім розлюбившим браттям.
– Який сексуальний ідеал маєш, таким і стає головний герой телесеріалу.

* * *
21 квітня 2007 р.
Плани щодо створення Київського культурного музично-драматичного центру.
Примітивний план роботи:
1. «Запорожець за Дунаєм» (мюзикл).
2. «Чайка Джонатан Лівінґстон» (естрадно-циркове шоу).
3. «Серафіта» (опера)
4. Авторський вечір – вистава (поетична композиція за власними віршами).
5 Вистава Сковородіана.
6. Шевченкініана
7. Ораторія «Од Різдва до Різдва» за власними віршами.

* * *
23 лютого 2008 р., Київ
– Слухати слово треба вже з першого звуку – тоді ти почуєш і зрозумієш усю приховану суть.
– Дослухайся – і виймай сенс.
– Люби беззвучно кожен звук – і тоді народиться вічна пісня.
– Молодість поверне лиш той, хто постарить вічність.
– Істина – в тіні, а тінь – від стіни суті.
– Забагато німоти не буває.
– Не зачиніть своїх дверей. Хай буде все відкрито (для добра).

* * *
25 червня 2008 р.
– Ще один день подаровано нам…
– Зле літо – добра зима.

* * *
28 червня 2008 р., Київ
Виводжу поняття ідеологічного колапсу. До нього потрапляють переважно імперії в стані передаґонії, а також держави без чіткої національної та гомонаціональної політики, занедбані кризовими явищами в часі.

* * *
– Мине час, і я з’явлюсь лише вдалині...
– Я знав любов – я долею розпещений.
– Усім завдячую Тобі, Любове…

* * *
7 січня 2010 р.
Різдво душі над тілом, яке живе невміло. Різдво над створеними душами, за якими ми тужимо в Різдво! Щасливий світ! Це Різдво!

* * *
– США! Ша!!!
– Тиша за крик важливіша.
– На зборі врожаю чимало народу…

* * *
…Цей труд, який захищати не слід, я нестиму через усе своє життя. Адже ті постулати, через які падає смерть на кожну його основу, є для нормальної людини несприйнятні. Коли ми дивимося на фашизм, намагаємося його забути, то не значить, що він є в минулому. Коли ми дивимося на моногамність створеного світу, то не значить, що зараз ви б не хотіли збочити…

* * *
Хай мир і тиша ці чимдужч– чимдальш,
а з віч і вуст не сходить фальш!

* * *
– Я молитися не перестану – за віру.
– Свій світ уявляв і усолоджувався ним.
– Пишу. Я пронизаний запахом свіжого чорнила.
– Спокій не мені відомий і корисний.
– Не боюся потонути, бо живу на глибині.
– Я не зневірююся в житті.
– Я – теплопалкий, а у залишку – достаток.
– Поспішаю жити, дружити, любити, усім дорожити.
– Щастям упиваюся, я тішуся вином провини.
– Любові я серце віддаю і кров.
– Я знав любов – я долею розпещений.
– Живу, як Бог, після смерті земної.
– Повеліваю – жити і з болем – розлучатись!

Контекст : «Сопілка», с. 165–191


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2022-08-16 13:11:10
Переглядів сторінки твору 94
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.074 / 5.78)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.118 / 5.86)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.773
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЩОДЕННИК
Денники
Автор востаннє на сайті 2022.10.06 13:23
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталія Кравченко (Л.П./Л.П.) [ 2022-08-17 16:42:20 ]
Майстерно
Дякую вам