ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Володимир Діброва. АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Володимир Діброва. АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ
ПОВНЕ НАВПАКИ ВІЧНОСТІ
Володимир Діброва. АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ: Роман. – К.: Факт, 2007. – 248 с.
Загодя і наперед скажу, що отримала справжню втіху від читання й спілкування з цією книгою. І знаю – чому саме! Усе-таки поділ на вартість за поколіннєвою ознакою в українській літературі другої половини минулого століття існує (перше, що я зробила – подивилась на рік народження письменника). Попри задеклароване дисидентство, він - представник покоління вихованого, толерантного, делікатного, насамперед, у мові. Вона легко- прозора, тонко-іронічна, жанрово- точна, без вкраплень так званого сленгу, який вже набив оскому в творах молодших за віком сучасних письменників. За це – велика дяка авторові!
Знахідкою автора є фабула роману: життя героя змальовано від кінця до початку. Що розділ, то Чоловік (так автор називає героя – безособово) молодшає. Розділи називаються «зупинки» - п’ята, четверта, третя, друга…Перша зупинка часу фіксує життя маленького хлопчика. Рятівна линва, за яку Чоловік періодично хапається, аби перескочити, чи перелетіти у часі й просторі, теж цікава сюжетна деталь (хоча, як на мене, це могла би бути й не линва, а якийсь інший засіб пересування, не менш фантастичний).
Андріївський узвіз – це нестак вулиця, що поєднує верх і низ міста Києва, як власне алегорія спуску життя героя від кінця до початку. На вулиці «вирує пульс епохи…люди тупцяють знизу під гору або з гори додолу…їх зигзагами й ривками несе юрба…деякі пильно тримаються правого боку, доходять до кінця, перетинають вулицю й дрейфують у зворотньому напрямку. Інших, метушливіших, пхають, мнуть та місять всі, кому не ліньки. А вони й раді, бо те, що для інших – біда, для них – пригода».
Окремо хочу завважити побудову діалогів персонажів роману, на яких, по суті тримається сюжет. Відчувається хист автора яко драматурга – багато сторінок книги навіть візуально виглядають, як театральна п’єса. Діалоги смішні, деякі звучать, як анекдоти радянської доби, що розповідались на кухнях пошепки: «Як ви, питає його лікар, почуваєтеся? / Почуваюся, каже він, добре. / Це добре. А ще як? / Погано. / А ви ж як хотіли?! / Я так не хотів.» (!!!)
Продовжуючи тему діалогів, я хочу сказати, що на перших «зупинках» вони сприймаються гостріше (лікар-Чоловік, ректор-проректор) подальших, бо повторювання вже знайденого, хоч би й найсвіжішого художнього прийому дає ефект зворотного впливу. Читач – вибаглива, примхлива особа!
Тепер про головне. Автор оповідає про радянське і після радянське життя покоління, що на всіх рівнях тепер визнано зламаним, бо виросло на зламі епох (даруйте каламбур!). Хроніка совкової буденності, психологія пристосуванства, що виглядає, як боротьба за виживання (власне, так і є!), культ псевдоцінностей і в остаточному підсумку: «жертви і кати – усі жертви». Усе це змальовано якнайкраще! І все-таки не полишає присмак вторинності інформації. Поясню, чому. Попередня епоха наразі відкрита усім можливим й неможливим вітрам – документальним, зокрема: архіви, спогади, кіно, світлини тощо. Тому, мені видається, що роман цікавий насамперед нестандартною формою, аніж змістом. Можливо, я помиляюся, але відчуття, повторюю, вторинності зображуваного не полишає мене й досі.
Автор своїм романом ставить традиційні питання співіснування гармонії й хаосу, причин і наслідків зла, намагання жити добром. Чи відповідає на них? Фактологічно – так! А от на чуттєвому рівні він полишає читача розгубленим, хоч сам себе упевнює в протилежному: «Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людськи? …він знав відповідь на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, відомі. Бо дурних тут нема. Є лише ті, що придурюються.» Не знаю, але хочу вірити авторові!
Володимир Діброва. АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ: Роман. – К.: Факт, 2007. – 248 с.
Загодя і наперед скажу, що отримала справжню втіху від читання й спілкування з цією книгою. І знаю – чому саме! Усе-таки поділ на вартість за поколіннєвою ознакою в українській літературі другої половини минулого століття існує (перше, що я зробила – подивилась на рік народження письменника). Попри задеклароване дисидентство, він - представник покоління вихованого, толерантного, делікатного, насамперед, у мові. Вона легко- прозора, тонко-іронічна, жанрово- точна, без вкраплень так званого сленгу, який вже набив оскому в творах молодших за віком сучасних письменників. За це – велика дяка авторові!
Знахідкою автора є фабула роману: життя героя змальовано від кінця до початку. Що розділ, то Чоловік (так автор називає героя – безособово) молодшає. Розділи називаються «зупинки» - п’ята, четверта, третя, друга…Перша зупинка часу фіксує життя маленького хлопчика. Рятівна линва, за яку Чоловік періодично хапається, аби перескочити, чи перелетіти у часі й просторі, теж цікава сюжетна деталь (хоча, як на мене, це могла би бути й не линва, а якийсь інший засіб пересування, не менш фантастичний).
Андріївський узвіз – це нестак вулиця, що поєднує верх і низ міста Києва, як власне алегорія спуску життя героя від кінця до початку. На вулиці «вирує пульс епохи…люди тупцяють знизу під гору або з гори додолу…їх зигзагами й ривками несе юрба…деякі пильно тримаються правого боку, доходять до кінця, перетинають вулицю й дрейфують у зворотньому напрямку. Інших, метушливіших, пхають, мнуть та місять всі, кому не ліньки. А вони й раді, бо те, що для інших – біда, для них – пригода».
Окремо хочу завважити побудову діалогів персонажів роману, на яких, по суті тримається сюжет. Відчувається хист автора яко драматурга – багато сторінок книги навіть візуально виглядають, як театральна п’єса. Діалоги смішні, деякі звучать, як анекдоти радянської доби, що розповідались на кухнях пошепки: «Як ви, питає його лікар, почуваєтеся? / Почуваюся, каже він, добре. / Це добре. А ще як? / Погано. / А ви ж як хотіли?! / Я так не хотів.» (!!!)
Продовжуючи тему діалогів, я хочу сказати, що на перших «зупинках» вони сприймаються гостріше (лікар-Чоловік, ректор-проректор) подальших, бо повторювання вже знайденого, хоч би й найсвіжішого художнього прийому дає ефект зворотного впливу. Читач – вибаглива, примхлива особа!
Тепер про головне. Автор оповідає про радянське і після радянське життя покоління, що на всіх рівнях тепер визнано зламаним, бо виросло на зламі епох (даруйте каламбур!). Хроніка совкової буденності, психологія пристосуванства, що виглядає, як боротьба за виживання (власне, так і є!), культ псевдоцінностей і в остаточному підсумку: «жертви і кати – усі жертви». Усе це змальовано якнайкраще! І все-таки не полишає присмак вторинності інформації. Поясню, чому. Попередня епоха наразі відкрита усім можливим й неможливим вітрам – документальним, зокрема: архіви, спогади, кіно, світлини тощо. Тому, мені видається, що роман цікавий насамперед нестандартною формою, аніж змістом. Можливо, я помиляюся, але відчуття, повторюю, вторинності зображуваного не полишає мене й досі.
Автор своїм романом ставить традиційні питання співіснування гармонії й хаосу, причин і наслідків зла, намагання жити добром. Чи відповідає на них? Фактологічно – так! А от на чуттєвому рівні він полишає читача розгубленим, хоч сам себе упевнює в протилежному: «Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людськи? …він знав відповідь на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, відомі. Бо дурних тут нема. Є лише ті, що придурюються.» Не знаю, але хочу вірити авторові!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
" ЕФЕКТ ШАГРЕНЕВОЇ ШКІРКИ.Сашко Ушкалов. БЖД"
• Перейти на сторінку •
"Любко Дереш. Трохи пітьми, або На краю світу."
• Перейти на сторінку •
"Любко Дереш. Трохи пітьми, або На краю світу."
Про публікацію