ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.01.23 06:54
Одшуміла зелена діброва,
Залп гарматний покрови зірвав.
У траншеї землиця бордова,
Покотилась моя голова.

А від тулуба - шмаття криваве,
Не впізнають ні батько, ні син.
У кармін Україну обарвив

Віктор Кучерук
2019.01.23 05:28
Усе так само, мов колись,
І так буденно, як учора, –
Ми звично й вдячно обнялись,
Адже обом – любов на користь.
У тебе є своя сім’я
І я родину власну маю,
Але кохання течія
Уперто грішників єднає.

Маркіяна Рай
2019.01.22 23:58
Ми - одинокі орієнтири
На мапах долі щоденних стрічних.
Ми - точки, втрачені на предвічних
Обривах думки і зламах волі.
Ми - перехрестя, мости і схили,
Комусь - вершини, комусь - підніжжя.
Ми водночас і засів і збіжжя,
Дощі живильні й фатальні зл

Богдан Манюк
2019.01.22 21:45
Масенко прокинувся пізно. До опівночі зчитував з обрію щось потаємне, що залягло б йому на серці небуденним відчуттям, а потім соталося нитками думок. Так налаштовував себе на творчий порив наступного, вихідного дня, коли тема нового його оповідання, як л

Ігор Деркач
2019.01.22 20:46
У будь-якому явищі – у спорті,
поезії, релігії, таки,
не можна виключати ані чорта,
ані благої Божої руки.

Але диявол поламає роги,
а нація вертає до основ.
Надійні віхи нашої дороги

Володимир Бойко
2019.01.22 17:03
Хай горе і печаль, мов свічечка, згоряють.
Останнєє прости, останнє прощавай...
О, друже мій, не плач, ніхто не помирає...
І не вони, – а ми від них ідемо вдаль.

Хай Бог передвістив дочасно нам розлуку,
Але коли упав ти, вибитий з сідла,
Вони і пі

Тетяна Левицька
2019.01.22 13:44
Не суди і  судимим не будеш,
крок від святості і до облуди!
Від любові - до зради людської,
що прощенням довіку  не згоїш.
Крок від радощі, смути, надії
до сльози лицемірства на віях.
Від гріха, каяття і розпуки,
до звитяги, піднесення духу.

Вікторія Торон
2019.01.22 09:37
Без жару пристрасті, із тихим розумінням
я напишу тобі чи віддано промовчу,
і слово вдумливе не гратиме промінням
і не звучатиме вагомо і пророче.

Його я з досвіду сплітатиму поволі
(така освіченість дається не одразу),
щоб вистеляло завитки тво

Віктор Кучерук
2019.01.22 07:24
Минає день без болю втрат –
Ані поранених, ні вбитих, –
Хоча ворожий автомат
Волає голосом неситим.
Не заспокоїться ніяк,
Розширене від жару, дуло,
Що позабуде крові смак
І не знайдуть нас потім кулі.

Олександр Сушко
2019.01.22 06:10
Спермотоксикоз - тяжка хвороба,
Нумо, озирніться навкруги!
Бачите,- страждалець супить лоба,
Прагне ласки молодих богинь.

Хоче мавку стиглу обійняти,
Трохи поносити на руках.
Парубок у силі! Гей, дівчата!

Сонце Місяць
2019.01.22 02:19
На околиці периферійного міста Д., на теренах малогабаритної квартири скраю останнього поверху панельного будинку, на стереотипному залізному ліжку із пружинною сіткою, пересічний ґендер И. снить або, вірніше, марить, начеб його переслідують (монстри), як

Галина Михайлик
2019.01.21 21:42
В ієрархії його цінностей
їй – порцелянове місце,
почесна першість
у визначеній регламентованості,
дозовані літери, звуки, видива,
пошанівок і дистанція.

О так! Корона!

Олексій Кацай
2019.01.21 19:23
Дивочний берег без води й прибою,
без водоростей, мушель, суходолу,
біля якого хвилі хилитають
грузьку математичну порожнечу,
що прилипає до бортів і тіла
з імлою та фракталами галактик.
Там, серед них, – моя. З якої випав
броньований артилерійс

Петро Скоропис
2019.01.21 17:34
Троє пані з в’язанням, їх теревені
в холу фотелях за муки хресні;
пансіон «Аккадеміа» зі усім
білим світом пливе у Різдво розбухлим
в телевізіях; вилитий клерк з гросбухом
обертає колесо вкіл осі.

II

Вікторія Лимарівна
2019.01.21 17:02
Сніжний ранок, сніжна днина:
Всі дерева білі-білі.
До зимової вітрини
Долучилися намети
Та й змінили силуети.
У обіймах заметілі,
Наче зовсім заніміли
Кущики, паркани, хатки,

Маркіяна Рай
2019.01.21 14:20
А в січні вишні такі морозні
На груди білі, на плахту снігу...
Хрипить з простуди, або ж від бігу,
І просто все, як ніколи в році.

Ми - мерзлі ягоди придорожні,
Комусь - під ноги, комусь - в долоні.
Ніхто не знає, в якому лоні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14

Людмила Кірєєва
2019.01.02

Надін Ко
2018.12.16

Гобіт Васильковий
2018.12.08

Євген Лінивий
2018.10.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ольга Ілюк / Проза

 ЗАКОХАНЕ МОРЕ
Сьогодні воно прокинулося самотнім: не було ні корабля, ні вітру, ні вітрил. Сонце яскраво вилискувало в його скронях, затишно нашіптувало: я – світанок, ти теж світанок... ти зі мною...
Гарно, що є світанок, - подумало море, але де ж він? Куди поплив мій корабель?
Море роздивлялося в різні боки: праворуч, ліворуч, прямо, ще далі, попливло за горизонт, хвилі накочувалися одна на одну в пошуках сніжно білих вітрил.
Де він?
Ось тут , у цій бухточці, він бував найчастіше, замріяно погойдувався на хвилях, чекав, поки втішений капітан радів своєму невимовному щастю далекого мореплавця., вільного і надійного. Тут він бував найчастіше.
А за декілька сотень миль від цього місця корабель опускав вітрила і кидав якір – він милувався заходом сонця…
А той острів нагадував йому рай на землі. Острів завжди був пустим, та без мого корабля видається ще самотнішим, - подумало море.
До вечора йому ставало все тоскніше, з самих глибин виринало почуття болю, почуття непотрібного дня, у якому навіть спогаду про світанок не було – були лише спогади про колишні світанки, якими воно любувалося разом зі своїм неймовірної краси кораблем.
Немає.
Море не вірило... Воно збурилося, підняло всі потаємні сили свого єства і нахлинуло на береги островів та материків: де він? - запитувало, вдаряючись об тверді міцні плечі землі. Де ти заховала його? - запитувало ще голосніше. Та жоден берег не бачив ні уламків, ні самого корабля, ні навіть його капітана.
Де він? - тужливо зібралося море в велику хвилю печалі. Де він? - хотіло запитати в океана, але то ж - мовчазне дно досконалості, хіба воно відповість?
Море обурилося, продовжуючи свої пошуки. Воно заглядало у вікна осель рибаків, сподівалося хоча б уламок знайти, щоб переконатися – немає більше корабля!
НЕМАЄ!
Та щось раптово призупинило важкі болісні бризки, що відлітали на сотні метрів од стурбованих морем хвиль, – вони запримітили корабель у пляшці, точнісінько такий самий, як той, що завжди втішав самотнє море своєю появою.
ЦЕ ВІН?
- Дідусю, - промовив хлопчик до старого рибака, - чому море плаче? Дивися, сльози на вікні.
- Воно шукає свою „Голубу мрію”.
- А наш кораблик в пляшці теж так звуть.
Море з останніх сил вирвалося з берегів, щоб почути розмову краще... Вікно з гуркотом розчинилося, чиста морська вода влилася плюскотом у темну кімнату і всього лиш однією краплею торкнулося пляшки, в якій тепер жив його корабель.
- Дивися-но, торкнулося таки пляшки, ще любить його.
- Кого, дідусю?
- Корабель, мій корабель.
- А чому твій?
- Я плавав колись цим морем на „Голубій мрії”, запливав у найрозкішніші бухти, бачив чарівні острови, я кидав якір, щоб помилуватися заходом сонця і завжди розмовляв з ним. Я відчував його близькість. Море колись покликало „Голубу мрію”, тоді вона й розцвіла. Вирвалася з пляшки і стала справжнім кораблем. Я був тоді маленьким світлооким хлопчиком, я так покохав свою „Мрію” і завжди дякував морю за цей подарунок. Та одного разу воно затихло в своєму таємничому спокої. Корабель на мирних хвилях відносило все далі і далі, до океану. Море не зчулося, не зчулася й моя «Мрія», і я, як нас віднесло в океанічні простори. Здійнялася буря, почалася боротьба стихій: океан так хотів поглинути море - воно не піддавалось… У цьому змаганні не було ні переможців, ні переможених: море залишилось морем, океан - океаном, тільки мій корабель ...розбило... об рифи... Усі загинули, лише мене залишив живим холодний океан. Він викинув мене на берег. Мене одного. Я довго не міг повірити, що можу жити без своєї „Мрії” та без закоханого у неї моря. Але я знайшов тебе. Твоїх батьків теж поглинула стихія, а ти сидів на бережку цього маленького поселення рибаків. Я полюбив твої темні оченята і взяв до себе. І поклявся, що ніколи більше не вийду в море, бо залишати тебе самотнім я не хотів. Я боявся, що море відбере мене у тебе так само, як океан відібрав у моря корабель, як відібрало море твоїх батьків.
- Але ж це я попросив тебе створити кораблик у пляшці. Чому ти погодився?
- Щоб потішити тебе.
- І море?
- І море.
- А я теж попливу колись на „Голубій мрії”?
- Якщо вона оживе!



Контекст : Персональний сайт Ольги Ілюк



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2008-06-29 00:59:03
Переглядів сторінки твору 1241
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.696 / 5.23)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.548 / 5.17)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.789
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми КАЗКИ
Автор востаннє на сайті 2008.12.04 21:25
Автор у цю хвилину відсутній