ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче, булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Антоненко /
Проза
Голодний Хліб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Голодний Хліб
Всім загиблим
від страшного
голодомору в Україні
присвячується
Г О Л О Д Н И Й Х Л І Б
Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?
Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…
… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…
…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…
***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…
від страшного
голодомору в Україні
присвячується
Г О Л О Д Н И Й Х Л І Б
Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?
Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…
… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…
…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…
***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію