ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Сорока (1960) /
Проза
/
ДЕННИКИ
Живи з блискавкою. Літературний денник 2005 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Живи з блискавкою. Літературний денник 2005 р.
Мало хто цікавиться життям невдахи, навіть якщо він талановитий невдаха.
Читач з нестихаючим інтересом лише тоді прочитує книгу, коли герой добивається успіху, багатства і слави. Читачеві досить своїх гірких невдач і поразок, чому він має перейматися ще й розчаруванням інших?
Коли разом з героєм твору проходиш шляхом, що веде до зірок, тоді і в твоїй душі засвідчуються радість та оптимізм.
Я теж полюю за книгами про переможців життя, а не трагічних невдах.
Дайте мені зразок ошелешуючого красивого злету, і я почуватимуся щасливим. Не переймаюся тим, що це тільки ілюзія щастя, бо хіба наше життя не складається з таких ілюзій?
Якщо це художник – хай випаде на нього велика слава і його картини продаються за фантастичними цінами, якщо письменник – його книги мають стати бестселерами світового масштабу, якщо вчений – зроблені ним відкриття мають потрясти світ. (Читаючи Мітчела Уілсона „Американські вчені й винахідники”).
Екстрасенси стверджують, що людська заздрість має руйнівну, нищівну силу, вона здатна пробити захисну оболонку людини, тобто її біополе.
Древні греки і римляни писали про заздрість богів і ті трагедії, що з нею пов’язані.
Очевидно, варто якось захищатися від чорної людської заздрости. Але як?
Відомий американський фізик Уіллярд Гіббс отримав за свої дивовижні наукові відкриття 19 нагород і почесних дипломів, в тому числі престижну Головну міжнародну премію. Але навіть найближчі його друзі не знали про ці нагороди до того часу, поки не прочитали некрологи в газетах.
Крізь віддаль і час – телефонний дзвінок Марії Куземко. Ми не бачилися, мабуть, років тринадцять. Вона зникла з політичного і літературного овиду, й було дуже сумнівно, що вирине знову. Час письменника минає швидко, а політика й поготів.
Але було приємно почути її голос – все такий же молодий і натхненний, що виказував нестаріючу душу.
Кожен наступний день не схожий на попередній, а отже і в описах не повинно бути повторень. Треба зауважувати деталі, яких не було раніше, хоча це так непросто. Але ніколи клен не палахкотить так, як минулого року і вітер та дощ ніколи не повторюють своїх мелодій.
„Пишеш ті книги, які не зовсім хочеш писати. В цьому є щось невідворотне”, – скаржилися Гонкури. Я іноді теж ловлю себе на тому. Є книги, що народжуються ніби поза моєю волею, і мені тільки залишається подивуватися як вони вигулькнули на світ Божий. Я мав їх написати – і все. Так, зокрема, народилися монографії про Докію Гуменну, В.Жилу, І.Кошелівця, Романа Бабовала, Івана Филипчака, Ганну Черінь, Святомира Фостуна, Марту Мельничук, Степана Пушика.
Про багатьох хотілося б написати, зокрема, про Михайла Ситника, але „не йде”.
Майже все, що я прочитав Миколи Петренка, глибоко лягло мені в душу, все позначене незаперечним і сильним талантом. Тут і лірика, і проза, і гумор. Письменник такого яскравого і різнобічного творчого обдарування мав би належати до ієрархії визнаних майстрів, а не тулитися на задвірках літературного життя. Раніше його ігнорували, бо належав до розряду „поскрибованих”, зазнав репресій, пройшов концтабори, нині критики не звертають на нього уваги, бо він людина пенсійного віку і його час начебто минув.
Отака покручена і клята доля.
А які чудові книги подарував нам М.Петренко тільки за останні роки: шаламенно-іронічні мемуари „Лицарі пера і чарки”, щемку лірику і трагічні новели з камчатського зошита „Написане на снігу”.
Але все в такій убогій поліграфічній „одежині”, що не дає жодного шансу потрапити навіть в десятку кращих книг року чи „засвітитися” на книжковому форумі, не кажучи вже про якусь престижну і вагому літературну премію.
На щастя, таку несправедливість письменник, здається, сприймає без урази і продовжує плідно і невтомно працювати.
„Слова, слова...” Григорія Білоуса з тих рідкісних книг, до яких хочеться провертатися. Принаймні так у мене. Це листи письменника до найближчих друзів, своєрідний ліричний щоденник душевно багатої і творчо обдарованої людини. Скільки тут поетичних знахідок, афоризмів, небуденних спостережень, цікавих сцен! Рядовий белетрист із того багатющого матеріалу, згромадженого у книзі, зробив би декілька десятків томів добротної прози. У Г.Білоуса все стиснуто до неймовірної щільности.
Такі книги не прочитуються за одним подихом, їх читання розтягуєш щонайменше на рік.
Кожен раз, коли повертаюся до „Слів”, стає світліше і радісніше од думки, що в наш несамовитий, ком’ютерно-мобільний вік ще є на світі люди, для яких епістолярія не анахронізм, а невситима потреба душі.
Поширене означення „стиль – це людина”, треба було б замінити більш чітким і точним „стиль – це душа людини”. Але сподіватися на це марно, бо слово „душа” сьогодні вперто ігнорується, а якщо вживається, то далеко не в тому високому і конкретному значенні, яке пропонує Біблія. Тож забуті й оці чудесні твердження Івана Огієнка:
„Стиль – це правдива душа письменника в його творах, у яких вона завжди сильно відбивається. У кожному творі можемо бачити всю авторову істоту. Заховати свою істоту чи підмінити її настільки, щоб вона в творі була іншою від дійсності, це річ неможлива, чи можлива у малій мірі”.
Відкрити і полюбити поета можна за строфу, навіть за одну фразу. Так у мене вийшло з Олексою Веретенченком, у якого наткнувся на таке зізнання:
„Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий. Слово – живе!”
Я був би добрим викладачем там, де студенти тягнуться до знань і зацікавленні у власному вдосконаленні, але там, де потрібен примус і насилля – я ніякий учитель.
Кілька годин з Дмитром Павличком, який приїхав у Тернопіль з дружиною Даною. Востаннє я бачився з ним років чотирнадцять тому – ми удвох провели на Лановеччині весь день. Але він забув і мене, і цю поїздку. Тільки згодом став пригадувати.
Сьогодні – це вже літня, стомлена життям людина: вицвілі очі, мішки під очима, порізане зморшками чоло, але голос ще неймовірно сильний і молодий та й здоров’я, очевидно, міцне. Коли говорить, чітко артикулює кожне слово, розповідає цікаво, легко займається і реагує на кожне слово співбесідника. Але марнославства у ньому багато, відчуття власної значимости й гідности – понад усе. Може, це й добре і, може, так і має бути в людини талановитої, ерудованої, що володіє багатьма світовими мовами, на яку впала гучна всеукраїнська слава. Сьогодні, які і раніше, багато пише, охоче друкується і видається, не здійснюючи жорсткої селекції написаного, покладаючись на нещадний час, нагадуючи в цьому І.Франка та В.Сосюру. А час, увочевидь, залишить із написаного ним один томик. Але це буде безсмертний том.
У більшості митців талант з роками пригасає. Тільки одиниці не деградують. Літні письменники знову стають графоманами – і коло замикається.
Але яке це щастя, коли і на схилі віку письменник зберігає добру форму та продовжує створювати шедеври.
Читач з нестихаючим інтересом лише тоді прочитує книгу, коли герой добивається успіху, багатства і слави. Читачеві досить своїх гірких невдач і поразок, чому він має перейматися ще й розчаруванням інших?
Коли разом з героєм твору проходиш шляхом, що веде до зірок, тоді і в твоїй душі засвідчуються радість та оптимізм.
Я теж полюю за книгами про переможців життя, а не трагічних невдах.
Дайте мені зразок ошелешуючого красивого злету, і я почуватимуся щасливим. Не переймаюся тим, що це тільки ілюзія щастя, бо хіба наше життя не складається з таких ілюзій?
Якщо це художник – хай випаде на нього велика слава і його картини продаються за фантастичними цінами, якщо письменник – його книги мають стати бестселерами світового масштабу, якщо вчений – зроблені ним відкриття мають потрясти світ. (Читаючи Мітчела Уілсона „Американські вчені й винахідники”).
Екстрасенси стверджують, що людська заздрість має руйнівну, нищівну силу, вона здатна пробити захисну оболонку людини, тобто її біополе.
Древні греки і римляни писали про заздрість богів і ті трагедії, що з нею пов’язані.
Очевидно, варто якось захищатися від чорної людської заздрости. Але як?
Відомий американський фізик Уіллярд Гіббс отримав за свої дивовижні наукові відкриття 19 нагород і почесних дипломів, в тому числі престижну Головну міжнародну премію. Але навіть найближчі його друзі не знали про ці нагороди до того часу, поки не прочитали некрологи в газетах.
Крізь віддаль і час – телефонний дзвінок Марії Куземко. Ми не бачилися, мабуть, років тринадцять. Вона зникла з політичного і літературного овиду, й було дуже сумнівно, що вирине знову. Час письменника минає швидко, а політика й поготів.
Але було приємно почути її голос – все такий же молодий і натхненний, що виказував нестаріючу душу.
Кожен наступний день не схожий на попередній, а отже і в описах не повинно бути повторень. Треба зауважувати деталі, яких не було раніше, хоча це так непросто. Але ніколи клен не палахкотить так, як минулого року і вітер та дощ ніколи не повторюють своїх мелодій.
„Пишеш ті книги, які не зовсім хочеш писати. В цьому є щось невідворотне”, – скаржилися Гонкури. Я іноді теж ловлю себе на тому. Є книги, що народжуються ніби поза моєю волею, і мені тільки залишається подивуватися як вони вигулькнули на світ Божий. Я мав їх написати – і все. Так, зокрема, народилися монографії про Докію Гуменну, В.Жилу, І.Кошелівця, Романа Бабовала, Івана Филипчака, Ганну Черінь, Святомира Фостуна, Марту Мельничук, Степана Пушика.
Про багатьох хотілося б написати, зокрема, про Михайла Ситника, але „не йде”.
Майже все, що я прочитав Миколи Петренка, глибоко лягло мені в душу, все позначене незаперечним і сильним талантом. Тут і лірика, і проза, і гумор. Письменник такого яскравого і різнобічного творчого обдарування мав би належати до ієрархії визнаних майстрів, а не тулитися на задвірках літературного життя. Раніше його ігнорували, бо належав до розряду „поскрибованих”, зазнав репресій, пройшов концтабори, нині критики не звертають на нього уваги, бо він людина пенсійного віку і його час начебто минув.
Отака покручена і клята доля.
А які чудові книги подарував нам М.Петренко тільки за останні роки: шаламенно-іронічні мемуари „Лицарі пера і чарки”, щемку лірику і трагічні новели з камчатського зошита „Написане на снігу”.
Але все в такій убогій поліграфічній „одежині”, що не дає жодного шансу потрапити навіть в десятку кращих книг року чи „засвітитися” на книжковому форумі, не кажучи вже про якусь престижну і вагому літературну премію.
На щастя, таку несправедливість письменник, здається, сприймає без урази і продовжує плідно і невтомно працювати.
„Слова, слова...” Григорія Білоуса з тих рідкісних книг, до яких хочеться провертатися. Принаймні так у мене. Це листи письменника до найближчих друзів, своєрідний ліричний щоденник душевно багатої і творчо обдарованої людини. Скільки тут поетичних знахідок, афоризмів, небуденних спостережень, цікавих сцен! Рядовий белетрист із того багатющого матеріалу, згромадженого у книзі, зробив би декілька десятків томів добротної прози. У Г.Білоуса все стиснуто до неймовірної щільности.
Такі книги не прочитуються за одним подихом, їх читання розтягуєш щонайменше на рік.
Кожен раз, коли повертаюся до „Слів”, стає світліше і радісніше од думки, що в наш несамовитий, ком’ютерно-мобільний вік ще є на світі люди, для яких епістолярія не анахронізм, а невситима потреба душі.
Поширене означення „стиль – це людина”, треба було б замінити більш чітким і точним „стиль – це душа людини”. Але сподіватися на це марно, бо слово „душа” сьогодні вперто ігнорується, а якщо вживається, то далеко не в тому високому і конкретному значенні, яке пропонує Біблія. Тож забуті й оці чудесні твердження Івана Огієнка:
„Стиль – це правдива душа письменника в його творах, у яких вона завжди сильно відбивається. У кожному творі можемо бачити всю авторову істоту. Заховати свою істоту чи підмінити її настільки, щоб вона в творі була іншою від дійсності, це річ неможлива, чи можлива у малій мірі”.
Відкрити і полюбити поета можна за строфу, навіть за одну фразу. Так у мене вийшло з Олексою Веретенченком, у якого наткнувся на таке зізнання:
„Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий. Слово – живе!”
Я був би добрим викладачем там, де студенти тягнуться до знань і зацікавленні у власному вдосконаленні, але там, де потрібен примус і насилля – я ніякий учитель.
Кілька годин з Дмитром Павличком, який приїхав у Тернопіль з дружиною Даною. Востаннє я бачився з ним років чотирнадцять тому – ми удвох провели на Лановеччині весь день. Але він забув і мене, і цю поїздку. Тільки згодом став пригадувати.
Сьогодні – це вже літня, стомлена життям людина: вицвілі очі, мішки під очима, порізане зморшками чоло, але голос ще неймовірно сильний і молодий та й здоров’я, очевидно, міцне. Коли говорить, чітко артикулює кожне слово, розповідає цікаво, легко займається і реагує на кожне слово співбесідника. Але марнославства у ньому багато, відчуття власної значимости й гідности – понад усе. Може, це й добре і, може, так і має бути в людини талановитої, ерудованої, що володіє багатьма світовими мовами, на яку впала гучна всеукраїнська слава. Сьогодні, які і раніше, багато пише, охоче друкується і видається, не здійснюючи жорсткої селекції написаного, покладаючись на нещадний час, нагадуючи в цьому І.Франка та В.Сосюру. А час, увочевидь, залишить із написаного ним один томик. Але це буде безсмертний том.
У більшості митців талант з роками пригасає. Тільки одиниці не деградують. Літні письменники знову стають графоманами – і коло замикається.
Але яке це щастя, коли і на схилі віку письменник зберігає добру форму та продовжує створювати шедеври.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Денники. Важливі публікації 2004 - 2005 років"
• Перейти на сторінку •
"Нотатки колекціонера. Літературний денник 2005 р."
• Перейти на сторінку •
"Нотатки колекціонера. Літературний денник 2005 р."
Про публікацію