ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Лазірко /
Проза
У місті дощ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У місті дощ
Настояв таки дощ на своєму - як вже прийшов, то годі було не впасти просто до рук, втомленого веремією дня, міста. А воно, як прокурений курявою з дороги мандрівник, приймало, мов милостиню, ці скраплинені подихи колись онебесненої джерельної прохолоди.
Йшов і падав. Зупинявся лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання - змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він причвалав без сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали - тому старались уникнути зустрічі. Сірість міста виповзала із закутків та притулків назовні і розповзалася, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.
Немовби маляр, розчинивши пензликом вітру виразність, прибулець розмазував на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх забливу ходу, неприпадаючі до смаку чи то кишені покупця - вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі роїлися довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.
Коли його стало забагато, забракло сухого місця під небом - мокрими стали навіть думки, а переповненими - бажання відчуття даху на головою. У мріях - заскрипіло крісло-гойдалка, засвистів чайник на каву, вигнувся дугою і скрутився на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.
Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до всього очі правди - вона здавалась не такою контрастною, коли викупувалась під сонцем і не такою безнадійною, коли ніч розплющувала свої очі та обіймала місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважувався видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання, ложем. Споглядаючи на сонце чи вдивляючись у темінь - відчуваєш разючу сліпоту, а тут - хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо - все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужі проблеми.
Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто - росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє, невидиме оку пересічного перехожого, життя. Навіть існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля.
Але ким би не був мешканець підсвіту - для щабеля вище - це щур, а для неба - слух, що ходить, де дзвонять. Ось де - правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
Питання розкоші - річ відносна. І для неба - на рівні пентхаусу і для дна - на рівні викинутого матраца під теплотрубою - обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, - Блін, аби не гірше. А буває і навпаки. Революція однієї людини - по сходах, через себе, можливо по іншим і повз інших - пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це - лиш планка, перескочивши - опинишся не посеред хмар. Дарма. В достаку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
Коли хворіє людина - гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто - ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує - аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутився та викручувався довкола проблеми - вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.
Людина простає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді - вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби - прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто - воно ж теж живе - і дихає тими ж проблемами - тому, коли дивишся на нього - бачиш дзеркало.
У тебе байдужий погляд - то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання - полюбити, чи зрозуміння - поспівчувати.
І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі - перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ - виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду - невідоме, а за спиною - сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова - кроки, як по стерні босими ногами - але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець який біжить поруч.
А поруч - проминає життя. Воно - то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить - не подаючи ознак ворухливості чи то зворушння від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок - тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись - зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.
А що дощ, а що йому до нас, до міста? На його шляху - півсвіту. Десь він - очікуваний та нечастий гість, а десь - невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі - лихо. Питання міри - не стоїть. Є дія - я падаю, а наслідки - гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем - собою, просто падати - комусь на радість чи на біду, але мати силу - не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
Слово "падаю" для крапель - поняття реверсне, бо для них - все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї - це їхній дотик до земного "неба". І лишень, коли цей дотик стає реальністю - краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
Як прийшов - так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо - торкнутися неба.
13 Серпня 2008
Йшов і падав. Зупинявся лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання - змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він причвалав без сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали - тому старались уникнути зустрічі. Сірість міста виповзала із закутків та притулків назовні і розповзалася, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.
Немовби маляр, розчинивши пензликом вітру виразність, прибулець розмазував на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх забливу ходу, неприпадаючі до смаку чи то кишені покупця - вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі роїлися довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.
Коли його стало забагато, забракло сухого місця під небом - мокрими стали навіть думки, а переповненими - бажання відчуття даху на головою. У мріях - заскрипіло крісло-гойдалка, засвистів чайник на каву, вигнувся дугою і скрутився на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.
Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до всього очі правди - вона здавалась не такою контрастною, коли викупувалась під сонцем і не такою безнадійною, коли ніч розплющувала свої очі та обіймала місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважувався видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання, ложем. Споглядаючи на сонце чи вдивляючись у темінь - відчуваєш разючу сліпоту, а тут - хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо - все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужі проблеми.
Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто - росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє, невидиме оку пересічного перехожого, життя. Навіть існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля.
Але ким би не був мешканець підсвіту - для щабеля вище - це щур, а для неба - слух, що ходить, де дзвонять. Ось де - правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
Питання розкоші - річ відносна. І для неба - на рівні пентхаусу і для дна - на рівні викинутого матраца під теплотрубою - обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, - Блін, аби не гірше. А буває і навпаки. Революція однієї людини - по сходах, через себе, можливо по іншим і повз інших - пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це - лиш планка, перескочивши - опинишся не посеред хмар. Дарма. В достаку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
Коли хворіє людина - гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто - ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує - аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутився та викручувався довкола проблеми - вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.
Людина простає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді - вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби - прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто - воно ж теж живе - і дихає тими ж проблемами - тому, коли дивишся на нього - бачиш дзеркало.
У тебе байдужий погляд - то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання - полюбити, чи зрозуміння - поспівчувати.
І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі - перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ - виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду - невідоме, а за спиною - сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова - кроки, як по стерні босими ногами - але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець який біжить поруч.
А поруч - проминає життя. Воно - то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить - не подаючи ознак ворухливості чи то зворушння від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок - тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись - зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.
А що дощ, а що йому до нас, до міста? На його шляху - півсвіту. Десь він - очікуваний та нечастий гість, а десь - невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі - лихо. Питання міри - не стоїть. Є дія - я падаю, а наслідки - гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем - собою, просто падати - комусь на радість чи на біду, але мати силу - не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
Слово "падаю" для крапель - поняття реверсне, бо для них - все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї - це їхній дотик до земного "неба". І лишень, коли цей дотик стає реальністю - краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
Як прийшов - так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо - торкнутися неба.
13 Серпня 2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію