ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Лазірко /
Проза
Її кроки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Її кроки
I.
-О, Господи, притули! - Холодно...
Слова сходять, як з гуски вода. Замість забутого думками спокою у серці поселилась клаустрофобія - так стиснулось, що бракує місця на жаль і він, виштовхнутий на ніч неповнокровними ударами, шкребоче по повікам-ставням, мов згіллячені руки вітру. Дорога до серця найшвидше будується тоді через відчуття холоду. Вибрукована думками, вона пролягає через політ згубленої останньої пелюстки-нелюбки за яку трималась невідомість, а значить і надія - горіти вічно, переплітатись полум’ям і згаснути водночас.
Холод пробирає до останніх мрій і вимітає їх, як сніжниця сніг на побілілім від неминучості обличчі міста. І появляються, мов зморшки, вади та кам’яніє усмішка на здеревенілих устах. Настає розквіт царства мнимої вічної мерзлоти.
Видається, що це - кінець дороги, світу, всього. Але знаючи яким коласто-кулястим є земний політ - чекання відлиги тліє десь на кордоні між бажанням - жити та щоденним вмиканням очей у мережу соняного світла.
II.
-О, Господи, за що? - Люблю...
Вона приходить, як саркома - не відчуваєш перших симптомів, а потім вже пізно. Вона, як порив прозорий вітру - сам собою невиникаючий, доки долетів - не одну долю зачепив, не одного пальця опоясав, пройшовши крізь простягнуті до щастя долоні. І раптом, ніби нізвідкіля - у холодну, чисту та пусту кімнату серця наливається через вітражі зніяковілих очей гаряче світло, мов кров, що увійшла у пори засохлої плахи. Тут колись доживав своїх днів спокій. Він прокидався з першими півнями і насолоджувався тим, що до вечора, доки у гості не приходила самота, міг розпоряджатися часом, думками та частотою проштовхування кола, котре рухало непримушену можливість - дихати. Спокій - мудре та блаженне сотворіння, з ним рахується здоровий глузд і душа - мов прохолода під тінню корони розколисаного дерева, коли спекота вичавлює залишки вологи та упивається нею так, що від іскрини з вогнем може зникнути дійсність. А яке глибоке небо - глянеш і ніби щось замулене глибшає від ока і до серця. Це той самий спокій - усердно перебирає, мов вервицю - тишу, докопуєтся до суті речей і мимоволі робиться байдуже. Саме ніяково - легкість сприйняття, прилипнутого, як п’явка до тіла, світу.
Нестримне передчуття цвітіння, зорбурхання уявного та зримого навколишнього колориту і ходу подій. Весна не чекає, тепер на її шляху лиш гаряча мерехтлива цятка літа, котре може настати незауваженим і коротокочасним.
Скільки дощу у цій весні - вона вже не пора, а повінь - повінь почуттів, примхливість бажань, відкритість до ласк, розбещенність у словощебетанні, щира розгубленість, повногруда вдоволеність.
Так добре забуватися, що існує ще "решта" і воно не зависло паузою у повітрі, а постійно нагадує про себе на рівні підсвідомості.
Десь існує світ, де окрім почуття, світить ще сонце.
III.
-О, Господи, не губи! - Палаю...
Стільки сонця, що вже не уста - а крила з попелу - зворушує їх лиш вітер безвладно - як, прибиту до берега хвилею, пляшку з посланням надії на примарне спасіння. Є пляшка - нема кому відкоркувати. А колись з неї розливали істину і невідомо скільки сльози моря виїдатимуть і так, помутнілий довкола шийки, стан. Ой, цей стан. Не в стані - не палати. Не божевільний вибирає собі палати, а йому їх приносить невблаганна, по самісінькі довгі рукави сорочки - дбайливість з примусу - це твоє, набите від вставання на ті самі граблі, чоло. Прийдеться знову тримати удар і зашивати, мов білими нитками, долю одним і тим же життям. Обпікатися - боляче, але болючіше - палати знаючи, що тепло та світло згорання не зігріють, не потішать око тому, хто без жодних заслуг став ідолом, лялькою в руках власних сподівань. Ці надії напричуд співживуть з кожнохвилинним усвідмоленням безуправної потреби власності, володіння ситуацією та саможертвоприношення. Що за божевілля, що за божедозвілля - миті, покраяні на полічені браком часу пасма кавіатурного кольору. Монотонні, послідовні удари по клавішах - музика чекання. Так хочеться імрповізації, вибухів ритму в перемішку з несподіваними до нестями зупинками. Хочеться відчути себе звуком акордеону, у пронизаних наскрізь пристрастю, рухах танго. Цей шал, ця нестяма - стати тремоло у кожному м’язі, піднятися веселкою з метеликів понад притихлою рікою жадання.
Ця ріка не підпадає під закони природи, бо не стікає покірливо з голови до низу, не обов'язково впадає, зливається. Вона може стати гірською на здавалося б рівному місці і міняти напрямок течії при найменшому вивиху долі. А є місця, де вона видається майже висхлою, баговинною, непрохідною для розуміння, але завжди за пару кроків приходить межа, де збираються сили, щоби насолодитись вільним водопадовим падінням. Питання про самозбереження відпадає, коли світ заплющено і здоровий глузд вже не кидається більше так явно на, приборкані ставнями, вітражі. Вільне падіння - миті щастя, невагомості, пороги слуху та рутинного розкріпачення. А за порогами - невідоме. Наріжний камінь чи глибинне занурення у вирій некотрольованих навіть часом подій.
Але існує політ і життя примножує себе саме в нім.
15 Серпня 2008
-О, Господи, притули! - Холодно...
Слова сходять, як з гуски вода. Замість забутого думками спокою у серці поселилась клаустрофобія - так стиснулось, що бракує місця на жаль і він, виштовхнутий на ніч неповнокровними ударами, шкребоче по повікам-ставням, мов згіллячені руки вітру. Дорога до серця найшвидше будується тоді через відчуття холоду. Вибрукована думками, вона пролягає через політ згубленої останньої пелюстки-нелюбки за яку трималась невідомість, а значить і надія - горіти вічно, переплітатись полум’ям і згаснути водночас.
Холод пробирає до останніх мрій і вимітає їх, як сніжниця сніг на побілілім від неминучості обличчі міста. І появляються, мов зморшки, вади та кам’яніє усмішка на здеревенілих устах. Настає розквіт царства мнимої вічної мерзлоти.
Видається, що це - кінець дороги, світу, всього. Але знаючи яким коласто-кулястим є земний політ - чекання відлиги тліє десь на кордоні між бажанням - жити та щоденним вмиканням очей у мережу соняного світла.
II.
-О, Господи, за що? - Люблю...
Вона приходить, як саркома - не відчуваєш перших симптомів, а потім вже пізно. Вона, як порив прозорий вітру - сам собою невиникаючий, доки долетів - не одну долю зачепив, не одного пальця опоясав, пройшовши крізь простягнуті до щастя долоні. І раптом, ніби нізвідкіля - у холодну, чисту та пусту кімнату серця наливається через вітражі зніяковілих очей гаряче світло, мов кров, що увійшла у пори засохлої плахи. Тут колись доживав своїх днів спокій. Він прокидався з першими півнями і насолоджувався тим, що до вечора, доки у гості не приходила самота, міг розпоряджатися часом, думками та частотою проштовхування кола, котре рухало непримушену можливість - дихати. Спокій - мудре та блаженне сотворіння, з ним рахується здоровий глузд і душа - мов прохолода під тінню корони розколисаного дерева, коли спекота вичавлює залишки вологи та упивається нею так, що від іскрини з вогнем може зникнути дійсність. А яке глибоке небо - глянеш і ніби щось замулене глибшає від ока і до серця. Це той самий спокій - усердно перебирає, мов вервицю - тишу, докопуєтся до суті речей і мимоволі робиться байдуже. Саме ніяково - легкість сприйняття, прилипнутого, як п’явка до тіла, світу.
Нестримне передчуття цвітіння, зорбурхання уявного та зримого навколишнього колориту і ходу подій. Весна не чекає, тепер на її шляху лиш гаряча мерехтлива цятка літа, котре може настати незауваженим і коротокочасним.
Скільки дощу у цій весні - вона вже не пора, а повінь - повінь почуттів, примхливість бажань, відкритість до ласк, розбещенність у словощебетанні, щира розгубленість, повногруда вдоволеність.
Так добре забуватися, що існує ще "решта" і воно не зависло паузою у повітрі, а постійно нагадує про себе на рівні підсвідомості.
Десь існує світ, де окрім почуття, світить ще сонце.
III.
-О, Господи, не губи! - Палаю...
Стільки сонця, що вже не уста - а крила з попелу - зворушує їх лиш вітер безвладно - як, прибиту до берега хвилею, пляшку з посланням надії на примарне спасіння. Є пляшка - нема кому відкоркувати. А колись з неї розливали істину і невідомо скільки сльози моря виїдатимуть і так, помутнілий довкола шийки, стан. Ой, цей стан. Не в стані - не палати. Не божевільний вибирає собі палати, а йому їх приносить невблаганна, по самісінькі довгі рукави сорочки - дбайливість з примусу - це твоє, набите від вставання на ті самі граблі, чоло. Прийдеться знову тримати удар і зашивати, мов білими нитками, долю одним і тим же життям. Обпікатися - боляче, але болючіше - палати знаючи, що тепло та світло згорання не зігріють, не потішать око тому, хто без жодних заслуг став ідолом, лялькою в руках власних сподівань. Ці надії напричуд співживуть з кожнохвилинним усвідмоленням безуправної потреби власності, володіння ситуацією та саможертвоприношення. Що за божевілля, що за божедозвілля - миті, покраяні на полічені браком часу пасма кавіатурного кольору. Монотонні, послідовні удари по клавішах - музика чекання. Так хочеться імрповізації, вибухів ритму в перемішку з несподіваними до нестями зупинками. Хочеться відчути себе звуком акордеону, у пронизаних наскрізь пристрастю, рухах танго. Цей шал, ця нестяма - стати тремоло у кожному м’язі, піднятися веселкою з метеликів понад притихлою рікою жадання.
Ця ріка не підпадає під закони природи, бо не стікає покірливо з голови до низу, не обов'язково впадає, зливається. Вона може стати гірською на здавалося б рівному місці і міняти напрямок течії при найменшому вивиху долі. А є місця, де вона видається майже висхлою, баговинною, непрохідною для розуміння, але завжди за пару кроків приходить межа, де збираються сили, щоби насолодитись вільним водопадовим падінням. Питання про самозбереження відпадає, коли світ заплющено і здоровий глузд вже не кидається більше так явно на, приборкані ставнями, вітражі. Вільне падіння - миті щастя, невагомості, пороги слуху та рутинного розкріпачення. А за порогами - невідоме. Наріжний камінь чи глибинне занурення у вирій некотрольованих навіть часом подій.
Але існує політ і життя примножує себе саме в нім.
15 Серпня 2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію