ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Святослава Лученко (1970) /
Проза
Мандрiвка у сон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мандрiвка у сон
Ходімо зі мною до мого чорно-білого сну..У тенета напівреальності,де швидкість зміни кадру рухлива і непостійна..У передпокої підсвідомості залишимо важкі черевики спогадів..Гулятимемо поверхнею незнаних планет,споглядаючи їхній віковічний спокій,слухаючи шелест невидимих крил,що десь поруч - невловимо й недосяжно..Тут можна бути сріблястим метеликом і прозорим павутинням,можна бути дзвінким камертоном тиші і калатанням серця.Тут порожньо, непевно й примарно,але не для НАС..Ті,що йдуть до Істини удвох,тримаючи в собі таємниці,дані лише їм..дані невипадково - хіба не час напнути Вітрила Мандрів серед лабіринтів цієї чорно-білої нескінченності загадок?
Кришталь і криця,міць і спротив у серці кожного з нас.Темний відтиск світла і білий відблиск темряви: хіба ж не дивно?Так,ти правий - Цей Світ схожий на негатив фото..Чому? "Чому подекуди вкритий білими плямами"рентгенівський" знімок наших душ? Чом старий біль,задавнений на споді сумління світлим пасмом відверто посмугував наші тіні?" Не поспішайте тривожитися - то є тільки сон і прогулянка у ньому..просто ще одна зустріч на
рівні Вашого Світу, на рівні Пізнання Двох,що стали Одним..Світ Питань і Відповідей простелився Чумацьким Шляхом попри чорно-білі очерети цього сну, кличучи за собою далі - до Відвертості, до Втаємничення у Все..
Грію в долоні твої тонкі пальці..ще зовсім трохи - і відчиниться сиза хвіртка Першого Питання.Старесенька бабця на порозі низенької хатки шамкотить незрозуміле,безповітряний простір сушить її лице вітром Вічності,вітром Смутку.. Мільони тонких зморщок говорять і сміються, сохне зілля коло тину,котяться старечі сльози.
- Що то було,синку?
- ............................( відповідь за тобою )
. Сірі мальви довгастими стовбурами випинаються повз паркан..Похилені ворота з обшарпаною фарбою, що потріскалася де-не-де й звисає неохайним шматтям..Так, це - брама Другого Питання.Старий,але ще міцний дідуган у полотняному картузі шкандибає повз двір,тягнучи на плечах драну рядюгу усілякого мотлоху.Погляд з-під навислих повік..скрипучий голос розламаного блискавкою дуба.
- Що ти втрачала,дочко?
- Я втрачала те,що не сподівалася колись втратити..Те,що не стало тим,чим мало стати..
я втрачала частину свого єства..
Ти обійняв мене за плечі..так тепло, любий..Далі лиш одне,вже для обох..Третє..Відчуваю як сіріє навколо простір туману і шлях губиться,звужуючись стежкою нагору.Непевними кроками,щільно обійнявшись, ступаємо на манівці серед цієї мряки.Дивні обриси чи то хижки,чи то солом'яного куреня вимальовуються на пагорбі,наближаючись..Тут вже інакше,якось спокійніше в молоці туману,що сповив все навколо.Скоса сюди поглядає проміння сріблястого
світла,яке незвідь звідки пробивається,даючи бодай якесь дихання,наповнюючи ледь-ледь прозорим повітрям.Дитина років п'яти,худенька і кучерява дивиться уважними очками на прибульців і поки мовчить.Довгі вії майже не кліпають і, спостерігаючи,Дитина не покидає єдиної своєї іграшки - дерев'яного коника-гойдалку,пофарбовану в тьмяний колір.
Коник слухняно гойдається,заарканений мотузкою,дерев'яне сідальце вкрите мішечком чи то з соломою,чи з сіном.. Уважний і зосереджений хазяїн цього "добра" по-дорослому чітко і спокійно питає:
- Мамо,тату,ви мене заберете звідси.. колись?
Замість відповіді, звідусіль б'ється,розкочуючись луна милозвучних голосів:"Так..так..таак..таа-ак..таааак!!!!!"
Могутні акорди Небесного Оркестру падають ніби згори вниз,заповнюючи простір і освітлюючи його.Чорно-білі обриси тануть в тумані,що поступово насичується ясним, сріблястим,як крило голуба кольором..І та пелена поглинає все довкола, ховає під теплою ковдрою Простір Питань,залишаючи тільки Відповіді,що заповнюють білі прогалини нашого Спільного Знання,унеможливлюючи Страх і Сумнів будь-коли з'явитися на шляху Єдиного Серця.
Невимовна глибина Океану Долі виштовхує мене на поверхню,більше схожу на рідкий метал.Вдихаю,озираючись в пошуках..сліду від мого сну..усміхнених тонких вуст..таких рідних очей. Вода втікає,наче у прірву..Вітер Вічності крижаним вогнем палить тіло,сушить коси..Здаля до мене йдеш Ти..Тепер ніби збоку дивлюся на нас,як ми наближаємось
один до одного..Силуети видовжені і міфічно прекрасні..оголені тіла наші струмують пару і ясне сяйво..Червоний відблиск Світання малює візерунки на м'язах спини,на руках і ногах, на грудях і обличчах..Вже близько..Торкнутись.. Запалати Єдиним Вогнем,що народився з енергії Світила..Вир закручується навколо нас..Відчуття єднання..мить злиття..запаморочення..
Серед освітленого новонародженого Світу - лише вогнище,створене ДВОМА.
22 липня 2006 р.
Кришталь і криця,міць і спротив у серці кожного з нас.Темний відтиск світла і білий відблиск темряви: хіба ж не дивно?Так,ти правий - Цей Світ схожий на негатив фото..Чому? "Чому подекуди вкритий білими плямами"рентгенівський" знімок наших душ? Чом старий біль,задавнений на споді сумління світлим пасмом відверто посмугував наші тіні?" Не поспішайте тривожитися - то є тільки сон і прогулянка у ньому..просто ще одна зустріч на
рівні Вашого Світу, на рівні Пізнання Двох,що стали Одним..Світ Питань і Відповідей простелився Чумацьким Шляхом попри чорно-білі очерети цього сну, кличучи за собою далі - до Відвертості, до Втаємничення у Все..
Грію в долоні твої тонкі пальці..ще зовсім трохи - і відчиниться сиза хвіртка Першого Питання.Старесенька бабця на порозі низенької хатки шамкотить незрозуміле,безповітряний простір сушить її лице вітром Вічності,вітром Смутку.. Мільони тонких зморщок говорять і сміються, сохне зілля коло тину,котяться старечі сльози.
- Що то було,синку?
- ............................( відповідь за тобою )
. Сірі мальви довгастими стовбурами випинаються повз паркан..Похилені ворота з обшарпаною фарбою, що потріскалася де-не-де й звисає неохайним шматтям..Так, це - брама Другого Питання.Старий,але ще міцний дідуган у полотняному картузі шкандибає повз двір,тягнучи на плечах драну рядюгу усілякого мотлоху.Погляд з-під навислих повік..скрипучий голос розламаного блискавкою дуба.
- Що ти втрачала,дочко?
- Я втрачала те,що не сподівалася колись втратити..Те,що не стало тим,чим мало стати..
я втрачала частину свого єства..
Ти обійняв мене за плечі..так тепло, любий..Далі лиш одне,вже для обох..Третє..Відчуваю як сіріє навколо простір туману і шлях губиться,звужуючись стежкою нагору.Непевними кроками,щільно обійнявшись, ступаємо на манівці серед цієї мряки.Дивні обриси чи то хижки,чи то солом'яного куреня вимальовуються на пагорбі,наближаючись..Тут вже інакше,якось спокійніше в молоці туману,що сповив все навколо.Скоса сюди поглядає проміння сріблястого
світла,яке незвідь звідки пробивається,даючи бодай якесь дихання,наповнюючи ледь-ледь прозорим повітрям.Дитина років п'яти,худенька і кучерява дивиться уважними очками на прибульців і поки мовчить.Довгі вії майже не кліпають і, спостерігаючи,Дитина не покидає єдиної своєї іграшки - дерев'яного коника-гойдалку,пофарбовану в тьмяний колір.
Коник слухняно гойдається,заарканений мотузкою,дерев'яне сідальце вкрите мішечком чи то з соломою,чи з сіном.. Уважний і зосереджений хазяїн цього "добра" по-дорослому чітко і спокійно питає:
- Мамо,тату,ви мене заберете звідси.. колись?
Замість відповіді, звідусіль б'ється,розкочуючись луна милозвучних голосів:"Так..так..таак..таа-ак..таааак!!!!!"
Могутні акорди Небесного Оркестру падають ніби згори вниз,заповнюючи простір і освітлюючи його.Чорно-білі обриси тануть в тумані,що поступово насичується ясним, сріблястим,як крило голуба кольором..І та пелена поглинає все довкола, ховає під теплою ковдрою Простір Питань,залишаючи тільки Відповіді,що заповнюють білі прогалини нашого Спільного Знання,унеможливлюючи Страх і Сумнів будь-коли з'явитися на шляху Єдиного Серця.
Невимовна глибина Океану Долі виштовхує мене на поверхню,більше схожу на рідкий метал.Вдихаю,озираючись в пошуках..сліду від мого сну..усміхнених тонких вуст..таких рідних очей. Вода втікає,наче у прірву..Вітер Вічності крижаним вогнем палить тіло,сушить коси..Здаля до мене йдеш Ти..Тепер ніби збоку дивлюся на нас,як ми наближаємось
один до одного..Силуети видовжені і міфічно прекрасні..оголені тіла наші струмують пару і ясне сяйво..Червоний відблиск Світання малює візерунки на м'язах спини,на руках і ногах, на грудях і обличчах..Вже близько..Торкнутись.. Запалати Єдиним Вогнем,що народився з енергії Світила..Вир закручується навколо нас..Відчуття єднання..мить злиття..запаморочення..
Серед освітленого новонародженого Світу - лише вогнище,створене ДВОМА.
22 липня 2006 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію