ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
2024.03.28
22:09
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Ляснюк /
Рецензії
Зимова рецензія на вірші Ігоря Павлюка
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зимова рецензія на вірші Ігоря Павлюка
Хм, ця рецензія, чи щось на неї схоже, розпочиналася разів зо три. І жодного разу не дописувалася до кінця. Хоча – стоп, я перебільшую власні старання, вона не добігала навіть до середини. Хоча де вона – та середина (про золоту і згадувати зась), тим паче, якщо йдеться про її величність Поезію?.....
Чому так траплялося? Усе якось банально: перший її початок з’явився навесні, а тут оп – і вже літо, а весняний початок до літньої рецензії не підходить аж ніяк. Тим паче, що влітку в мене табу на рецензії, а осінній початок чи то пожовк і опав, чи то злиняв у вирій – точно не пам’ятаю. Довелося все починати спочатку.
Взагалі-то, задум був написати враження про збірку Ігоря Павлюка „Лірика” (Львів: Сполом, 2008. – 100 с.). Але, як і годиться, я передумала. І придумала собі писати просто про вірші – про які захочу, і які під руку втраплять.
Направду, життя таке, яким ми його хочемо бачити. Ігор Павлюк не просто проживає кожен свій день – він творить легенду про себе. Жестом, поглядом, вчинком і, безперечно, Словом. Його вірші – це маса перевтілень і проживань у різних іпостасях, які можна порівняти з водою – з її переходами в різні стани. Він перевтілюється і ... залишається собою. І постійно шукає себе – як і належить поетам – щоби потім розгубити усе, що знайшов, і шукати далі...
Ви знаєте, як часом стає нестерпно, зовсім-зовсім нестерпно? Коли всесвітня печаль чи щось на неї схоже... Таке трапляється, правда? А в поетів воно хронічне. І від цього душа скапує на папір:
Перезимую.
Пересумую.
Мій край здається
Простим і вічним.
В метро так шумно:
Себе не чую.
В мені, як в церкві,
Сміються свічі.
У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе:
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...
Начитуюся віршів Ігоря, перечитую їх, пересипаю зі сторінок ув очі, у свідомість, у душу, ще, може, беру за руку ліричного героя, який щомиті має інше обличчя, іншу сутність, я про щось обов’язково у нього розпитую. А він – печальний (печаль в очах – це те, що в ньому незмінне), відповідає, розповідає, чому саме так і ніяк інакше, в нього і голос змінюється. Я слухаю уважно і намагаюся запам’ятати усе, вловити, але марно – то все одно що ловити сніжинки губами і пробувати запам’ятати їх візерунки, як не старайся, - лишається тільки враження, власне, те, що найважливіше. Хіба ні? Що ж, у країні Поезії можна багато чого, погомоніти з ліричним героєм у тому числі. Може, навіть більше – трохи побути вовком, наприклад:
Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.
В Ігоря Павлюка вовків багато:
Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.
Часто поет Ігор Павлюк чи його ліричний герой, а швидше за все – вони обоє, разом, спиною до спини – починають бунтувати, кидають виклик всім і собі. В них оживає кров предків, одвічна потреба боронити і завойовувати. Тоді рука зростається зі зброєю, кров перетворюється на вулкан, а серце вловлює ритм серцебиття предків, усіх попередніх (а може, і наступних) поколінь. А пам’ять ... стає бездонно глибокою, у ній годі шукати дна, та високою, що марно вимірювати. І починається війна, проклята і благословенна, убивча і рятівна:
То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро
В мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.
А вже потім настає час ніжності. Час у нестерпній потребі Любові. В отій, з якої все починається. І поезія, безперечно. І щось (чи хтось) нашіптує у душу чарівного трунку, бажання окриленості. Ігор Павлюк у віршах про кохання чи кохання у віршах Ігоря Павлюка, чи вірші у коханні Ігоря Павлюка ... в усьому цьому багато трепету і ще чогось – невловимого:
...Запалим свічку – заіскрять зіниці:
В раю згрішать.
Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.
Про любов завжди хочеться сказати найбільше, але варто говорити найменше, а відчувати – найбільше, а потім то все ховати чи показувати у віршах.
Ще варто було б сказати про контрастність життя, відображену у віршах Ігоря Павлюка, згадати обов’язково про „відьомські” вірші („Сповідь вродженої відьми” – один із моїх улюблених, до речі), ще вжити купу літературознавчих термінів – для годиться, і варто чи ні, але дуже хотілося б ще цитувати, детальніше аналізувати...
і ще
мабуть
варто
а може і ні
Але річ у тім, що підкралася весна, за вікно чи у серце – не так уже й важливо, а ліміт початків безнадійно перевищено. Отже, доведеться лишити усе так, як є. До наступного разу, до наступної рецензії. А поки – безлімітний доступ до весни і Павлюкових віршів – у поєднанні гримуча суміш, скажу я вам...
Чому так траплялося? Усе якось банально: перший її початок з’явився навесні, а тут оп – і вже літо, а весняний початок до літньої рецензії не підходить аж ніяк. Тим паче, що влітку в мене табу на рецензії, а осінній початок чи то пожовк і опав, чи то злиняв у вирій – точно не пам’ятаю. Довелося все починати спочатку.
Взагалі-то, задум був написати враження про збірку Ігоря Павлюка „Лірика” (Львів: Сполом, 2008. – 100 с.). Але, як і годиться, я передумала. І придумала собі писати просто про вірші – про які захочу, і які під руку втраплять.
Направду, життя таке, яким ми його хочемо бачити. Ігор Павлюк не просто проживає кожен свій день – він творить легенду про себе. Жестом, поглядом, вчинком і, безперечно, Словом. Його вірші – це маса перевтілень і проживань у різних іпостасях, які можна порівняти з водою – з її переходами в різні стани. Він перевтілюється і ... залишається собою. І постійно шукає себе – як і належить поетам – щоби потім розгубити усе, що знайшов, і шукати далі...
Ви знаєте, як часом стає нестерпно, зовсім-зовсім нестерпно? Коли всесвітня печаль чи щось на неї схоже... Таке трапляється, правда? А в поетів воно хронічне. І від цього душа скапує на папір:
Перезимую.
Пересумую.
Мій край здається
Простим і вічним.
В метро так шумно:
Себе не чую.
В мені, як в церкві,
Сміються свічі.
У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе:
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...
Начитуюся віршів Ігоря, перечитую їх, пересипаю зі сторінок ув очі, у свідомість, у душу, ще, може, беру за руку ліричного героя, який щомиті має інше обличчя, іншу сутність, я про щось обов’язково у нього розпитую. А він – печальний (печаль в очах – це те, що в ньому незмінне), відповідає, розповідає, чому саме так і ніяк інакше, в нього і голос змінюється. Я слухаю уважно і намагаюся запам’ятати усе, вловити, але марно – то все одно що ловити сніжинки губами і пробувати запам’ятати їх візерунки, як не старайся, - лишається тільки враження, власне, те, що найважливіше. Хіба ні? Що ж, у країні Поезії можна багато чого, погомоніти з ліричним героєм у тому числі. Може, навіть більше – трохи побути вовком, наприклад:
Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.
В Ігоря Павлюка вовків багато:
Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.
Часто поет Ігор Павлюк чи його ліричний герой, а швидше за все – вони обоє, разом, спиною до спини – починають бунтувати, кидають виклик всім і собі. В них оживає кров предків, одвічна потреба боронити і завойовувати. Тоді рука зростається зі зброєю, кров перетворюється на вулкан, а серце вловлює ритм серцебиття предків, усіх попередніх (а може, і наступних) поколінь. А пам’ять ... стає бездонно глибокою, у ній годі шукати дна, та високою, що марно вимірювати. І починається війна, проклята і благословенна, убивча і рятівна:
То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро
В мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.
А вже потім настає час ніжності. Час у нестерпній потребі Любові. В отій, з якої все починається. І поезія, безперечно. І щось (чи хтось) нашіптує у душу чарівного трунку, бажання окриленості. Ігор Павлюк у віршах про кохання чи кохання у віршах Ігоря Павлюка, чи вірші у коханні Ігоря Павлюка ... в усьому цьому багато трепету і ще чогось – невловимого:
...Запалим свічку – заіскрять зіниці:
В раю згрішать.
Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.
Про любов завжди хочеться сказати найбільше, але варто говорити найменше, а відчувати – найбільше, а потім то все ховати чи показувати у віршах.
Ще варто було б сказати про контрастність життя, відображену у віршах Ігоря Павлюка, згадати обов’язково про „відьомські” вірші („Сповідь вродженої відьми” – один із моїх улюблених, до речі), ще вжити купу літературознавчих термінів – для годиться, і варто чи ні, але дуже хотілося б ще цитувати, детальніше аналізувати...
і ще
мабуть
варто
а може і ні
Але річ у тім, що підкралася весна, за вікно чи у серце – не так уже й важливо, а ліміт початків безнадійно перевищено. Отже, доведеться лишити усе так, як є. До наступного разу, до наступної рецензії. А поки – безлімітний доступ до весни і Павлюкових віршів – у поєднанні гримуча суміш, скажу я вам...
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію