Якими будуть перші кроки новітньої демократії України з початком творення нової сторінки української історії?
Чи справдяться сподівання простих людей на стабільне, мирне, заможне і справедливе життя в Україні?
Чи не поповниться активний словниковий запас пересічних громадян разом із словами “помаранчева революція” такими поняттями як “класова боротьба” (багатих і бідних, заможних і знедолених, працюючих і безробітних, помаранчевих і біло-блакитних)?
Чи не означають переважно помаранчеві кольори святково - офіційного майдану в день інавгурації глави держави чимось зневажливим до інших політичних кольорів?
Сьогодні ці запитання мимоволі задає кожний небайдужий громадянин України, незалежно від того чи голосував він за Президента України Віктора Андрійовича Ющенка чи ні. Бо сьогодні Віктор Ющенко вже не лідер опозиції, а президент оновленої української держави – гарант прав і свобод українського народу, до якого належить кожний громадянин України.
І перший крок Віктора Андрійовича на посаді Президента України – це його звернення до українського народу на Майдані Незалежності, у якому він вже дав відповідь на одне із наведених запитань:
“Моя перемога – це перемога усіх. Кожен має право шукати шлях для країни. Кожен має право обирати ті політичні кольори, які йому близькі. Але, дорогі друзі, дорогі українці, наш спільний вибір – кольори українського прапора, він об’єднує нас усіх, хто живе на сході, на заході, на півночі і на півдні”.
Мабуть більшість з тих мільйонів українців, які голосували за Віктора Януковича, почувши ці слова Президента України, відразу відчули, що день інавгурації це також і їх свято.
А мені відразу пригадалися слова фінальної пісні “Нова Україна” благодійного патріотичного заходу “Ми служимо народу України”, який проходив 3 жовтня 2004 року у Національному палаці “Україна”: “І хоча ми несхожі і різні, нас об’єднує – гілка калини, незалежність, любов до Вітчизни і до прапору України”.
Незважаючи на цей непростий період передвиборчих баталій артисти військових формувань та правоохоронних органів держави, зокрема - Національного президентського оркестру, Ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України, Державного академічного ансамблю пісні і танцю Міністерства внутрішніх справ України, Центру культури і мистецтв Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та Центру культури і мистецтв Служби безпеки України, зібралися разом у свій вихідний день і провели цей благодійний захід, оспівуючи те, що єднає нас усіх – любов до рідного краю, батьківської хати та матері, а також - відданість державному прапору і народові, який вони захищають.
Кошти, які вдалося зібрати під час підготовки та проведення заходу, були спрямовані 24 сім’ям загиблих військовослужбовців і правоохоронців різних регіонів України, у тому числі – сім’ям визволителів України від фашизму.
Учасники благодійного заходу сподіваються, що відеозапис концерту “Ми служимо народу України” буде показано 23 лютого на першому національному каналі телебачення, коли народ України святкуватиме “День захисника Вітчизни”, що сприятиме патріотичному вихованню молоді та єднанню народу України, невід’ємною часткою якого є і люди у погонах. Символічно, що
23 лютого - день народження Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України - Президента України, який проходив строкову службу у прикордонних військах.
Продовжуючи цю тему можна зробити висновок, що інтереси безпеки та стабільності держави потребують створення практичних механізмів патріотичного виховання молоді та ідеологічного впливу на громадян, використовуючи засоби масової інформації, у тому числі популярні музичні програми радіо і телебачення.
Наразі український ефір музичних теле- та радіоканалів часто-густо засмічений низькопробною російськомовною та англомовною продукцією, яка розбещує молодь, пропагує кримінальну романтику, секс, насильство, споживацьке ставлення до життя та викликає занепокоєння у правоохоронних органів і обурення у людей старшого покоління.
Отже, одним з перших кроків новітньої української демократії може стати популяризація пісенної творчості, присвяченої героїчним професіям правоохоронців, військовослужбовців і рятувальників, наприклад, шляхом заснування щорічного Всеукраїнського телевізійного конкурсу відео кліпів патріотичної пісні “Ми служимо народу України”. Підсумки конкурсу можна було б проводити щорічно напередодні Дня Незалежності України, а фінансування витрат, пов’язаних з його підготовкою та проведенням, здійснювати шляхом залучення коштів конкурсантів, спонсорів та місцевих бюджетів регіонів України.
Ще одне модне слово (“люстрація”) з’явилося після обрання Віктора Ющенка на посаду Президента України. На думку авторів відповідного законопроекту люстрація має регулювати процес кадрових призначень у сфері державного управління.
Але можна стверджувати – і вчора, і сьогодні було і є достатньо правових норм для того, щоб на посадах політиків та державних службовців перебували чесні, чисті, порядні люди - талановиті фахівці, серед яких згідно з чинним законодавством можуть бути навіть колишні міністри та працівники колишньої Адміністрації Президента України, але ті, хто під час перебування на державній службі служив народу України, а не окремій особі, політичній партії, олігархічному чи іншому клану.
Проблема полягає в іншому – у наявності політичної волі для якнайшвидшого впровадження механізмів “розумної” державної кадрової політики на усіх рівнях державної служби, яка ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина тощо.
Хіба раціонально з приходом нових керівників втрачати безцінне – досвід і знання попередніх фахівців?
Чи можна вважати нормальною ситуацію, коли процес працевлаштування колишнього керівника найвищого державного рівня після його відставки стає чиєюсь приватною справою?
Чому у травні 2001 року держава не запропонувала одному з кращих банкірів світу та Прем’єр-міністру України достойну його професіоналізму, досвіду та міжнародному авторитету посаду?
Тому, що в державі не було створено відповідних механізмів кадрової політики і, знаючи про це, найбільш спритні державні службовці вже з першого дня перебування на державній службі готують собі так звані “тили”.
Отже, ще одним кроком новітньої демократії має стати створення та впровадження в життя реальних механізмів кадрової політики.
І нарешті про контроль як основну складову управління в демократичному суспільстві.
В “Урядовому кур’єрі” від 18 квітня 2000 року автором цих рядків разом з відомим поетом-піснярем, лауреатом Національної премії
ім. Т.Г.Шевченка Михайлом Ткачем було надруковано статтю “Якщо ми прагнемо дива” про деякі проблеми державного управління.
Щоб зробити правильні висновки щодо тих міркувань п’ятирічної давнини, та враховуючи те, що український народ насправді чекає дива від Президента України В.А.Ющенка, доцільно з невеликими коментарями ще раз навести зміст статті “Якщо ми прагнемо дива”.
“Завжди незайве звіряти день сьогоднішній з днем учорашнім. Тим більше ця формула виправдана, коли йдеться про перспективу на майбутнє, аби не наступати двічі на оті кляті граблі прорахунків і помилок.
Зміни, започатковані Президентом України (тоді – Л.Д.Кучма), які вже впроваджуються в життя з урахуванням думок простих людей (на той час вже чотири місяці на посаді Прем’єр-міністра України перебував В.А.Ющенко, було створено Раду представників громадських організацій національних меншин України), дають підстави говорити про видимі ознаки реальної демократії, тобто влади і волі народу, спроможної вивести нас із кризи, в якій ми опинилися на рубежі третього тисячоліття.
З огляду на це, відчуваємо потребу поділитися деякими міркуваннями щодо того, як зробити процес демократичних перетворень незворотним.
Що конче потрібно змінити, щоб запрацював державний механізм, а земля наших предків нарешті відродилася і ми на ній відчули себе господарями, творцями благ?
Отже, якщо ми прагнемо цього, то насамперед маємо визначитися в площині дотримання основних принципів управління, незалежно від того, чи об'єктом господарювання є колективна чи фермерська структура, будівельна або промислова, а чи йдеться про складний комплекс управління містом, районом, областю, окремим міністерством чи такою державою, як Україна. Тож керівник будь-якого рівня має, -по-перше, знати, усвідомлювати і обов'язково визначати кінцеву мету, умови та наявні й потенційні ресурси для її досягнення.
По-друге, приймати рішення та доводити їх до безпосередніх виконавчих структур, відповідно розподіливши наявні ресурси і чітко визначивши повноваження і відповідальність за виконання.
І, по-третє, особисто контролювати й організовувати контроль за виконанням покладених завдань, за змінами умов та використанням виділених ресурсів за призначенням, залежно від ситуації та з урахуванням перебігу подій коригуючи попередні рішення.
Якщо за такої схеми управління зникає бодай одна з трьох складових, адміністративні органи лише імітують напружену роботу, а відповідна ланка в господарському комплексі стає некерованою, сповзає у прірву, безглуздо витрачаючи (або безконтрольно втрачаючи) дорогоцінні ресурси.
Проте навіть побіжні спостереження дозволяють зробити висновок, що найтяжчою, задавненою хворобою в українському суспільстві є хвороба відсутності належного контролю практично на всіх рівнях.
Саме контроль, не формальний, а за кожною копійчиною, кожною цеглиною і на всіх рівнях, є основою того дива, яке наблизить Україну до ряду високо розвинутих держав.
Така позиція вигідна навіть тим, хто скористався безконтрольністю лише для власного збагачення, адже рано чи пізно настане той час, коли треба буде відповідати за вчинене перед законом.
У такій ситуації незле подумати й про своїх дітей, яким, напевно, краще житиметься в стабільній і демократичній державі.
Важливо зазначити, що контроль не повинен сприйматися як недовіра ні до тих, хто мусить здійснювати контроль відповідно до своїх повноважень, ні до тих, кого контролюють.
Контроль не повинен зводитись до репресивних заходів та кадрових перестановок. Сутність його в конструктивній позиції, а не в деструктивній.
Керівникам, які не організували належного контролю за виконанням власних вказівок та рішень, потрібно дати шанс зробити це, а тим, хто встиг «забруднити руки», надати можливість цивілізовано все повернути державі.
Налагодження ефективного контролю не означає, що на кожному рівні мають з'явитися нові окремі контрольні та інспекційні органи. Навпаки, їх кількість та кількість залучених до здійснення контрольних функцій людей може значно зменшитись, коли кожен керівник пам'ятатиме, що дії своїх безпосередніх підлеглих у схемі системи управління він мусить контролювати особисто і систематично, незалежно від кредиту довіри, а його команда має чітко діяти в рамках розмежування повноважень. Інакше порушується ієрархічний ланцюг підпорядкування, зникає сама суть управління, панує принцип багатовладдя (з “сірими кардиналами” чи фаворитами).
І останнє, що, можливо, зацікавить читачів, причетних до здійснення реформування системи державного управління та створення в рамках зазначеної системи підсистеми державного контролю.
На наш погляд, у рамках поетапного впровадження реформи було б доречно об'єднати відповідні контрольні органи (комісії, інспекції, управління з контрольно-ревізійними функціями, які вже створено в регіонах, міністерствах, уряді та при Президентові України) в ієрархічну контрольну систему.
Йдеться не про створення ще одного додаткового відомства з контрольними функціями, а лише про раціональну, системну організацію певної взаємодії та обміну інформацією між існуючими контрольними та інспекційними органами за відповідними напрямками.
Одним з таких напрямків може стати фінансова сфера, контрольна підсистема якої охоплювала б відповідні структури Мінфіну (ГоловКРУ), Нацбанку, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Впровадження власне системи контролю замість простої сукупності контрольно-ревізійних органів, інколи з «протилежними» цілями, дало б змогу, по-перше, об'єднати інтереси регіонів, відомств, центру в одне ціле; по-друге, запобігти відпливу з України бюджетних та позабюджетних коштів з відповідним наповненням державного бюджету; по-третє, значно зменшити наслідки від «фільтрації» результатів контролю, коли виявлені на регіональному (відомчому) рівні порушення приховуються від центру.
Системне об'єднання відповідних контрольних структур передусім вимагатиме від інспекційних органів нижчого рівня погоджувати плани роботи з відповідними вищими контрольними органами або інформувати їх про плани своєї роботи.
Крім того, означатиме для них необхідність надавати узагальнену інформацію про результати контролю, наявні ресурси та стан виконання покладених завдань не тільки безпосереднім керівникам, а й керівникам контрольних органів вищого рівня (підзвітність).
Зрештою, це дасть змогу вищим контрольним органам здійснювати координацію та нагляд за ревізійно-інспекційною діяльністю, яка проводиться на нижчих рівнях, що сприятиме зменшенню загальної кількості перевірок, скороченню чисельності інспекторського складу, підвищенню об'єктивності контролю та ефективності державного управління в цілому (підконтрольність)”.
Чи створено таку підсистему контролю у сфері державного управління? Що змінилося через п’ять років після публікації статті “Якщо ми прагнемо дива”? Відповідь одна - майже нічого не змінилося. Але починати робити ці кроки новітній демократії необхідно вже сьогодні.

З того часу минуло ще чотири роки, а сподівання про "новітню демократію" так і залишилися сподіваннями.