Іще одна правдива історія

Ідея цієї історії була безсоромно запозичена в однієї
чарівної дівчини, за що совість автора аніскілечки не мучить.

Розділ перший

Комодор Бейн летів на Землю, прокручуючи в голові події минулого місяця. Невелика сутичка на Альдебарані переросла в справжню маленьку війну. Місцеві жителі, вихідці з кошмару, виявились розумними… в певних межах. Вісім разів кращі спеціалісти намагалися встановити з ними контакт – і щоразу безуспішно, щоразу з новими жертвами. Цивілізація в них була, це точно, інакше звідкіля би в них взялися ці «храми»? Але «храми» не цікавили військову душу Комодора. Їхня зброя – справжнє диво, на вигляд наче уламок каменю, але випускає кульки світла, що запросто пробивають потрійну броню наших космічних шлюпок. Наші хлопці так і не зрозуміли, як воно діє. «Магія» – похмуро пожартував якийсь там вчений на його крейсері. Комодор при самій згадці про це нервово гмукнув. В магію він не вірив.
Їхнє судно доставило Комодора до бази на Місяці, а вже звідти він добрався й на Землю, точніше – на Соломонові острови, до Міжнародного Університету Точних Наук. Він все ще не розумів, навіщо він тут, але наказ є наказ, а Комодор, як хороший солдат, накази не обговорював.
…Перше, що відчув Комодор на свіжому повітрі – це надзвичайну легкість і просто-таки дитяче щастя. З моря налітав теплий бриз, гойдаючи всілякою тропічною рослинністю. Він був удома. Тобто, правду кажучи, в цій точці Землі він не був ніколи, але після дев’яти років в консервній бляшанці він би й Антарктиду назвав домом.
Із замріяного стану Комодора вивів щупленький лисий дідок, на голову нижчий за нього.
Комодор Бейн? Я – Міністр з Питань Колонізації Ешлі Сіменон. Прошу за мною.
Сам Міністр! Друга людина Землі після Імператора! Поки Комодор слухняно йшов за міністром, раз у раз пориваючись збитись із простого кроку на урочистий марш, той продовжував говорити:
Мені добре відома ситуація на Альдебарані. Там потрібні кращі з кращих, і тому саме ви служите Землі там. Але через надзвичайні обставини вас відкликали сюди, буквально на день. Справа в тому, що професор Гайнс викопав щось там серед законів фізики, і стверджує, що це буде для нас справжнім відкриттям. Прошу направо… Так от, ми з ним домовилися про польові випробовування апарату, і хочемо, щоби все пройшло під вашим керівництвом. Ось ми й прийшли.
Комодор опинився в маленькому тісному кабінеті, заваленого, здається, без всілякої системи якимись приладами, книгами, паперами, і всюди – якісь мікросхеми, дроти… Сам професор сидів в кутку просто на клавішах середнього розміру «чогось», зосереджено малюючи в зошиті огризком олівця. Це був на диво молодий чоловік, років двадцяти семи, а може й молодший – точно визначити не можна було, бо на обличчі красувалася багатоденна щетина, що чудово гармоніювала із синцями під очима.
Ккг-ккг, – шумно прочистив горло Міністр. Професор нарешті нас помітив, швиденько зліз на підлогу і почав поглядом шукати, на що б це всадити дорогих гостей. Серед того барахла нічого схожого на крісло не знайшлося, тому він просто глянув на нас винуватим поглядом, потім швиденько у запилюжене вікно, напевне, щоб перевірити, який зараз час доби, і знічено видав скоромовкою:
Доброго-дня-Міністре.
Гайнсе, це – Комодор Бейн. Він ще нічого не знає, тому коротко поясни йому. Людською мовою. – Останні два слова Міністр вимовив з притиском. Йому, видно, молодий професор вже набрид зі своєю науковою тарабарщиною.
Все дуже просто – знизив плечима професор. Міністр нахмурився. Комодор зітхнув про себе. Якщо просто, то хоч ЩОСЬ може він й зрозуміє. А професор вже тріщав своєї: – Ми вміємо будувати кораблі, що набирають величезну швидкість, але користі від них ніякої – людське тіло не витримує перенавантажень, тому ми й літаємо зі швидкістю до 6g. І тут я наткнувся на древнє рівняння Максвела. Чим більша швидкість – тим швидший час. Відповідно, менша швидкість – час сповільнюється. За останній місяць ми склепали космічну шлюпку, звичайну на вигляд, але з деякими додатками. Там потужніший двигун – взяли найновіший, який могли, протонний – і в обшивці зробили шар сталі, охолодженої майже до абсолютного нуля. Правда, половина енергії йде на охолодження… Так що термін експлуатації без дозаправки складає приблизно вісім років. Вражає?
Комодор кивнув. Він починав розуміти всю простоту і геніальність ідеї.
- Разом зі сповільненням молекул в обшивці сповільниться час всередині шлюпки, що в свою чергу дає змогу прискоритися до неймовірної швидкості. Для нашого суб’єктивного часу все буде як завжди, і ніяких перевантажень… – професор співав солов’єм, осідлавши улюбленого коника.
- Ви сказали «майже до абсолютного нуля». А що буде, коли все ж до абсолютного? – Комодор хотів знати все до кінця.
- Не буде. Технічно неможливо – категорично відрубав «учений муж».
- Ну то як, спробуєте цю магію? – посміхаючись, спитав Міністр.
Комодор хмурився. Він вже вдруге за тиждень чув слово «магія», і це йому не подобалось.


Розділ другий

Арчі, востаннє питаю: де мій лівий тапок?
Величезний рудий кіт сумно глянув мені в очі. Ну просто як Кіт в Чоботях з мультику «Шрек». Це – не звичайний кіт. Дивний він хоча б тим, що ніякий кіт, що поважає себе, не став би тягати невідомо куди тапки господаря.
Махнувши рукою на Арчі й на тапок заразом, заходжу до кімнати. Наближається вечір. День був важким, і я, забувши про вечерю, вмикаю музику. Хочеться чогось спокійного. Ось… мій диск з інструментальною музикою. Та тільки-но я вмощуюсь на дивані, як кіт дає про себе знати: зробивши неабиякий стрибок (і як з такою вагою можна стрибати?), він опиняється просто в мене на грудях, забивши мені подих.
Мяяяу – повідомив мене Арчі, що на його мові означає: «Може ти і на дієті, але я голодний!».
Прийшлося мені підійнятися та йти на кухню.
Ви часом не знаєте, як його навчити готувати собі їжу самому?

* * *
Чесне слово, сумно коту самому в квартирі, коли його хазяїна довго немає вдома. Хоч-не-хоч доводиться розважатися, як, вибачте за слово, людині. Ні-ні, проти хазяїна я нічого не маю, та решту… от і по телевізору те ж саме кажуть: глобальне потепління, авіакатастрофи, теракти… Мій хазяїн точно таким не займається.
Я – хороший кіт, а от тапок… невже хазяїн забув – сьогодні ж Перше квітня! Та що вже з ним вдієш…
Коли наступного ранку хазяїн знову пішов на роботу, ледь випивши каву (так і до виразки шлунку недовго!), я знову залишився сам. Підскочивши до комп’ютера та натиснувши на чарівну клавішу «POWER», перш за все витягнув диска з інструменталкою. Як то можна слухати?!
Ви, певне, здивуєтесь: як звичайний кіт може працювати на комп’ютері? Відповідаю. Так от, спробуйте-но днями сидіти вдома самому, ще й не того навчитесь. Підгледів дещо в хазяїна, як він те робить, і от… перед вами кіт, що кладе в дисковод диск із шикарною музикою від Evanescence. Кррруто! Мурррр…
«I’m going under…» - підспівував кіт.
Раптом з-під дивану почувся дивно знайомий звук, що нагадував…
Миша! – презирливо мовив Арчі, скривившись, як середа на п’ятницю. – слухай, подружко, я сьогодні не голодний, та як тебе побачить хазяїн – буде тобі погано. І мені також… - додав про себе кіт.
Насправді Арчі не розумів, як можна їсти щось живе. Це був пацифіст від природи, і від самої думки про те, щоб загризти живу, рухливу та негігієнічну мишу, вселяла в його котячу душу жах.
Махнувши на мишу лапою, Арчі заглибився в гущавину Інтернету. Тааак… вводимо адресу…
За хвилину кіт вже дивився на фотки з Всесвітньої Виставки Котів.
Оце так кішечки! – захоплено бурмотів кіт.
Раптом монітор комп’ютера блимнув… і згас. Десь, невідомо звідки, почувся приглушений потойбічний голос:
Так… мова… чотири кінцівки… волосяний покрив… внутрішній скелет. Гм. Явно ссавець. Помилки бути не має. – І тут голос прокашлявся і зазвучав виразніше: - Вітаю тебе! Не лякайся нас, ми не зашкодимо тобі. Чи згоден ти вступити з нами в… гм… контакт?
«Пришельці» - здивовано подумав Арчі. «І я, здається, перший в світі кіт, що контактує з ними! Мені світить слава!»
Отож – не вгамовувався голос. – То ти щось казатимеш? Чи мені звернутись до кого іншого?
Стоп! Стоп! Я з вами! Я… Я згоден!
- О! прикольно! Перший контакт – і канає! Так. Значить ти і є розумна форма життя цієї планети?
Спробуй мене назвати дурним – очі видряпаю – похмуро пообіцяв кіт. – Ну в принципі є розу…
НІЯКИХ ЗАПЕРЕЧЕНЬ! Не будь таким скромним. На комп’ютері працював ти?
Ну добре, тут ти мене спіймав на гарячому. Та тільки не надумай розказати про то хазяїну!
Хазяїну? У вас рабовласницький лад?
Ну… я б не сказав. – розсудливо муркнув Арчі. – Хазяїн мій – людина. Homo sapiens.
То ти в полоні?! Не хвилюйся, брате по розуму! Ми тебе визволимо!
І перш, ніж Арчі встиг занявчати, він вирушив у подорож до своїх інопланетних «друзів».

* * *
Арчі… Арчі… ти живий?
Мамо… - жалібно нявкнув кіт, не розплющуючи очей. – Відчуття, наче після пляшки валер’янки. Моя голова…
Арчі! – вже твердіше мовив голос.
Де я?!
Кіт схопився на лапи й засичав. Навколо були істоти, що чимось нагадували вовків, котрих Арчі бачив хіба на каналі «Discovery». А найдивнішим було те, що найближчий до нього «вовк» нявчав по-котячому!
Арчі, не клей дурня. Заспокойся. Ми – твої друзі.
«Друг-вовк, що нявчить, наче кіт» - апатично подумав Арчі, лягаючи назад на своє місце (до речі, доволі м’яке місце). «Все це – сон. Точно сон! В житті такого не буває».

* * *
Прокинувся Арчі на своєму дивані. В нього боліло все тіло, а голова… ох, і насниться ж таке! Кіт із зусиллям піднявся на всі чотири лапи та пошкандибав до кухні. Дорогою подумав: молока зараз би було якраз в тему. Не встиг він додумати цю думку, як з прочинених дверей кухні донісся ніжний, запаморочливий запах свіжого молочка. Кіт з недовірою підійшов до своєї миски. Він точно знав, що молока у них в хаті не було вже давно. Потім згадав дружніх «вовків», і вирішив після того вже нічому не дивуватися.
Дах може поїхати з цим усім – пробурмотів Арчі, заходячись біля миски.
Після молока йому стало краще. Глянувши на годинник, кіт зрозумів, що до приходу хазяїна залишилося ще як мінімум три години, і… через кілька хвилин кіт знову сидів в Інтернеті, а Evanescence співала на повну гучність.
Оце кішечки! – захоплено бурмотів кіт.
Раптом в нього з’явилось різке почуття дежа вю.
Але нічого не сталось.
Щоб залишити позаду всі неприємні думки, Арчі вголос сказав:
О! Ось цю кішечку сюди б зараз!
Привіт, Арчі! – сказала фотка на моніторі. З фотки в кімнату вискочила чарівна біленька кішечка. – Як ся маєш?

* * *
…Коли я прийшов додому, одразу відчув щось нехороше. Посеред кімнати Арчі разом з якоюсь білою кішкою, яку я в очі ніколи не бачив, гризли… смажене курча!!! Комп’ютер на повну гучність волав голосом Evanescence, і вся кімната нагадувала більше поле бою, ніж мою затишну спальню, якою я її знав, коли зранку йшов на роботу.
Та найбільше мене вразив не розгардіяш, і навіть не чужа кішка (хоч квартира була весь час замкнута на ключ), а смажене курча. Звідкіля? Я сам не часто дозволяю собі такі розкоші, а тут… як то кажуть без слів.

* * *
…Коли хазяїн повернувся додому, то застав нас із Лізою, м’яко кажучи, не в дуже красивому положенні. Не знаючи, як хазяїн відреагує на Лізу, я мав би поводитись обережніше, та хороший настрій взяв верх. Ми слухали музику, доїдали курча, говорили на загальні теми, і незчулися, як хазяїн вже стояв над нами, вмудрившись зобразити на своєму обличчі подив і незадоволення одночасно. Потім він стомлено зітхнув і поплентався на кухню, певне, зробити собі щось поїсти.
В нього сьогодні був важкий день.
Можливо, ви скажете: стоп, тут щось не те. Звідкіля взялося смажене курча? І Ліза…
Сам не знаю. Може, то «вовки» виконували мої бажання? Бо якщо це й справді так, то ті хлопці – просто молодці.
Все це звичайно, добре, але хазяїн стомлений і злий, що саме по собі світить неприємностями передусім мені. Пішов на кухню. Голодний, мабуть…

* * *
Запрацювався зовсім. Сиджу от на кухні, мов вигнанець який, а мій кіт разом із якоюсь кішкою бенкетують в моїй спальні. Я ж за весь день в роті не мав й…
…відчинивши дверцята холодильника, я так і застиг з відкритим ротом. Якщо раніше там щось інколи було, то зараз там чого тільки НЕ було. В моїй квартирі, здається, оселився домовик. Або дух мого прадідуся. Чи чорт. А може, янгол – гадав я, розігріваючи котлети, що пахли так по-домашньому. Наче повернувся назад, в дитинство.
Коли через півгодини я зайшов до кімнати, смажене курча зникло, Арчі з подружкою лежали біля дивану, а комп’ютер тихенько награвав мою улюблену «Місячну сонату».
«Все-таки чортівня», – чомусь полегшено подумав я і вклався в ліжко, намагаючись не думати, яким чином вимкнеться компютер. Я так втомився…
Надобраніч, Арчі – прошепотів я, поринаючи в сон. І вже засинаючи, почув, як хтось прошепотів мені у відповідь: «прокидайся…».

* * *
…Прокидайтеся, лінюхи, через три хвилини перекличка в Головному Залі! – гримів з динаміка над вухом голос капітана корабля.
Тьху, чортівня яка. Наснилося, що я – кіт. Чи його хазяїн? Я позіхнув, роблячи спробу підвестися з лежанки і дістати уніформу з вішака одночасно.
- Одна хвилина! Якщо когось із вас до цього часу не буде на місці, понюхаєте, чим пахне вакуум!
Вакууму я, звичайно, не понюхаю, але поспішити варто. В капітана, судячи з його голосу, не найкращий настрій, тож не варто його злити.
В Головному Залі корабля зібралася вся команда, від офіцерів до останнього бортмеханіка. Годинник на стіні показував пів на шосту, а значить, трапилось щось особливе. Команда нашого корабля, весь час позіхаючи, виглядала жалюгідно. Через якийсь час до нас вийшов капітан, котрий представив нам Комодора Бейна, одразу надавши йому слово.
- Якщо коротко, – почав Бейн – то мені потрібні двоє добровольців. Це мають бути пілот для шлюпки та механік. Місія важлива, і тому…
Далі полилася промова про честь і славу Космічних Сил Землі. Не знаю, що там Комодор мав на увазі під словом «коротко», та мені раптом до смерті захотілося назад, на лежанку. Я заплющив очі. Голос Комодора був таким монотонним… спочатку я сперся до стіни, а потім, вже крізь сон відчув, що падаю. Щоб хоч якось зберегти рівновагу, широко загріб рукою повітря…
Перший доброволець є. – Комодор втішено мугикнув. – Будуть ще бажаючі?


Розділ третій
Ас:
Я якраз порався біля куща троянд, коли відчув поколювання в лівому зап’ястку. Це не віщувало нічого доброго. Швиденько окинув поглядом зимовий сад, що розмістився на веранді мого заміського будиночка. Я знав, що поруч не може бути нікого, та багатовікова обережність взяла своє. Зітхнувши, увімкнув інтерком. Переді мною, просто в повітрі зависла масивна фігура Доктора. Я напівсхилився в шанобливому поклоні.
- Моє вітання, Докторе.
- Вітаю, виконавець Аскольд. Сектор 43-57B, негативні емоції місцевих мас. Ти знаєш, що маєш робити.
- Зрозумів. Негайно беруся до роботи. – Я був сама готовність. Зображення Доктора блимнуло, але не щезло, як зазвичай.
- Аскольде, вибач, що відправляю тебе так часто, але ти молодий і розумний, а головне винахідливий, і щоразу краще виконуєш свою роботу…
І тут я спалахнув:
- Док, я її не вибирав! Мене хтось питався, чи мені до вподоби кар’єра миротворця?
- Але ж глянь, – розвів руками Доктор – в тебе є практично нескінченне життя і здоров’я, власний розкішний дім, і усвідомлення того, що ти рятуєш невинні життя. Ти, простий смертний, і уявити не міг…
- Я не просив життя, яке я трачу на стрибки між світами, дім, в якому я майже не живу, та й «невинні життя» складають переважно солдати армії – вбивці від народження. – Аскольде, припни язика, думав я. Це була вже відкрита неповага, і я міг нарватися на щось гірше від чергового завдання.
- Те, що ти кращий, ще не дає тобі права… - почав був Док, та я досить грубо перебив його, намагаючись не наламати ще більше дров:
- Я впораюсь. Я виконаю завдання – і відключив зв'язок.

* * *
… Кілька тисяч років тому Центральний Сенат проголосив створення Внутрішньої Служби Безпеки Світів, Що Розвиваються, в обов’язки якої мало би входити захист менш розвинутих вимірів від міжусобних воєн. «Ми не можемо дозволити, щоб наші брати із менш розвинутих вимірів загинули, так і не вступивши до нашого Союзу. Наш обов’язок – відвертати найменші катастрофи із шляху їхнього розвитку» - ці слова Імператора Всіх Світів стали золотим правилом. І тут вступаю в гру я.
Близько восьмиста років тому я був звичайним собі хлопцем-селянином одного із світів феодального ладу, не в міру цікавим і дурним. А, нема зараз настрою переповідати все те. Довга історія. Головне, що зараз я відправляюсь в сектор 43-57B, щоб навести там порядок. І для початку непогано було би дізнатися дещо про місцевих аборигенів.
Та-ак, погортаємо довідник. Торкнувся зап’ястка, і витягнув з Всесвітньої Бібліотеки «Книгу Всіх Світів», сектор 43… 43-57В. Завантаження. Чудо техніки, років тому десь із сотню мені приходилось на цю операцію витрачати години три, якщо не більше. Що тут у нас? Пер.-ф.с., поч.рел., у: н.ф.ж, маг.
Негусто. Первісно-феодальне суспільство, початки релігії, увага: небезпечні форми життя… маг? Що ще за «маг»?! Магія? Та ні, магії не буває. Може, магістральні шляхи? Угу, з первісно-феодальним ладом в’яжеться просто супер. Маг… магазини? Ас, припини, – наказав я собі. –Просто якийсь лопух допустив опечатку.
Через годину, востаннє критично оглянувши себе, скептично зітхнув. Шкіряні штани, взуття, полотняна сорочка, кожух, при поясі – меч та лук зі стрілами та мішечок із сріблом. Добре, в такому вигляді я цілком зійду за мисливця. Розсунувши, куди тільки можна, метальні ножі, навіть посміхнувся.
Ножі – моя слабкість.
Ну що ж, в дорогу. Телепорт вже завантажив усі дані про місцевість, де мав мене висадити, вибираючи щось малолюдне і затишне, щоб ні в кого не виникло питань на кшталт «Дядьку, а ви шо, з неба впали?».
«Ваше очікуване перебування в іншому світі складатиме десять місцевих днів» - повідомив динамік над телепортом.
Іще десять днів. Я вже й забув, коли ночував вдома – якщо, звичайно, це можна назвати моїм домом.
Я себе тут не відчував, як вдома.
Я взагалі ніде себе не відчував, як вдома.
Вічний «бомж».
«Повернусь – обов’язково попрошу Дока про відпустку хоч би на місяць» - безнадійно подумав я, вступаючи однією ногою в дзеркало телепорта.
Як я задовбався рятувати світи.

* * *
…З іншого боку порталу на мене чекав сюрприз – весна. І не тільки тимчасове потепління, а й усі атрибути, такі як гаряче сонце, що якимось дивом миттю пробралося під мій кожух, щебет птахів, зелені дерева й болото просто під ногами. Роззирнувся навколо, помітив темно-сірий шмат дороги. Ех…
Через півгодини я вже сидів у придорожньому трактирі, потягуючи кисле винце та прислухаючись до порожніх балачок. Перше, що кидалось в очі – довге волосся всіх присутніх, включаючи корчмаря. Мода така напевне, біс їх розбере…


Розділ четвертий
Ейлен:
В кузні було жарко – як і всі ці дванадцять років, що я приходила сюди.
Ейлен, невже ти підеш? – стурбовано дивлячись на мене, спитав коваль Лу, примружуючи й до того вузькі очі. Дивним він був ельфом – чужинець, з чужими поглядами, чужою вірою... Та майстерність і небагатослівність дозволили йому прижитися серед нас. Хтось його побоювався, хтось глузував, більшість просто обходили стороною, звертаючись тільки при нагальній потребі.
Мені ж він став, наче батько.
Піду, звичайно. – Я взяла меча, що був викуваний спеціально для мене, й заходилась вимахувати ним, повторюючи основні випади, що їх навчив мене Лу. Ніхто з наших ніколи не намагався поєднати фехтування із кулачним боєм.
Раптом Лу підставив мені ногу, вдаривши іншою під лівим коліном. Я впала, інстинктивно змахнувши мечем в його бік. Меч дзенькнув, наткнувшись на щось металеве, і силою віддачі відскочив – Лу блискавично вихопив свою незмінну палицю, що завжди стояла припертою до стіни кузні. Зараз я лежала на підлозі, з мечем, відведеним назад, а наді мною, посміхаючись, зі своєю палицею стояв Лу. Я не придумала нічого кращого, як метнути меча хоч би й рукояттю вперед, в груди Лу. Доки той відбивав його палицею, я вдарила його двома ногами в незахищений живіт, і, коли він зігнувся, щоби хоч якось вдихнути після удару, я додала по носі, з якого моментально пішла кров.
Лу сидів на землі, намагаючись спинити веселе дзюрчання з розбитого носа, а я стояла біля нього, не знаючи, як бути.
Постарів я, – вимовив нарешті коваль. – Раніше я би не купився на той фокус із мечем.
Ти просто не хочеш визнавати, що я добре впоралась. Вибач, Лу, та я все ж піду на змагання.
Вперта коза, – буркнув він.
Трухлявий пеньок! – не залишилась в боргу я.
Погляд Лу посвітлішав. Він все ще сидів на підлозі, тримаючись за носа, та вже посміхався.
Бережи себе.

* * *
На площі перед Королівським Замком зібралося багато народу. Король любив розваги на манір всіляких турнірів. Цей турнір – особливий. Бути учасниками на ньому могли всі – незалежно від походження, віку чи статі. Як висловився котрийсь із придворних, «король проводить пошук нових талантів». Правило на турнірі одне – битися лише один на один до того моменту, поки хтось не попросить пощади чи загине. Дозволялася будь-яка зброя, крім магії. Магії король бачив достатньо.
Турнір обіцяв бути кривавим, отож натовп охочих все зростав. Гул від їхніх голосів заважав зосередитись, та все ж я глибоко вдихнула і попростувала до намету, в якому проводився набір добровольців.
В наметі за столиком із пергаментом та чорнилом сидів старий дідуган з лисою головою та неймовірно кошлатими сивими бровами. Він запитально глипнув на мене, і здивовані брови, наче живі, самі собою полізли вверх.
- Чого тобі, дочко? – глухо проскрипів він.
- Я – Ейлен, вихованка коваля Лу, і я хочу… – почала говорити, гордо випнувши підборіддя. Та тут зустрілася поглядом із старим писарем, і змінила тон: – Прошу вас, запишіть мене.
- Ти така молода… – скрушно хитнув головою він.
До мене знову повернувся холодний голос:
Не треба нотацій. Просто запишіть, та й по всьому.
Писар схилився над пергаментом, бурмочучи щось недоброзичливе на рахунок сучасної молоді.
Я почувалася, наче ступила крок у прірву. Але я вже все вирішила.
Я битимусь.


Розділ п’ятий
Арчі:
На борту шлюпки нас було троє – я, Комодор Бейн та бортмеханік Аті. Перш за все, бортмеханік-дівчина – це вже ненормально. На мою консервативну думку, слова «бортмеханік» і «дівчина» поруч виглядають в кращому випадку кумедно, вам не здається? Можна довго дискутувати про досі збережену гендерну нерівність, але…
Я не забігатиму наперед, постараюсь розповісти, як було. Наш експериментальний політ мав бути на якісь сім сотень мільйонів кілометрів. Головною відмінністю від звичних шлюпок була шкала швидкості, що закінчувалася позначкою «с», тобто швидкістю світла. За перші десять хвилин ми мали розігнатись, потім сорок хвилин йти зі швидкістю 0,9с, після чого 15 хвилин гальмування.
Старт пройшов нормально, тобто всі працювали, стежачи за приладами. Ілюмінаторів не було, їх закривала охолоджуюча обшивка корпусу, і візуально спостерігати за польотом було ніяк. Комодор сидів на місці першого пілота, я зайняв місце другого, Аті влаштувалася на місці радиста. В принципі, на такій маленькій шлюпці бортмеханік не передбачався, та в рамках нашого експерименту мусів бути – так, про всяк випадок. Коли вийшли на швидкість «0,9», всі полегшено видихнули. Комодор одразу ж зайнявся записом приладів… цікаво, навіщо це йому? Летимо то й летимо, і так кожен наш рух реєструється «чорним ящиком», принцип якого не змінився з ХХ століття. Тож я, не особливо соромлячись, потягнувся в кріслі, розминаючи стерплу спину. Глипнув на Аті, яка… наче ніде й нічого, підпилювала собі нігтики мініатюрною пилочкою! Я, звичайно, теж не перенапружувався, але ж всьому є свої межі! Я спостерігав за нею, і, як це не парадоксально, все більше зацікавлювався. В ній було щось таке невловимо-хуліганське… Враження дівчиська, що вважає своїм обов’язком всунути свого носа всюди, де тільки можна. Власне, через неї все й трапилось… Хоча я знову забігаю наперед. Тоді вона здавалась просто цікавою – в міру гарною та абсолютно неприступною.
Розважаєшся? – спитав я, намагаючись від нічого робити зав’язати розмову. Вона була дівчиною із ефектною зовнішністю та вогненно-рудим волоссям.
І чьо? – безпосередньо відповіла вона. Я помітив, що вона жувала жуйку… Судячи із запаху, фруктову, мабуть.
Так, розмова не виходить. Спробуємо з іншого боку:
Гарні нігтики.
Угу. Це добре, що він так про вас… – судячи з того, що вона не підводила голови, її більше цікавила розмова зі своїми нігтиками, ніж зі мною. Раптом вона мені підморгнула і притиснула свого пальчика до яскраво-червоних чутливих губ, даючи мені знак затихнути. Я згідливо кивнув головою, і в її очах застрибали бісики. Повільно підвелась із свого місця, тихенько підійшла до Комодора, нахилилась над його вухом, і тихенько сказала:
Бу.
Комодор від несподіванки аж підскочив, зачепивши по дорозі ручку управління швидкістю. Останнє, що я пам’ятаю – як стрілка на шкалі швидкості впевнено переповзає позначку «с».

* * *
Свідомість мені повернув механічний голос бортового комп’ютера: «Неправильна функція двигуна, здійснено аварійну посадку». Комодор був ще у «нокауті». Аті, як це не дивно, вже переглядала щось на моніторі. Швидше за все, дані про те, куди ми потрапили. Я важко підвівся, скривився – голова все ще жахливо боліла, і став позаду Аті.
Що… там? Де ми?
Коли вона глянула на мене, я злякався. На обличчі ні кровинки, зіниці величезні… так виглядають люди, котрі або щойно пережили найбільший шок свого життя, або божевільні. Самими губами вона прошепотіла:
Наша енергія майже на нулі… Ми на планеті земного типу… Але це не Земля. Вперше в історії… – вона притиснула мене до себе так, що її голівка опинилась на моїх грудях. Я ще не на стільки прийшов до тями, щоб розуміти хоч що-небудь… але її відчай виявився заразним.
Арчі, – лише тепер я помітив, що вона плаче. Туш розмазалась і текла брудними патьоками по її щічках, залишаючи сліди на моїй блакитній сорочці. – Арчі, мені страшно.
Я ж лише гладив її по рудому волоссі. А що я ще міг вдіяти?..

* * *
ЯК? Як таке могло статися? Ми з вами були на завданні всесвітнього масштабу! І через вашу дурну витівку воно ПРОВАЛЕНЕ!!! ТЕПЕР ви задоволені?! – Комодор був явно не в дусі. Він волав на Аті, зриваючи на ній всю свою злість. Злість, що набралась в нього за всі роки служби, злість, яку він ніколи не випускав назовні.
Заспокойтесь, Комодоре Бейне, – я сказав це якомога твердішим голосом, хоч і сам був на межі зриву. Підійшов до Аті, обійняв. Її плечі дрібно трусились. – Що трапилось, того не повернути назад. Питання, що робити далі. Пропоную вийти з… гм… дослідницькими цілями. Планета пристосована до життя, ми там обійдемось без скафандрів. Азотно-киснева атмосфера, плюс трохи гелію, решта – як на Землі. Кількість ультрафіолету трохи вища за норму, але годиться. Кількість бактерій допустима, є лише одна невідома форма, не шкідлива для життя. Клімат хороший – плюс шістнадцять за Цельсієм, вітру майже немає. У нас відпустка, поки розберемось, що робити. Хто хоче позбирати гриби, половити рибу в заповіднику розміром із планету?
Запала нехороша мовчанка.
Йдем, – врешті вичавив із себе Комодор.
От і прекрасно! – навмисне життєрадісно вигукнув я, клацаючи клавішами на стіні, готуючись відчинити люк.


Розділ шостий
Ас:
Аскольд змушений був визнати, що в цьому трактирі знали, як готувати баранину та яке до неї подавати вино. Першим етапом в кожному завданні було, як завжди, дізнатися, про що йдеться. Коли рятуєш світ, головне – втертися в довіру «місцевим». Десять днів на виконання завдання – це ж вам не жарти. Робота така, самі розумієте…
А «місцеві» виявились таки своїми хлопцями, вино лилося рікою. Чарки пилися із надзвичайною легкістю то за короля, то за корчмаря, і навіть за гостя – тобто за нього, за Аса! Асу здавалось кумедним, що в Ера, що постійно його пригощав, такі гострі вуха. Ер логічно зауважив, що то в Аса вуха надто круглі, і Ас згідливо захіхікав. Коли Ас зрештою зміг говорити, то спіймав Ера за плече, і сказав, що той схожий на справжнісінького ельфа. Весь трактир зайшовся з цих слів реготом, і Ас, хоч і не знав, чого це вони, теж сміявся разом з ними, бо ж це такі хороші хлопці, такі свої… друзі…

* * *
Прокинувся Ас в якійсь кімнатці з низькою стелею, на якійсь ковдрі, набитій сіном. В роті відчувався гидотний присмак. Коли спробував підвестися, у вухах загуло, голова затріщала, руки й ноги рухались з величезною неохотою. Вийшов надвір, вмився крижаною водою. Впився, туди його так… Сонце тільки сходило, і йому просто хотілося отак постояти проти нього, дочекатися, поки перші промені потепліють, зігріють його.
А ти нічого тримаєшся… свій хлопець, хоч і дивний.
Ас обернувся. Він вже із хвилину відчував, що за ним спостерігають.
Привіт, Ере. Як ти після вчорашнього?
Зі мною все гаразд. А от ти… ти ж не ельф? І на вовка вночі не перекинувся, отже, і не вовкулака. Не те, щоб я наривався на неприємності, але все ж… хто ти? Маг якийсь, чи…
Коли часто стрибаєш між вимірами, звикаєш нічому не дивуватися. Ас глибоко вдихнув. Ельфи. Вовкулаки. Гаплик.
Чим ти тут займаєшся? – зслизнув із теми Ас.
Е-е… зараз нічим, а трохи згодом влаштуюсь де-небудь пастухом… Пастиму там єдинорогів, чи ще що…
Єдинороги. Спокійно, Ас.
Цікавить робота? Моїм охоронцем, на дев’ять днів, оплата – по срібному в день.
Що треба робити? – Ер, вочевидь, був сама готовність «не випустити халяви». За дев’ять срібних він пішов би хоч за упирем.
Ось тобі десять срібних, сторгуй нам двоє коней, трохи харчів і каптура для мене. На все маєш півгодини.
Півгодини?
Доки сонце не підійметься над он тією горою. – він іще не договорив, а ельфа вже наче вітром здуло.
І вже сам до себе, обдумуючи ситуацію, Аскольд тихенько промовив: «Багато є на світі, друже Гораціо, що і не снилось нашим мудрецям».

* * *
Король у наших місцях нормальний, а от від його придворного мага краще триматись подалі. Такий чорний весь, очі горять вогнем… Сказано ж – магія! Не проста, котрої навіть я трохи знаю, а якась там вища. Ну, кажуть, вміє він і демонів викликати для того, щоб вони йому служили, і серед ночі в нього таке робиться… Та ельфи різне говорять, кожному вірити не можна. Але мені один казав, а він на тих справах добре знається…
Ер виявився страх, яким балакучим, і через годину я вже знав про цей світ все. Події, звичаї, чутки і легенди, сучасні і тисячолітньої давності, сипалися з нього, як з дірявого мішка. Ми їхали на двох сумирних, але сильних і гарних конях по битому шляху, що вів до столиці, що гордо іменувалася Зореградом.
…війна. Сірі завжди були своїми хлопцями, і я спочатку…
Стій, Ере, я прослухав. Яка війна?
Я йому розповідаю, а він… думав, тобі й справді цікаво. – Ер, здається, не на жарт образився.
Ер, чуєш, ну вибач, гаразд? Розкажи мені, що ти там казав про війну.
Не буду.
А за додатковий срібний?
Ер із хвилю вагався, та потім його обличчя просвітліло.
Давай його сюди. Оп! Спіймав! Дивись, як світиться проти сонця! – захоплено бурмотів він.
Війна, Ере, – похмуро нагадав йому я.
Війна? А, так… так то ж самі дурні чутки! Скажи, ну хто ж в здоровому глузді піде битись із Сірим Народом? Та кажуть, що двом расам стало тісно в одному світі. І король набирає собі армію, влаштовує турніри «для підняття бойового духу населення»… Кажуть, тут не обійшлося без придворного мага, але я гадаю, це вже надто. Не можна ж усі гріхи цього світу спихати на одного ельфа? Крім того, укази підписує король, а такої магії, щоб керувати живими істотами, просто немає. Легенда, щоправда, така була… хочеш, розкажу? В одному…
Досить, Ере, ти вб’єш мене легендами… Зажди… Стій! Ти часом не чуєш того звуку?
Гудить щось… – прислухавшись, із сумнівом протягнув Ер.
І це може бути… – спробував підказати йому я.
Не знаю, – чесно розвів руками ельф.
Ере, цей світ твій, а не мій.
Та знаю я, але ТАКОГО ніколи не бачив! – заволав не своїм голосом Ер, тикаючи пальцем у щось велике і кулястої форми. – Але я чув про них! Це, напевне, демони! Тролі, люди, чорти, або ще якась нечисть…


Розділ сьомий
Арчі:
Ех, велика сила – природа! – я вдихнув запашне повітря на повні груди. – Цікаво, а тут живуть люди?
Якщо іще люди… – Комодор був явно не в дусі.
Комодор, ви чого? Завоювались уже, мабуть, так, що забули, заради чого все це… Сонечко, небо, травичка…
…квіточки! – почувся захоплений писк Аті десь зліва, за кущами. – Дивіться, які вони… Які!..
Отруйні, мабуть, – Комодор похмуро схопився кінчиками пальців за вухо, закусив губу, і, з усього видно, тяжко замислився.
Як така краса може бути отруйною? – праведно обурилась Аті, навіщось назбируючи великий букет блідо-жовтеньких квіточок.
Раптом я щось помітив.
Комодоре, Аті, в нас гості. Там, за деревами, хтось є.
Не знаю, як правильно діяти в такій ситуації, та сподіваюсь, що роблю правильно… я пішов вперед, широко розкинувши руки, показуючи, що в мене немає ніякої зброї. Зупинився за кілька кроків від кущів. Тільки зараз я помітив дорогу, що сховалась за кущами. Постояв так трохи, руки вже стерпли, коли кущі знову заворушились, і з-за них виїхало двоє вершників, що їхали на звичайнісіньких конях. Середньовічний одяг, я одного разу бачив такий 3D-фільм. Першим виїхав той, що на більшому коні й у каптурі. За ним якось боком підтягувався інший.
Привіт! Ми прийшли з миром! – напружено усміхаючись, старанно вимовив я перше, що прийшло в голову. Напружено тому, що помітив неймовірну кількість ножів у того, що в каптурі.
Кодо дрехтуміх? – спитав «каптур». Інший, напевне побачивши вираз мого обличчя, щось пробурмотів і змахнув рукою.
Ну як зараз? Розумієш мене? – спитав «каптур».
Розумію, а що воно було?
Легенька магія, звичайно. Фокус із розумінням мови, – просвітив мене «каптур». – Ви хто?
Ну… Почати з того, що ми – люди… Зажди, ти сказав «магія»?
Люди?! – з жахом перепитав той, що без каптура.
Як ти й казав, Арчі, у нас гості, – втрутився Комодор, киваючи головою в сторону дороги. Там показалось кілька вершників в костюмах «іспанці вирушають до хрестового походу».
Патрульні, – втягнувши голову, видушив із себе вершник без каптура. – Нам торба… Нам прийшла велика, повна торба…
Іменем його величності вас заарештовано, – почувся голос одного з патрульних.
Стійте, ми ж нічого не зробили, – спробував щось сказати я, та мабуть, даремно.
Ви підозріло виглядаєте, дивно вдягнені. За новим указом короля і цього вистачить. В’яжіть їх, хлопці…

* * *
В підземеллі було так, як ми й очікували – холодно, темно і незатишно. Нас кинули до маленького «приміщення» (це – най лагідніше визначення, що спадало на думку), даючи можливість краще познайомитися.
От і природа, і відпустка – додала хорошого настрою Аті.
Вибач-будь-ласка-я-не-знав-що-так-трапиться, – знервованою скоромовкою відповів я.
От навіщо існують правила, – вставив своє вагоме слово Комодор.
Запала нехороша мовчанка.
Ас, а чим ви займаєтесь? Ну, взагалі? – Аті, здається, всюди почувалася, як вдома.
Світи рятую, – знехотя буркнув Ас.
Світи? Ой, це так… цікаво! А можна, я з вами? Ну будь-ласка! Я зараз заплачу, і ревтиму доти, доки не погодитесь! – чесно попередила дівчина.
Світи? – із сумнівом гмикнув Ер. – А звідси нас зможеш витягнути?
Не зможу, – сказав Ас, підводячись із холодної підлоги. – За нами вже прийшли.


Розділ восьмий
Ейлен:
Я якось впоралась із велетнем на самому початку, потім був низенький лисий недомірок, що, зрештою, непогано орудував кинджалами. Виходячи на арену втретє, я вже, здавалось, була готовою до всього. Та хто ж знав, що там буде таке…
З іншого боку арени стояв і знервовано-широко всміхався хлопець. Він тримав меч, причому одразу впадало в око, що тримає він його наче вперше. Дивний якийсь… Не вовкулака, звичайно, але й ельфом не назвеш. Порівняно грубі риси обличчя, що світились якось…
Коли він побачив мене, то поклав меч собі до ніг, переступив через нього, наче через непотріб, підійшов до мене, і, так же всміхаючись, розвів руками, показуючи, що беззбройний:
Привіт, мене звуть Арчі. Не вбивай мене, га? Я тут випадково…
Ага, а я – принцеса Лаордія, – спробувала похмуро пожартувати я. – Сюди випадково не потрапляють. Бери меча.
Та я ж і тримати його гаразд не вмію! – щиро здивувався він. А нічого такий, приємний… Це що, така гра? Увійти в довір’я до суперника, а тоді завдати підступного удару?
Бери меча, кажу, – самими кутиками губ прошипіла я. – Якщо ми не будемо битися, обом буде гірше. Не бійся, я легенько.
Він взяв до рук меча, спробував замахнутись, і закінчилось все тим, що я заледве встигла відбити його удар. Натовп навколо загудів.
Ой… вибач, тобі не боляче? – це ж треба, яка турбота!
Все гаразд, – кинула я, заодно роблячи випад, в останній момент повертаючи меча пласкою стороною леза. Рана чи не рана, а синець буде добрячий. Не хотілося його перемагати одразу… Бідолаха скривився, та одразу посміхнувся тією ж посмішкою.
Ти… й справді принцеса? – ні, він таки дивний.
Насправді мене звуть Елейн, і я така принцеса, як ти людина… – і чого мене раптом так потягнуло на відвертість?
А я і є людина. Розумієш, я вже ж казав, я тут випадково…
Та ти ще й божевільний…
Та ні ж бо, Елейн! Глянь на мене! Я не ельф! Я – людина!

* * *
Арчі:
В підземеллі було темно – в маленьке віконечко зазирали всього лише кілька зірочок, на чому й закінчувалось місцеве освітлення. Приглушені голоси тихенько перемовлялися між собою:
…здається, вони таки докумекали.
Ти про те, що ми – не ельфи?
Угу. От тільки чому вони й цю ельфійку кинули до нас?
Вона розмовляла зі мною. Напевне, хтось не хоче, щоб інформація про нас просочилась. Вона з нами напевне так, про всяк випадок… – я подав голос, здається, вперше за весь вечір.
Але, якщо не хочуть, щоб про нас дізналися, навіщо було випускати Арчі на арену? – резонно зауважив Комодор.
Перевіряють… Поєдинок також був свого роду перевіркою, – голос Елейн ледь здригнувся. – Про вас, людей, ходить стільки легенд… Ніхто досі серйозно не вірив у людей, тих самих людей, що замінили магію чимось… ну, що кожен може тим користуватись… Монітори, кнопки й інші технічні вигадки. А про те, що ви люди, стало відомо, як тільки вас привели до замку.
Як? – «прокинувся» Ас.
Магія, – почулося з іншого кутка, де сидів Ер. – Повірити не можу, я сиджу в темниці із справжніми живими людьми!
Взаємно, – буркнула Аті. – Асе, як вам ідея вибратись звідси?
Неможливо, – безнадійно прошепотів Ер. – Решітку вікна, як і двері не виламаємо, надто сильне магічне охоронне закляття.
А ми магію – технікою! Всі так сподіваються на магію, що навіть не обшукали нас… Де тут у нас лазерна пилочка для нігтів? Якщо виставити потужність на максимум…
Аті! – захоплено вигукнув я. – Це ж… геніально! Чому ти мовчала раніше?
Втікати із в’язниці вдень? – округлила очі дівчина. – Арчі, мають же бути якісь правила етикету! В кінці кінців, це – вульгарно і абсолютно не романтично!
…Як мені набридли анекдоти про жіночу логіку...


Розділ дев’ятий

Король ельфів Лоніель Другий був іще порівняно молодим ельфом. Зараз він саме допивав кубок вина у Зеленому Кабінеті, заспокоюючись після прийому Сірих послів. Ці вовкулаки його вже дістали. Він і сам би не міг пояснити, чим викликана така неприязнь. Просто… як ці звірі можуть називатися рівними його високому Народу?
Раптом до королівських покоїв зайшов церемоніймейстер:
Ваша Величносте, у Вас просить скромної аудієнції Ваш придворний маг Фроліус.
Хай заходить, – широким помахом руки дозволив монарх. – Фроліусе, друже мій, як почуваєтесь?
Дякую, мій королю, все гаразд. Як справи із послами?
Маг був приємним на вигляд ельфом, трохи молодшим за короля. Він носив довгий чорний плащ, в якому по ідеї мав би виглядати загрозливо, але його вічна посмішка вкупі із світлим волоссям та синіми очима псували весь ефект.
Посли… – скривився король. – Та ну тих собак, давайте поговоримо про цікавіші речі. Як просувається робота із заклинанням, що мало би освітити все небо на кілька хвилин різними кольорами? Я хочу, щоби день народження моєї дорогої Лаордії пройшов якомога ефектніше. З того часу, як не стало моєї дорогої дружини, я думаю лише про доньку… А вона в мене… То як там із тим заклинанням? – схопився король, розуміючи, що перед магом виливати душу – не надто хороша ідея, навіть якщо цей маг – вірний Фроліус.
Смію запевнити Вашу Величність, що заклинання до того часу буде готове і перевірене.
От і добре. Фроліусе, розповідайте нарешті, з чим прийшли? Ви ж не просто заскочили побесідувати зі своїм королем?
Ви як завжди праві, Ваша Величносте, – усміхнувся маг.
Фроліус клацнув пальцями і вимовив слово на Мові Древніх. Хоча «слово» не надто добре це описує, радше це був набір звуків, що їх можна було відтворити, лише маючи правильний баритон, такий, як у придворного мага. Лоніель Другий завмер на місці із блідим обличчям. Після цього Фроліус підійшов до короля, і сказав, посміхаючись просто йому в обличчя:
Ну що, Лоніелю, повоюємо? Накажи, щоб війська були готові одразу після дня народження твоєї дочки.
Маг клацнув пальцями, і король глибоко вдихнув:
Фроліусе, ви щось казали?
Нічого, Ваша Величносте. Вам, напевне потрібен відпочинок… Не смію Вас більше затримувати. Дозвольте відкланятись…
Придворний маг уклонився Його Величності, і швидким кроком вийшов із Зеленого кабінету, залишивши розгубленого короля самого.


Розділ десятий
Арчі:
Елейн привела всіх нас до коваля. Вузькоокий Лу піднявся посеред ночі, бурмочучи собі під ніс щось лайливе.
Елейн, дівчинко моя, ти що, хочеш впустити весь трактир гуляк до старого коваля?
Лу, я тобі зараз усе розповім. То ти нас впустиш, чи так і залишиш на порозі? – голос Елейн був серйозний і втомлений.
Лу якусь хвилю розглядав нас, а тоді широко відчинив двері. Через якусь годину ми вже були ситі, а Лу знав про нас все. Навіть те, що ми люди, сприйняв порівняно спокійно.
Назріває війна, всі вже про це говорять. Вам треба тікати, по можливості на нейтральні території, найкраще – в Теплі гори.
Чому «Теплі»? – перебила Аті.
Через кілька згаслих вулканів, – пошепки відповів, штовхаючи її ліктем в бік, Ер, за що і заробив каблучком по нозі. Ер зашипів з болю, тримаючись за ногу, а я вкотре подивувався своїй неуважності: Аті – в чобітках і з каблучком? І Комодор мовчить, дивлячись на таке? А як же «святий» устав?
Дочекавшись, поки всі затихнуть, Лу продовжив:
З вами була Елейн, тож завтра зранку в кузні будуть охоронці. Візьміть собі їжі в дорогу, і всього, що треба… Бережіть мою дівчинку.
Елейн прощалася з Лу дуже сухо, потім раптом рвучко обійняла його, і вийшла, не оглядаючись. За місто вийшли мовчки. Елейн знала лаз, яким ми вибрались за міську стіну. Не через ворота ж нам іти…
Біля узлісся Ас зупинив нас:
Ми із Ером бажаємо вам щасливої дороги, але ми не можемо втікати. У нас тут іще справи…
Це ж які такі справи тобі дорожчі за життя? – спитав Комодор. Він весь час був у поганому настрої, через крок лаючи всіх і все у цьому вимірі.
Світ рятувати буде, – впевнено сказала Аті. – А можна, я з вами? Один раз лише світ врятую, і все? Я ще ніколи-ніколи не рятувала світ!
Якби він був іще точно впевнений, що такий паскудний світ треба рятувати… – гнув своєї Комодор.
Він правду каже, повертатись – це самогубство, – додав Ер.
То я з вами? – аж підстрибнула Аті.
Залиште мене! – скрикнув Ас, тримаючись за голову, і кинувся в хащі. За ним, викрикуючи кожен своє, побігли Ер та Аті. Ми іще з хвильку постояли, дослухаючись до тріскоту галуззя та стихаючих криків.
Вони божевільні? – глипнула на нас із Комодором Елейн.
А… з якого боку Гарячі гори? – питанням на питання відповів я, уникаючи її погляду. Роздумувати про психічне здоров’я дівчини з нашої команди біля ельфійки… чесно кажучи, я й у власному здоровому глузді не був впевнений.
Теплі. Теплі гори. Вони на південь звідси. Підемо…
Знаєш, Елейн, в мене є краща ідея – Комодор посміхнувся, здається, вперше з того часу, як став на тутешню землю. – Навіщо нам йти, коли можна полетіти?

* * *
Аті:
Ми сиділи в трактирі біля в’їзду до міста. Я, бідна дівчинка в чужому світі, ельф, котрий вважався тут нормою, і «рятівник світів». До всього хорошого, нас ще й шукала місцева влада. Про те, що це насправді я у всьому винна, мене не хвилювало… А навіщо, скажіть, хвилюватись? Я певною мірою фаталістка.
Підстаркуватий і абсолютно лисий суб’єкт похмуро розглядав своїх перших відвідувачів із-за барної стійки, час від часу голосно відсьорбуючи зі своєї склянки мутно-червоне вино.
Ми сяк-так перекусили холодним м’ясом, і мовчки потягували таке ж гидке пійло зі своїх, правда, на порядок чистіших, склянок. Всі робили вигляд, що про щось думають. Я намагалася не відставати від них в цій справі, наморщивши лоба і час від часу поглядаючи у вікно на схід сонця.
Чим далі займемось? – врешті не витерпів Ер.
Поняття не маю, – Ас не відводив розсіяного погляду від вікна. – В інших вимірах все було просто – знайшов проблему, ліквідував, застосував щось із трішечки сучаснішої техніки – звичайно, так, щоб цього ніхто не помітив – і знову на кілька днів можна розслабитись. А тут магія якась… Ельфи… Війна з вовкулаками… Не знаю, може це я збожеволів?! – він зробив великий ковток із своєї склянки і знову втупився у вікно.
Тим часом сонце вже встало. Страшенно хотілося спати, я заплющила очі і безапеляційно вмостилася на Асовому плечі. Вже крізь сон пожалілась кудись в простір:
Нудно з вами. От задрімаю на годинку, а тоді піду до того вашого короля, спитаю його, може, він… якийсь… нормаль… й…
Останнє, що я пам’ятаю, перед тим, як остаточно провалитись в солодку пітьму – це чиясь сильна рука, що обіймає мої плечі. Приємно так, затишно…


Розділ одинадцятий
Арчі:
Нашу шлюпку ми знайшли на диво швидко. Сонце щойно піднялося із-за горизонту, і її обшивка сліпуче відблискувала вранішніми променями. Ейлен сказала, що це місце якраз і є нейтральна територія між ельфами і вовкулаками. Ельфійка довго не хотіла заходити на борт шлюпки, в «саме серце чорної Техніки», як вона казала. Але Комодор іще дужче нахмурив брови, я видав своє найніжніше «ну будь-ласка», і вона здалася.
Ми з комодором зайняли свої місця, Ейлен сіла в крісло Аті, заворожено слідкуючи за нами і намагаючись зайвий раз не дихати, щоб чого-небудь ненароком не зачепити.
Комодор усміхався. Видно було, що він щиро радий опинитися у своїй стихії, щоб навколо було хоча би щось звичне. Я ж просто хотів спати. «Нічого, прибудемо на місце – і я захроплю так, що ніякою магією мене не розбудять як мінімум до післязавтра» – подумки втішав себе я.
Ну що, Арчі, як там у нас із герметичністю? – майже весело гаркнув він.
Порядок, Комодоре Бейне! – гаркнув я у відповідь, із силою широко розплющуючи очі.
Центральний двигун?
В нормі!
Кількість енергетичного палива?
Відповісти я не встиг. Наша шлюпка раптом дрібно затрусилася, і в мене з’явилось враження, наче якась гігантська рука відірвала нас від землі. Чомусь в цей момент я глянув на Ейлен: губки міцно стиснуті, побілілі пальчики вчепились в крісло…
Арчі, що це таке?.. – якось розгублено пробубнів Комодор, повертаючи мене до реальності. Сам Комодор відчайдушно щось клацав на пульті управління, щоправда, без видимого результату.
Все закінчилось так само раптово, як і почалось. Шлюпка здригнулась трохи сильніше, мабуть, опустившись на ґрунт, а ми сиділи кожен на своєму місці, тихенько, наче мишки, чекаючи, що буде далі.
Що… воно? – чомусь пошепки спитав Комодор. Я знизив плечима, і десь тут голос, що здається, заповнив весь простір, сказав: «Виходьте».
Що робити будемо? – так само пошепки спитав я Комодора.
Виходити, – прохрипів він. – Якщо їхня сила дозволяє підняти шлюпку, то краще здатися.
Це вовкулаки, – вставила своє слово Ейлен. – Війна з ними іще не почалася, але хтозна, як воно буде далі…
Як це вовкулаки могли підняти нашу шлюпку в повітря? – засумнівався я.
Магія, – просто відповіла вона, і тут я побачив, як в Комодора сіпнувся кутик губ. – Давайте вийдемо, а там побачимо, як воно буде… Попри все, вони непогані істоти.
Комодор скептично підняв брову і натиснув клавішу, що відчиняла люк.
Виявилось, що шлюпка наша приземлилась на галявину посеред соснового лісу. Перед нами, переважно в чорно-зеленому одязі стояли кілька чоловіків невизначеного віку. Невизначеного тому, що всі, як один, були зарослі чорною густою бородою по самі очі.
Так я і знав, – сказав один із них. – Ельфи. Отже, чутки правдиві, і вони й справді озброюються такими штуками проти нас.
Протріть очі, – вибухнув Комодор. – Я не ельф. І Арчі не ельф. Ми люди! І ніякі ельфи не мають нічого схожого на наші шлюпки! Залиште нас в спокої!
Люди… Але ж це тільки легенда!
Ти мені це кажеш? – скептично поцікавився Комодор.
Якщо ви – люди… І ця річ – він показав пальцем на нашу шлюпку – породження Техніки, а ви служите ельфам…
Хай тобі чорт!!! Ми не служимо…
Десь в цьому місці я й зрозумів, що розмова заходить занадто далеко.
Це все дуже цікаво, і я не хочу видатись настирливим, – впхав свого носа до розмови я, – але я голодний і хочу спати. Зробімо так: ви нам дасте шматок хліба з майонезом, покажете наші ліжечка, а говорити будемо потім? Я серйозно, ви чудові хлопці, тільки гостей приймати не вмієте. Коли вже запросили до себе…
Один з бороданів підійшов до того, що говорив з нами, і пошепки йому щось сказав. Той підняв голову:
З вами ельфійська дівчина.
А хіба вже війна? – здивувався я. – Чи це привід для того, щоб бути таким жаднюгою і не поділитись із нами шматком хліба? Особисто я згоден вже й без майонезу.
Бородань замислився – це було видно з того, що він наморщив лоба і погладжував свою бороду, що розвівалася на всі боки.
Добре, – врешті сказав він. – Ми вас нагодуємо і дамо відпочинок, а тоді на нас чекатиме серйозна розмова.

* * *
Коли я прокинувся, Комодор і Ейлен вже снідали. Ночували ми в старенькій з вигляду хижі, абсолютно непомітній знадвору. Всередині неї все було вистелене різними шкурами, на котрих, як виявилось, страшенно приємно спати. Сонце ще не зійшло, але на сході небо вже червоніло. Ого… це ж ми проспали, напевне, не менше, як добу. Я зліз із лежанки, позіхаючи та сонно мружачись, і подався розвідувати, чим же ті двоє так смачно хрупотять. Виявилось, що поки я не вмиюсь, сподіватись на сніданок нема чого, тож я наперед лаяв холодну воду, човгаючи надвір.
Після сніданку я тихцем підійшов до Комодора:
Я щось проспав?
Та ні, «серйозної розмови» поки не було. Знаєш, Арчі, – він подивився на мене довгим уважним поглядом, – говори з ними ти. В тебе це непогано виходить… ну, дипломатія.
Я мовчки кивнув. Озирнувся довкола, глянув у вікно, де самотньо стояла наша шлюпка, і додав:
А власне, що говорити?
Правду, – втрутилась Ейлен.
Не повірять, – безнадійно видихнув я.
Не забувай, це – вовкулаки. Вони відчувають неправду. Тим більше, що тобі нічого проти них приховувати… адже так?
Клята магія… – пробурмотів Комодор.
До хижі зайшли троє – двоє бороданів і невисока молода жінка. Сіли проти нас на лаві, вчепившись в нас колючими поглядами.
Ну, розповідайте, – сказав один із них.
Я почувався, наче студент на екзамені перед суворим викладачем. Почав із самого початку, з часом розпалюючись, хоч і розумів, що якби мені хтось розповів подібну маячню, я б нізащо не повірив. Але вони наче не заперечували… Коли я закінчив, пройшла приблизно година. Сонце встало, кидаючи косі промені через шибку. Комодор обхопив голову руками, Ейлен дивилася на мене величезними очима, тільки вовкулаки залишились, здається, незворушними. Врешті котрийсь із бороданів (я їх досі не міг розрізнити), сказав:
Нічого собі, оце ви влипли…
Ну, відверто кажучи, я сподівався від них трохи іншої реакції, але з іншого боку, він охарактеризував ситуацію на диво влучно.
Я одного не можу зрозуміти, – по недовгій мовчанці сказала жінка з роду вовкулак. – Як ви могли залишити самою вашу товаришку, та й тих двох інших, знаючи, що вони підуть прямісінько до Темного Ельфійського Мага?
Все через демократію? – невпевнено припустив я.
Це я винен, – буркнув Комоддор, все іще тримаючись за голову. – Я капітан нашого судна, і мав наказати їй зупинитись! Ми летимо до тих клятих ельфів, витягати з біди Аті. Космічний Флот Землі своїх в біді не залишає…
Я поплескав Комодора по плечі, сподіваючись, що це його хоч трохи заспокоїть, і пошепки звернувся до бороданів:
Ви нам дозволите вилетіти якнайшвидше? Гадаю, енергії долетіти до ельфів в нас вистачить… До речі, скільки до них добиратись?
Два дні пішки до Зореграду. Чи можемо ми чимось допомогти вам?
Не забувай, вони – люди, і хтозна, чи ми й справді відчуваємо щодо них неправду, – озвався інший бородань, що досі сидів мовчки.
Ельфи також не наша раса, а ми їх відчуваємо добре. Крім того, їхня історія так скидається на божевілля, що може бути тільки правдою, – він підморгнув мені, а тоді повторив:
То ми можемо допомогти вам, люди?
Дякую, ви й так дуже допомогли, – підняв голову Комодор. – Арчі, не сиди на місці, готуй шлюпку до зльоту.
…Коли ми вже піднімались на борт шлюпки, та сама жінка, що була в хижі, схопила Ейлен за рукав, зазираючи їй в очі:
Еельфійська дівчино, бажаю тобі удачі. Ніхто з нас не хоче війни… – рвучко обернулась і пішла геть. Ейлен ще із хвильку постояла, дивлячись їй услід, а тоді рішуче увійшла досередини шлюпки.

* * *
Вовкулаки дивилися, як породження Техніки здійнялося в повітря. Радник підійшов до Старійшини з питанням:
Чому ти відпустив їх? Ми ж і справді не можемо бути впевненими в тому, що саме вони зроблять.
Старійшина помовчав, за звичаєм погладжуючи бороду, а тоді тихо сказав:
Чому ти не хочеш дивитись в суть речей? Скористатись із Техніки ельфи не зможуть – це все одно, якби люди захотіли вчитись магії. Потрібні довгі роки, щоб опанувати це мистецтво. А ще Люди цікавлять ельфійського мага, а він – сильний супротивник. Люди йдуть проти нього, і якби їхній слід урвався у Вовкулак, війна могла би розгорнутись швидше. Ми ще не готові до війни.


Розділ дванадцятий
Ас:
Аті заснула в мене на руках, і я, не чекаючи від неї такої підлості, розгубився. Хоча… в дечому вона була права – після їжі я відчув, що стомлений, як ніколи. Іще один срібний полетів в Ера, він його вправно, як завжди, спіймав, і вже через хвилину я ніс дівчину по крутих сходах на другий поверх, де мала бути наша кімната.
Коли я зайшов, Ер впівголоса, щоб не розбудити Аті, лаяв корчмаря за здирництво – в крихітній кімнатці було лише ліжко та кособокий столик. Корчмар флегматично жував нижню губу, час від часу бурмочучи щось про відсутність бліх. Поки вони сперечалися, я вклав Аті в ліжко, сам ліг на єдиний запилюжений килимок поруч і загорнувся плащем. Сон прийшов одразу…

* * *
Прокинувся я від тихих, майже нечутних кроків. Наші двері відчинились, легенько поскрипуючи. Хтось увійшов, тихо і якось обережно дихаючи. Я потай дістав один із своїх ножів, розплющив очі і… нервово видихнув, змушуючи напружене тіло розслабитись. Це був всього лише Ер, що проносив до нашої кімнатки запилюжену пузату пляшку вина. Біля вікна вже стояли дві такі ж, тільки порожні. Вочевидь, Еру чомусь не спалось…
Ельф зубами витягнув корок з пляшки, сплюнув, тихцем лайнувся і зробив величезний ковток. Потім сів біля стіни, поклав пляшку поруч і так завмер, звісивши голову собі на коліна.
Поділишся з другом? – пошепки спитав я, підводячись. Аті іще солодко спала… Ну і нехай, поки в мене нема чіткого плану дій.
Ер мовчки простягнув мені пляшку. Вино було куди кращим, ніж зранку… Я сів поруч нього, дорогою глянувши у вікно. Сонце вже сіло, залишивши по собі гарячу пляму в холодному небі.
Я завжди хотів подорожувати, – врешті вимовив ельф. – І як тільки дізнався, що мені, як графу, як спадкоємцю мого старого, треба привчатися керувати всім отим добром, одразу ж втік. Це було давно… Але я радий, що все так трапилось. Я вільний… Мене носило по таких хащах, де не ступала нога… ні навіть лапа. – В його останніх словах я почув гірку посмішку. – Я бачив істот, в яких давно не вірять… Водяники… Тролі… Можна сказати, життя поклав на те, щоб знайти Драконів, але не бачив жодного… Лише один відпечаток лапи, один-єдиний! – Ер знову приклався до пляшки, і пив доти, доки в пляшці не залишилась тільки половина. – І тут з’явились ви… Ти, вона, і ще ті двоє… Розповідаєте про інші світи…

* * *
Аті:
Я прокинулась від голосу Ера, хоч він і був дуже тихим. Ледь-ледь потягнулась в ліжку, не розплющуючи очей, і знову притихла. Я ще досипáла, і зараз не дозволила би нікому й нічому розбудити мене, змусити якось рухатись… Той же ритмічний голос, котрий мене розбудив, як не дивно, заколисував. Десь тут я почала ловити сенс…
… один відпечаток лапи, один-єдиний! – сказав Ер, і по недовгій паузі додав: – І тут з’явились ви… Ти, вона, і ще ті двоє… Розповідаєте про інші світи… На мене це діє, як місяць на вовкулаку. Виявляється, я стільки ще не бачив… Слухай, я дуже не… Коротше кажучи, ти можеш мені допомогти? Ну, я маю на увазі, втекти в інший світ?
Останні слова були сказані пошепки, але тон був такий, наче смертник просив про помилування. Я обережно, щоб не помітили, розплющила одне око… Хлопці сиділи біля стіни, Ер дивився на Аса, чекаючи, поки той щось відповість. Ас забрав раритетну пляшку з Ерових рук, і зробив великий ковток. Ну так, так, справжні чоловіки, без пляшки ніяка розмова в них не клеїться – роздратовано думала я, але мовчала. Надто цікаво послухати, що той неземний пройдисвіт скаже…
Ас глибоко зітхнув:
Колись я теж був отаким, як ти… Цікавим до всього. Вісімсот років тому мене перестрів один із таких… ну, як я зараз, і сказав, що в мене є всі дані – сміливий, витривалий, із гнучкою свідомістю… Спитав, чи хочу я вічно жити і мати все, чого забажаю. Я, звісно ж, хотів – в мене тоді було препаскудне життя хлопчика на побігеньках. Він віддав мене до Школи, де за допомогою всілякої техніки через два дні моя голова була напхана знаннями, а тіло – силою. Той, що мене підібрав, пішов на пенсію, і я зайняв його місце. І ось зараз я – з прекрасним тілом, ще порівняно молодим розумом, але стомлений. Хочу тиші і спокою. В мене нема відпусток – тільки постійне очікування чергового завдання. І тут ти буквально випрошуєш остогидлу мені роботу. Подумай добре, воно тобі й справді треба? Потім буде пізно… – Ас хильнув іще раз, передав пляшку Еру, і продовжив: – Я хочу нарешті осісти, мати кохану жінку, котра буде зі мною постійно, хочу поратись біля своїх троянд, котрі періодично сохнуть через мої часті відрядження… Я просто не можу їх весь час підливати, – якось винувато закінчив він. Запанувала тиша, котра перервалась лише приглушеними голосами на першому поверсі – це робочий люд стікався до корчми після роботи, щоб випити чарку та послухати останні новини.
Гм, «хочу нарешті осісти, мати кохану жінку»… Аскольд – явно перспективний хлопець, хоч і хиляє того вина надто багато, – якось із насолодою подумала я. Ні, я, звичайно, завжди мріяла про величезну купу троянд, котрі буде доглядати безстрашний чоловік, але Ас мені й просто так подобався… Гарний, впевнений у собі, з чуттєвим голосом… Все, вирішено: його треба спокусити.
Негайно!
Умм-у-а-а-ах! – промуркотіла я, вигинаючи спинку. Ас був до ліжка ближче, тож він встиг нахилитись до мене швидше, ніж Ер:
Доброго ранку, Аті, вже вечір надворі, – і усміхнувся такою ніжною-ніжною посмішкою… Ер розчаровано опустився назад, на підлогу, де його чекала майже порожня пляшка. А я дивилася в очі Асу, і…
…і чмокнула його в кінчик носа, одразу ж заховавшись під ковдрою, давлячись зі сміху. Він тільки встиг сказати «Ах ти ж…», і помстився мені тим, що залоскотав майже до смерті. Ідилію перервав Ер, котрий чомусь похмуро нагадав, що сонце давно вже сіло, а в нас поки що немає й натяку на план дій. У-у-у, зануда…

* * *
Ас:
Ми прокрались до палацу. Сонце сіло приблизно години чотири тому, а нам іще треба було відшукати покої короля. З охороною проблем не було – я «знімав» солдатів Його Величності мініатюрним пістолетом, зарядженим капсулами зі снодійним – дієво і гуманно. Ер йшов попереду, оскільки тільки він один серед нас відчував згустки охоронної магії. Нейтралізувати їх було практично неможливо, приходилося обходити, в найважчих випадках використовуючи мій лазерний промінь. Принцип той же, що в пилочки для нігтів Аті, але ще менший і відчутно сильніший. Ми просто пробивали ним стіни…
В одному з вікон я побачив, як із-за горизонту піднімається сонце. Погано, дуже погано… Сподіваюсь, король має свої маленькі слабкості, як-от поспати довше, ніж годиться. В усіх вимірах королі – лінюхи, виключення з цього правила рідкісні.
Врешті-решт після довгих блукань ми наткнулись на королівську опочивальню. Король Лоніель Другий спав сном немовляти у величезному ліжку, прикрашеному шовком та різьбою золота, що тьмяно виблискувало в місячних променях. Ер запитально дивився на мене, однією рукою сколупуючи зі ліжка золоті прикраси. Взагалі складалося враження, що він цілком захоплений пригодою, і чхав на будь-яку відповідальність…
Ер, перестань! – пошепки спробував його зупинити, але цей негідник глянув на мене такими невинними очима…
Та він і не помітить, а ці фінанси допоможуть мені в…
Шшш!!! – зашипіла на нас Аті. – Гляньте, ви розбудили його.
Так і планувалося, – буркнув про себе Ер, продовжуючи обдирати ліжко.
Король і справді заворушився. Я за старою звичкою увімкнув диктофона, захованого за ремінною пряжкою. Надворі раптом щось загуркотіло. Ми здивовано перезирнулись…
Хто тут? – мляво спросоння запитав король, все іще не розплющуючи очей.
Люди, – нахилившись над ним, муркнула Аті. – Шановний, вибачайте, що перериваємо ваш сон, та в нас є кілька питань… – Ельфійський король підстрибнув у своєму ліжку, величезними очима дивлячись то на Аті, що сиділа поруч нього, то на Ера, котрий марудився, виколупуючи зеленого камінця з його ліжка – смарагда, напевне, то на мене, темну фігуру в кутку… Я ж насолоджувався видовищем.
Так от, – продовжувала Аті, – що це за воєнні дії починаються в королівстві? Війна – це передусім масове вбивство, а вбивати не можна. Це погано, – і Аті помахала пальчиком перед королівським носом.
Охорона! – пискнув Лоніель Другий.
Та сплять вони, – пробурмотів Ер, приміряючи свого кинджала до смарагда… Здається, виколупати його важче, ніж здається. Щось бабахнуло, і Ер відлетів на два кроки назад, приземлившись на спину.
І тут охоронна магія, – ображено простогнав Ер, тримаючи, втім, смарагд в руці.
Ось ви де, – почувся з дверей голос. Там, посміхаючись, стояв молодий ельф із світлим волоссям, яке підкреслював довгий чорний плащ.
Фроліусе, тут, здається, люди… Чи я зовсім збожеволів?! – пробелькотів король.
Усе гаразд, Ваша Величносте, це – друзі, – так само посміхаючись, сказав молодик.
Я саме хотів випустити в нього капсулу снодійного, позбавляючи нас проблем, та він почав читати якесь заклинання, що одразу позбавило мене можливості рухатись. Краєм ока я бачив, що щось подібне коїться і з Аті. А от Ер разом із королем, здається, просто впали в транс. Якийсь різновид гіпнозу, чи що… Маг підійшов до мене:
Гм… свідомість залишилась неушкодженою, але тіло паралізоване. Дивно воно діє на вас, людей. Жаль, виходить, я не можу вас використати… Прийдеться від вас позбавитись. Спочатку я витягну з вас усі знання про техніку, а потім… Зрозумійте мене, передусім я – учений, – в його голосі прослизнули нотки вибачення. – Мені й справді дуже прикро, що так сталося… Слухай, а де решта? Двоє людей, і, здається, з ними була ельфійка? – він раптом замовк, наче прислухаючись до чогось. – Гм, здається, от і вони… Агресивні якісь… Зараз нашої компанії побільшає.
Я прислухався. І справді, за дверима ледь чулися кроки.
Вперше за вісімсот років я відчув, що місія за крок від повного провалу. Жаль, що я не впорався. «Бідолашна Аті» – чомусь подумав я перш, ніж кімната наповнилась блискавками.


Розділ тринадцятий
Комодор Бейн:
Вперше за багато часу я відчув, що сповнений сили і рішучості. Напевне, через те, що добре виспався… Думки зібралися в моїй голові, створюючи якийсь цікавий, але впорядкований безлад. Дивно, та мені вся наша пригода починала подобатись. Зараз життя нашої команди були залежні від мого керівництва. І цей юний Арчі має прекрасні перспективи… Голова в нього на місці, моральні якості на висоті, дипломатія і разом із тим простота… Якщо ми потрапимо додому, підвищу його на два… чорт з ним, одразу на три ранги. Аті треба витягнути будь-якою ціною… Ех, зараз повеселимося!
Арчі, заходимо на посадку!
Де сідати будемо?
Та просто перед дверима їхнього палацу!
А ми не пошкодимо їхні будівлі? – із сумнівом протягув Арчі.
Хлопче, накази не обговорюються, забув? Крім того, що тобі важливіше: їхні халупи чи наша Аті?
Слухаю, Комодоре.
От так би й одразу. Ні, три ранги йому забагато, хай і за два спасибі скаже.
Арчі, з посадкою, мабуть, я впораюсь і сам, а ти відчини скриньку з написом «Надзвичайна ситуація», і витягуй на світ всі бластери. Перевір їх готовність. Буде жарко. Ейлен, ти з нами?
Я з вами, – почувся напружений голос ельфійки. – Тільки до Технічної зброї я не торкатимусь.
Біс із тобою. Арчі, що там з бластерами?
Порядок, Комодоре!
Гаразд. Хапайтесь хто за що може, посадка буде жорсткою.
Слідкувати за навколишнім я міг лише через прилади і одну відеокамеру, що давала досить-таки убоге зображення. Нас кинуло вліво (я заледве не вибив собі зуба об панель приладів), і все стихло. Нормально, могло бути й гірше.
Арчі, люк! – гаркнув я, і лише тоді помітив, що він вже його відчиняє. Молодець хлопчина, ловить темп.
Ми вибігли назовні. Виявилось, що шлюпка частково протаранила одну із «неприступних» стін. Ну що ж, принаймі не втратимо час на пошук дверей…
Ми бігли по, здається, нескінченних коридорах, раз-у-раз спотикаючись об тіла охорони та прислуги, що лежали на підлозі. Ні одного мертвого, всі вони наче одночасно заснули. Це насторожувало… Важкі бластери заважали бігти. Арчі молодший, йому легше, через те так трапилось, що очолював нашу групку саме він. Я хотів наказати йому триматись позаду, та чомусь лише сильніше стиснув зброю і намагався не відставати. Кілька разів ми бачили свіжі проломи в стінах, і Ейлен сказала, що краще бігти саме через них. Арчі спитав, чому так, на що вона відповіла коротко: «Магія». Я лайнувся крізь зуби, і ми полізли в пролом. Зрештою ми добігли до величезних, оббитих чимось дорогоцінним дверей, і перш, ніж я встиг щось вдіяти, Арчі сказав «нам сюди», і забіг всередину.
Я тільки встиг побачити, як хтось в довгому чорному плащі витягнув руку назустріч нам, і кулька світла полетіла Арчі просто в груди. Я рефлекторно натиснув на гашетку бластера. Той, в чорному плащі, здивовано глянув на мене, потім на дірку в себе на грудях розміром із мій кулак, вимовив одне-єдине слово «Техніка…», і повільно, наче в сповільнених кадрах фільму, опустився на коліна, винувато усміхнувся, і… впав обличчям униз.


Розділ чотирнадцятий
Ейлен:
Я побачила, як Арчі впав, і одразу все зрозуміла. Бойова магія! Після такого пульсару не виживають. Якось відсторонено спостерігала, як Комодор вбив найсильнішого ельфійського мага просто в королівській спальні, як наче після довгого ступору всі почали приходити до тями, включаючи самого короля, що так і сидів у себе в ліжку… Арчі мертвий. Згадалась чомусь його посмішка, коли ми вперше зустрілись – тоді, на арені, коли він відмовився битися зі мною. І раптом всередині мене щось увірвалось, і я крикнула на весь голос:
Всі геть з кімнати!
Дівчинко, ти чого? – співчутливо спитав Комодор. Тільки зараз я помітила, що всі дивляться на тіло Арчі, всі… крім короля. Він крутив головою навсібіч:
Пояснить мені хто-небудь… що тут коїться?! – істерично вигукнув він.
Я страшенно розлютилася. Не можна ж гаяти ні хвилини! Вихопила меча, і крикнула знову:
Всі геть, інакше я за себе не відповідаю!
Першим мене зрозумів Ер:
Гадаю, нам справді слід вийти, – сказав він, виштовхуючи всіх по одному в коридор. – Дівчинка знає, що робить. Я вам потім все поясню, ви ж не знаєте… А ти чого розлігся, Лоніелю? Тобі особисте запрошення потрібне? Або виходиш, або… – Ер виразно показав королю ельфів кулака.
Ти не посмієш! – крикнув Лоніель.
Рахую до трьох – процідив крізь зуби Ер. – Один…
Коли всі були вже в коридорі, він сказав, зачиняючи за собою двері:
Ти там той… ну, скажеш, коли можна вже заходити… – я суворо глипнула на нього, і він швиденько додав: – Мовчу-мовчу… Мене вже нема! – і зачинив двері.
Я торкнулась однією рукою лоба Арчі, іншу поклала навпроти його серця, і почала тихенько наспівувати древнє, як світ заклинання, що його вчать кожну ельфійську дитину, і яким можна скористатись лише раз в житті.

* * *
Ас:
Коли ми всі вийшли з королівської спальні, я замислився. Виходить, насправді головним винуватцем усього був маг, котрий на даний момент вже мертвий. Отож, моя місія тут… закінчена? Якось не так я уявляв це собі. Вийшло просто і банально – оцей чоловік з іншого виміру, Комодор, насправді зробив мою роботу одним пострілом. Підійти б до нього, подякувати, чи що…
Лоніель Другий в довжелезному білому халаті нервово тупцяв збоку. Врешті підійшов до мене, і якось невпевнено, пошепки спитав:
То… чого ж ви насправді хочете від мене? І як ви примудрилися обійти охорону? Ви вбили всіх?
Заспокойтеся, Ваша Величносте. Охорона спить, і спатиме ще приблизно до вечора. А хочемо ми від Вас одну маленьку дрібничку: не розпочинайте війну проти вовкулак.
Війну? – зробив здивовані очі король. – Навіщо мені воювати? Я ж іще при тверезому розумі.
Ну-ну, – із сумнівом пробубнів Комодор.
І тут мою увагу привернула Аті, що уважно слухала, як їй щось тихенько розповідав Ер:
…сім років. І якщо якийсь ельф помре від наглої смерті, і його тіло іще не вистигло, можна прочитати це заклинання, і мертвий оживає. Не знаю, чи подіє це на людину…
Арчі може ожити? – перебив Ера Комодор.
Хтозна, – здвигнув плечима Ер. – Це заклинання, крім душі Арчі в його тіло додасть іще щось від душі Ейлен… Не знаю, що з того вийде, але після такого обряду ельфи зазвичай утворюють міцну сім’ю…
Сім’ю? – нахмурившись, перепитав Комодор.
Ну, це питання більш філософське… У вас, людей, є таке почуття, як кохання? Ну от, а що таке кохання, ніхто з вас, звісно, не задумувався. В нас кажуть, що це – одна душа в двох тілах. Як показує досвід – правильно кажуть…
…Через кілька хвилин із-за дверей вийшла Ейлен.
Він зараз спить. Якщо можна, перенесіть його на ліжко, бо ж простудиться іще.
Сама ельфійка виглядала блідою й виснаженою. Ер та Комодор вклали Арчі на королівське ложе, а тоді вмовили Ейлен прилягти поруч нього. Сам король дивився на все те дійство, остаточно відчуваючи себе лишнім у власній спальні. Потім якось знічено пробурмотів: «Піду я, перевдягнусь, чи що…» - і почовгав шукати слуг, що поховались невідомо де, тихцем лаючи їхню лінь та боягузтво. Ніхто його не зупиняв…

* * *
Бачив? – вже надворі запитав мене Комодор. – Я про Арчі. Вуха в нього той… якимись гострішими стали, ну, як у них всіх.
Я помовчав із хвильку, мружачись проти яскравого сонця.
Головне, що хлопець вижив.


Епілог
Три дні потому:
У Великій Камінній залі з самого ранку точилася суперечка:
Вісімсот років неодружений! Ні, так не можна. Бери мене заміж, будемо жити разом, поливати твої троянди і разом йти на завдання. Вісімсот років, подумати тільки! Розпустився зовсім!!!
Аті, але ж я…
Я вже вісімнадцять років Аті!
Хіба вісімнадцять? – недовірливо примружився Ас.
Мені завжди вісімнадцять, старий негіднику! І де тебе вчили манерам? Ти ще за це отримаєш!
Аті, але ж я не можу отак, не попередивши начальство…
Ах, начальство?! А не взяв би ти своє начальство…
За цією сценою трохи збоку спостерігали Комодор, Ер, Арчі та Ейлен.
Аті додому точно не полетить, – чомусь задоволено констатував Комодор. – Ну а ти, Арчі?
А хіба в нас є паливо для повернення назад? – здивувався він.
Є, як не дивно. Коли я пояснив королю, чого мені треба, він зігнав цілий полк магів, щоб тільки спекатись цієї «Техніки». Я спочатку не хотів підпускати їх до бойової машини Землі, але гірше вони б і так не зробили… Як не дивно, прилади показують, що в нас пального повен резервуар. Будемо лише сподіватися, що крім палива вони там нічого не понастворювали.
Та ні, Комодоре, я залишаюсь. Ми тут з Ейлен подумали, і… Подамся я, мабуть, до старого коваля Лу в учні. Стану ковалем, винайду чорнильну ручку, ще якісь дрібниці…
Ковалем? – скептично перепитав Комодор.
Все ж краще, ніж рядовий.
А я хотів тебе підвищити до майора…
Не піде.
Ну тоді до…
Все одно не піде, – Арчі усміхнувся, дивлячись на Аті з Асом. – Комодоре, я твердо вирішив.
Двох членів екіпажу посіяв невідомо де… – пробубнів Комодор. – Це ж трибунал! А я так хотів спокійної пенсії…
А візьміть з собою мене! – втрутився Ер. – Ну, я ж ельф… Як я зрозумів, у вашому світі з ельфами негусто, і магії нема… А я все-ж таки знаю кілька фокусів, може, й знадоблюсь, коли що.
Ех, гуляти то гуляти, – скривився Комодор. – Лізь до шлюпки, тільки не тисни ніякі клавіші, поки не дозволю, чув мене? Зліт через годину.
Слухаю! – клацнув каблуками Ер. – Дозвольте виконувати?
Та йди вже… – кислим голосом дозволив Комодор. Та коли ельф відійшов на пристойну відстань, самовдоволено усміхнувся: – А хтось сумнівався, що з ельфа може вийти хороший солдат. Головне – вміти навчити! А все решту… – Комодор зробив жест рукою, наче відганяючи муху. Десь там далі чулись голоси:
Ти й справді ніколи не чув про сині троянди? І ти хочеш, щоб після того я тобі довірила квіти?
Аті, але ж це мої квіти…
Нічого подібного! Коли ти вже зібрався одружуватись на мені, то й квіти будуть не твої, а наші!
Аті, дорогенька…
Аті подивилась на Аса ніжним-ніжним поглядом:
Ас… Візьми мене додому, добре? Я так хочу до тебе…
Добре, Аті. Добре…
Уявляю собі, як виглядатиме мій звіт про експериментальний політ на столі у начальства, – сказав, підводячись, Комодор. – Ну гаразд, я йду, подивлюсь, як там Ер… Вже й летіти би пора. Принаймі сподіваюсь, що я потраплю в свій вимір…– І, коли Комодор вже виходив за двері, Арчі краєм свого загостреного вуха спіймав його бурмотіння: «Клята магія».