Двадцять другий

Глибокі сутінки вкрили гори. Маленька хижа виглядала аж надто ненадійно під сильним вітром. Всередині виднівся маленький вогник, та чулися віднесені вітром уривки жіночих голосів – одна майже істерично благала про щось, інша її заспокоювала.
Біля однієї стіни щось поворушилось. Тепер стало видно, що то – чоловік, що підвівся з лавки біля стіни. Він нервово ступив кілька кроків проти вітру, ледь тримаючись на ногах, постояв так трохи, і повернувся назад.
Нервуєш? – насмішкувато почулося в нього над вухом.
Чоловік різко повернувся на голос. Біля нього просто в повітрі зависла мініатюрна фігурка дракончика, що відливала золотом. За розміром він не був більшим за долоню чоловіка.
Нервую – з викликом кинув він. – Ти б також нервував, якби мав зараз стати батьком.
Розслабся, все буде нормально – по-панібратськи всміхнувся дракончик. – Твій малий схожий на тебе, і теж буде магом, як і його перший син, і син його сина... Ну і так далі.
Він же іще не народився! І... магічні здатності не передаються... Чекай, звідки ти знаєш, на скільки він буде на мене схожий? – раптом схопився чоловік.
Пророцтво... – повагом відповів дракончик і видихнув кілька іскорок. – Ну, знаєш, я заглянув у майбутнє, і побачив, як твій малий... – і тут дракончик підлетів до самого вуха чоловіка і щось таємниче зашепотів, під кінець захихотівши, наче розповівши непристойність.
Обличчя чоловіка втягнулось в гримасі крайнього подиву.
Ругре, ну ти й паршивець! – врешті видихнув він, доки дракончик давився сміхом. Змахнув рукою, наче збираючись приплеснути його, як набридливцу муху, та дракончик із приглушеним хлопанням зник.
З хижі почувся дитячий плач.
Хлопчик! – крикнула повитуха.
Чоловік вбіг до хижі, щоб поглянути на свого сина. Дитина була неймовірно маленькою. «І де в нього береться стільки голосу?» - ще встиг подумати чоловік, коли немовля сплеснуло рученятками. Коротенький зблиск, що йшов від його долоньок до батькового обличчя, і...
Чоловік стояв посеред хижі, потираючи вуса, яких в нього зроду не було.
«Паршивець» – з ніжністю подумав він.
Ругр не збрехав. Його синочок, здається, теж буде магом.

Кілька тисяч років потому.
7:00. Це – перше, про що я подумав зранку. Чому завжди о сьомій? Чому...
А ну його к бісу. Накрив голову подушкою і постарався не чути... не бачити... не...
7:47. Чорт! Чорт, чорт, чорт, чорт!!! Не встигаю!!! Намагаючись одночасно вдягнути сорочку і штани, я вкінець заплутався і рванув до ванної кімнати вмиватись та чистити зуби. Сніданок... Який іще сніданок?
Ліжко би застелити... Ну, це – вже легше. Клацнувши пальцями, вибігаю на вулицю, краєм вуха ловлячи шурхіт ковдри, що стає на своє місце. Влітаю до свого авто, дістаю із салону шашечки, кладу їх на дах (не надто рівно, але нехай вже), дивлюсь на годинника... 7:59. Встиг. Вмикаю рацію. Якийсь час там чутно тільки шум і тріскотіння, та з часом пробиваються голоси:
...товий.
Двадцять перший – центр – готовий.
Двадцять другий – площа Шевченка – готовий.
Так, двадцять другий – це я. Звуть мене Остап, і я – водій таксі. Мені двадцять три роки, і я...
Двадцять другий, вулиця Сковороди 17.
Рація... Я позіхнув, та все ж треба відповідати – я на роботі...
Це двадцять другий, прийняв вулицю Сковороди 17.
Щасливої дороги, двадцять другий – побажала рація.
Еге ж, дорога щаслива... Дякую аж підскакую – похмуро думав собі я. Кому як, а о восьмій годині ранку своє щастя я бачив тільки в осиротілій без мого вуха подушці...
Привіт, як настрій? – почулося справа. Цей насмішкувато-єхидний голос міг належати тільки одній істоті.
Здоров, Ругр – відповів я кисло.
Що трапилось із найвеличнішим магом усіх шести континентів? – невинно кліпаючи очиськами, пафосно виголошував він. Потім, стишивши голос, змовницьки додав: – Може, дівчина?
Яка ще дівчина? – підозріло зіщулився я. – Ругре, я тебе добре знаю. Що ти там надумав?
Є одне пророцтво – і він захихотів, що мені сподобалось іще менше. – Ой, а можна, я вікно відкрию?
Ругре! Яка дівчина?
Яка, яка... Симпатична. О, дивись, приїхав... Сковороди 17. О’кей, мен, а’л бі бек – і він щез із приглушеним хлопанням.
Недоучка нещасний – пробурмотів я.
Клієнта чекати прийшлося досить довго. Врешті з під’їзду вийшли чоловік років сорока в строгому костюмі-трійці та дівчина мого віку. Непогана така – світле волосся, що за кольором чимось нагадувало Ругрову луску, злегка крупні риси обличчя, проста темна футболка та вільні бриджі... Біля самого авто чоловік схилився, чмокнув її в щоку, відчинив їй дверцята – чомусь поруч зі мною, а не позаду – побажав щасливої дороги і відійшов.
Знову це «Щасливої дороги» - подумав я. Потягнувся до рації.
Двадцять другий, Сковороди 17, зустрів.
Щасливої дороги – відповіла рація. Я ледь не завив від цих двох слів. Глибоко зітхнув, і тільки після того повернувся до дівчини:
То куди будемо їхати?
Вона не відповіла. І тут трапилось щось незвичайне. Її голівка наблизилась до мене, і... впала мені на груди. Ну, я звичайно, знав, що я симпатичний, але ж не до такої степені... І тут помітив ще одну деталь.
Зовсім дрібничку.
В її шиї з іншого від мене боку – з боку відчиненого вікна – стримів метальний ніж. З рани фонтаном била кров. Я очам своїм не вірив. І я зробив те єдине, на що був тоді здатен. А саме – заволав не своїм голосом:
Рууууугрееееее!

...Через деякий час дівчина сиділа на сидінні поруч, нервово потираючи вже здорову шию – якщо ви не помітили, ваш покірний слуга має деякі вроджені магічні здатності... ну, і хороших друзів. Доки дівчина займалася перевіркою власної шиї на життєздатність, я зашипів на дракончика:
Ругре, ти чому відчинив вікно із пасажирської сторони?
Ну, ти знаєш... видіння... пророцтва... – непевно бурмотів Ругр, вимахуючи передньою правою лапою. – А взагалі, треба ж вам якийсь привід для знайомства.
Вухам своїм не вірю! Привід для знайомства? Оригінально... Ти б іще ядерну війну влаштував!
Ти чого напався? Бачиш, юна леді дивиться на тебе з ноткою недовіри – вона ж мене не бачить, а розмовляти з невидимим драконом в салоні власного авто – це, вибач... – і він виразно покрутив лапою біля скроні.
Я не знайшов нічого кращого, як гаркнути:
Ну то покажись їй!
Дракончик зітхнув, та скорився:
Привіт! Я – Ругр, цей телепень – Остап, а ти, мабуть, Солька?
Дівчина знову похилилась в мій бік.
Нервове потрясіння – спокійно констатував Ругр. – Тебе б ото майже вбили, зцілили і одразу вперше показали живого дракона...
Я нервово зиркнув на дракончика:
І що тепер робити?
Слушно, юначе, питати поради в старших – голосом лектора почав він, та одразу зірвався на веселий рик: – Як то що? Приводи панянку до тями та гайда в ресторан на Перше Побачення!
Я його ледь не придушив.

Дівчина сиділа навпроти нас із Ругром, сьорбаючи міцну каву, нервово позираючи то на мене, то на дракончика. Кілька разів намагалася щось сказати, та щоразу ще міцніше стуляла губки і швидко-швидко кліпала очима, напевне сподіваючись, що це їй мариться.
Дракончик якийсь час спостерігав, та врешті не стерпів:
Вір очам своїм. Остап – справжній, та якщо ти ще маєш сумніви, о дочко невірного Хоми, можеш торкнутись до нього.
Ругре, здається, вона має сумніви щодо ТВОГО існування.
Ги-ги, – почулося з боку дівчини.
Та пішов ти, – незлобно кинув Ругр.
Отож, я – Остап, ця помилка природи – Ругр, а ви… - я принаймі пробував зав’язати розмову.
Сам ти помилка природи! – моментально скипів дракончик.
Я – Соломія…
Казав! Я казав, що вона – Солька! – переможно заволав Ругр.
Хлопці, не знаю хто ви, та мабуть маю вам подякувати… І ще, я, часом, не сплю? Бо таких глюків, як ви двоє, в мене ще не було.
Чув, Остап, ми з тобою – глюки. Так, плати за каву і йдем звідси. Тут нас не поважають…
Хлопці, почекайте! Хоч поясніть мені, що трапилось, бо я вже… - і дівчина схопила голову обома руками.
Не хвилюйся, кицюню, ми з тобою! Ми тебе не залишимо ніколи-ніколи! – дракончик кружляв навколо Сольки, намагаючись зазирнути їй в очі.
Я божевільна… – пошепки сказала дівчина і приречено зітхнула.

Дрейк зітхнув, як зітхав кожного разу, коли в нього виникали подібні проблеми. Е, ні, поправив він себе, ПОДІБНИХ проблем ще не було. Цього разу він проколовся таки істотно.
Піднявся на горище, хильнув склянку коньяку – для хоробрості, – і почав читати заклинання виклику. Спочатку не відбувалось нічого. Згодом блідий туман застелив підлогу, згущуючись в центрі. Обриси фігури, які виникли з туману, були наче з якогось кошмару – висока темна постать в каптурі, що закривав обличчя... Дрейк про себе називав істоту демоном, звертаючись про те до неї, як до господаря.
Чого тобі, смертний? – шипінням озвався демон.
Я... е-е... вийшла помилка, господарю. Дівчина... вона не загинула... тобто все було гаразд, доки...
Я чув достатньо, – перервав його демон. – Достатньо для твоєї смерті.
Дрейк зблід. Його нижня губа трусилася, видаючи весь тваринний жах.
Але це іще можна виправити. Може, воно й на краще... – демон, вочевидь, задумався. – Гаразд, я не показуватиму свій гнів на тобі... поки що. Хай твоє жалюгідне існування буде мені уроком – якщо хочеш щось зробити добре, зроби сам. Та твоя наступна помилка буде останньою.
С-слухаю, господарю...
Демон зник, залишивши після себе клаптик туману. Дрейк дістав з кишені піджака хусточку і витер краплі поту з обличчя. «Легко відбувся» - подумав він. Спустився вниз, глибоко вдихнув, кожною клітиною свого тіла відчуваючи, що він іще живе, хоча щойно був на волосину від смерті.
Сонце цього дня світило особливо яскраво.

…Врешті-решт нам вдалося переконати її в тому, що все це з нею трапилось насправді. На той час дівчинка вже була в мене вдома, озираючись навколо.
Вибачай, тут злегка не прибрано – я, напевне, виглядав зніченим.
Та ні, все гаразд. Це – барліг типового холостяка? Завжди мріяла побувати в такому приміщенні. А де порожні пляшки з-під пива? О, знайшла, під ліжком! А що ще є цікавого?
Вважаєш, даремно ми її сюди притягнули? – пошепки спитав мене Ругр.
Хто ж знав, що вона виявиться такою язвою – так само пошепки відповів я, а вголос спитав: – Послухай, Соломіє, а чого власне на тебе підняли руку?
Дівчина раптом перестала безцеремонно розглядати весь мій «творчий безлад» і всілася з ногами на моє напівзастелене ліжко. «Напівзастелене» - відзначив я подумки. «Кляте заклинання працює тільки тоді, коли я вдома. Треба буде попрацювати над цим».
Пройшла, мабуть, хвилина, а вона все сиділа, обперши своє зовсім дитяче підборіддя на коліна, дивлячись задуманим поглядом у вікно. Я не квапив її. З одного боку, їй треба дати час, а з іншого...
...з іншого боку не так часто на моєму ліжку сиділи ОТАКІ дівчата.
Я підслухала одну розмову. Випадково, звичайно. Спочатку подумала – маячня якась, та зараз починаю впевнюватись... Бачив чоловіка, що проводив мене до твоєї машини? Звуть його Дрейк МакКалістер, він – американець із тутешнім корінням, відкрив тут свою фірму, що займається якимось новітніми технологіями. А я просто шукала роботу, і от... – дівчина шморгнула носиком – далі ти знаєш...
Стоп, все це прекрасно, та що ти почула? Я про розмову – по деякій мовчанці майже пошепки спитав Ругр.
Ну... Я підійшла до кабінету, і почула голоси. Спочатку я хотіла постукати, та потім почула, як чийсь голос сказав:
« - Ти знаєш про Рівновагу – завжди було Добро і Зло, Світлі і Темні. Проста людина – от як ти, наприклад – можеш забрати силу в Світлого, лише поклавши йому руки на плечі і виразно вимовивши своє ім’я. З часом я вкажу тобі на Світлого.
Гаразд, Хазяїне.
А зараз я зникну, а ти замов таксі. За дверима стоїть дівчина. Вона щось чула. Скажи, що вона прийнята на роботу, і одразу...»
Після отого «і одразу» я нічого не чула. Через кілька секунд двері відчинились, і там був лише пан Дрейк. Він сказав мені, що я працюватиму з ним – отак, без співбесіди... що я йому сподобалась... Потім до нього прийшли, і він викликав для мене таксі. Провів мене до авто, і...
Здавалось, іще хвилинка – і вона розплачеться.
Я сів біля неї. Ми отак сиділи, а за вікном за горизонт будівель сідало сонце. А швидко день минув – подумав я. І тепер мене, мабуть, таки звільнять із роботи.
- Ким ти хоч мала там працювати? – по тривалій мовчанці спитав я.
- Секретаркою... – тихо відповіла дівчина.
Ми водночас важко видихнули, і... самі не знаючи, чого, розреготались. Відсміявшись, я важко підвівся, і рішуче виголосив:
Я зараз на кухню, зготую «чо-ніть пажрать», а потім – спати. Цієї ночі я тебе нікуди не відпущу, спатимеш на цьому ліжку. Ми з Ругром – на кухні. Питання є?
Ти маєш телефона? Я подзвоню мамі, а то буде хвилюватись...

Якщо зовсім чесно, то не можна сказати, що я запропнував їй переночувати, лише хвилюючись за її життя. Вона мені подобалась, і...
Я лежав на підлозі, в шпаринку між шторами світив сумний і яскравий місяць. Мене непокоїла одна річ. Чому отой американець хотів її вбити в отакий оригінальний спосіб? Наче довго вагався, чи щось йому заважало... Так, Солька казала, що до нього хтось прийшов. Але таксі... коли збираєшся вбити людину, таксі їй не викликаєш. І Рівновага. Вперше чую, чес-слово. Та якщо таке справді існує, то... ех, надто багато інформації.
- Що ти думаєш про те, щоб піти і розібратись в усьому просто зараз? – почувся шепіт біля мого вуха.
- Ругре! Ти чого не спиш?
- Міг би вже помітити – ми, дракони, не спимо ніколи. Ну то чого б тобі зараз не зганяти на Сковороди 17, і не розпитати в містера Дрейка, що й до чого?

Не питайте мене, яким чином цьому божевільному вдалося мене вмовити. Фактично, він купив мене на довгий чорний плащ, без якого не обходиться ні один супергерой, і «легкий» меч, що так гарно сяяв в місячних променях, і через якого я ледь не надірвався. Я – хлопець двадцять першого століття!!! Та Ругр наполягав, і я, визнавши, що цей пройдисвіт ще ні разу на моїй пам’яті не помилявся, все ж таки почепив його собі на пояс. При кожному кроці він боляче ляскав мене по литці, та дракончик того, здавалось, не помічав. Всі приготування велись в максимальній тиші, щоб не розбудити дівчину. Все було добре, доки я не помітив на своїй чорній футболці під плащем зображення мішені – десь навпроти мого серця.
Що то за мішень? Це ти намалював, художник бісовий, щоб ворогам легше цілитись було? – в моєму приглушеному голосі, напевне, вчувались істеричні нотки.
То не мішень – образився Ругр. – То, якщо хочеш знати, перша буква твого імені. «О» означає «Остап». Красиво, правда? Я сам придумав!
Негайно прибери! – загарчав я на нього.
Отак завжди – старайся для нього, а він, невдячний...
Ругре!
Гаразд, гаразд...
Раптом кухню залило яскраве світло, і доки ми із Ругром мружились, намагаючись зрозуміти, хто, що, і чому, мелодійний голос, що міг належати лише одній моїй знайомій дівчині, промуркотів:
Привіт, хлопчики! Далеко зібрались? Ой, а можна мені з вами?

Коротка, але палка суперечка нічого не дала. Ви ніколи не сперечались із дівчиною, коли та чого-небудь дуже-дуже хоче? Ні? І не варто. Даремна втрата часу й енергії. Потрібно або одразу твердо показати, хто в хаті господар, або втекти, або здатися.
Ми із Ругром здалися.
Власне, я якраз переходив до пункту «втекти», коли Ругр ні з того ні з сього став на її захист:
Та гаразд вже, хай іде. Так буде навіть цікавіше...
Ми ж ідемо до небезпечного темного мага! – запротестував не своїм голосом я, мабуть, розбудивши увесь наш будинок.
Угу – погодився Ругр.
Ми навіть не знаємо, на що він здатний!
Угу.
І беремо з собою дівчинку?!
Угу.
В якої не вийшло стати навіть секретар... а-ай! А, а... пусти... а-а...
Останні мої слова і вигуки пояснюються тим, що Соломія зробила невловимий рух, і в наступну мить я лежав на підлозі власної кухні, без можливості вирватися із чіпкого захвату. Мені в горло врізалося її коліно, що істотно заважало мені приймати подальшу участь в нашій милій бесіді.
Вражає... де ти такому навчилась? – Ругр, здається, був щиро захоплений видовищем.
А ще друг називається.
Курси самозахисту. Недавно закінчила.
Маєш визнати, що вона таки виборола собі право розважитись разом із нами – сказав десь із неосяжної висоти Ругр.
Гаразд, гаразд – сказав вже нормальним голосом я, все іще лежачи на підлозі. Солька, набираючи в легені повітря, щоб запищати, була вже десь біля стелі. Якщо хто іще не помітив, я трохи володію магією, і левітація – один із найпростіших «фокусів» із мого арсеналу.
Остапе, «подушка»!
Для різноманітності цього разу я послухався Ругра. Заклинання «подушка» глушить всі звуки. Доки дівчина беззвучно пищала, відчайдушно брикаючись, я обережно опустив її назад на підлогу, підвівся і благально глянув на Ругра:
Послухай, друже, може, ми все-ж таки залишимо її вдома?

Двоє супергероїв одночасно вийшли з будинку. Вдягнуті в одинаковий чорний і страшенно стильний одяг, ми виглядали впевнено і... гм... супергеройськи.
Ругр летів поруч.
До світанку залишалось іще дві з половиною години.
Е... я б не хотіла бути надто настирливою, та як ми дістанемося... туди? – Солька здавалась злегка розгубленою.
На таксі – бадьоро відповів я.
На таксі? Але ж супергерої не їздять на таксі!
А ми будемо. Таксі №22 до ваших послуг! – я зобразив легкий уклін.
...Ми зупинилися трохи ближче, щоб ніхто не почув звуку двигуна мого авто. Останню сотню метрів ми йшли навшпиньках, перемовляючись лише зрідка і пошепки. Біля дверей сімнадцятого будинку я підізвав поближче Ругра:
Послухай, друже, на тебе покладається велика і небезпечна місія розвідника. Тільки ти один можеш...
Якщо ти хотів зробити з мене шпигуна, то трохи спізнився – змовницьки прохрипів дракончик. – Я вже все розвідав. Так-так, твій старий друг набагато швидший, ніж ти звик про нього думати.
І що? – випалив я.
А нічого! – раптом весело гаркнув він. – Дуй сходами на саме горище!
Тихше! – шикнула на нього Солька.
Я посіпав за ручку дверей. Зачинено. Повернувся до Ругра:
І що далі?
Зараз я тобі покажу, як супергерої вирішують цю проблему. Діяти треба з умінням і... м’якістю, якщо завгодно. Відійдіть-но...
Ми відійшли. Треба сказати, що я одразу відчув щось нехороше. З його почуттям гумору, коли Ругр починає говорити про м’якість...
Неправдиво великий сліпуче-яксравий струмінь полум’я, що вирвався з його мініатюрної пащі, змів вхідні двері, наче пушинку.
Ого... ото й маєш м’якість... а що трапилося з нашим планом пробратися непоміченими?
А в нас був якийсь план? – щиро здивувався дракончик. – І крім того, ну де ви бачили, щоб супергерої прокрадалися, наче злодії? Ви повинні з’явитися в хмарах спецефектів, котрі забезпечу вам скромний я.
Може, досить? – нарешті вибухнула Соломія. – То ми йдемо, чи ні?
Вона мені подобається – виголосив Ругр. – Отже, вперед?
Уррааа! – чогось заволав я, і кинувся на сходи. За мною побігла Солька і полетів Ругр. Якщо там і справді є небезпечний ворог, то вибухом ми все одно його попередили. Не прокинутись від такого міг хіба що мертвий...
Тож, поки Ругр не придумав іще чого «супергеройського», треба було діяти.
Кажуть, дурням щастить...
Я ж сподівався лише на чудо.

...Горищем виявилась величезна кімната, зі смаком обставлена кількома скульптурами. З дальнього кутка виднівся диван і скляний письмовий столик. В центрі кімнати просто на підлозі зображено пентаграму, де поволі матеріалізувалась постать в каптурі. Зліва, стоячи навколішки, показував на мене пальцем Дрейк:
Хазяїне! Це він? Він?!
Постать повернулась в мій бік. І хоч через каптур я не бачив його обличчя, та можу закластись на що завгодно, що маг в каптурі посміхався.
Так, це він. Але спочатку ним займуся я.
Я не сумнівався ні хвилі, що то був маг. Від нього струменями била якась сила, що явно переважала мою. Краєм ока я побачив, що Ругр загнав в кут Дрейка, а Солька розгублено стояла посеред кімнати. І тут я відчув, що мене сковує сила того мага. Я не міг поворухнутись. Хотів крикнути, та не почув власного голосу. Заклинання «подушка», з гіркою посмішкою подумав я. І тут час мовби зупинився. Я побачив Сольку, котра кинулась до мага, Ругра, котрий все ще знущався із Дрейка, самого Дрейка, на обличчі якого завмерла гримаса жаху.
І раптом голос зазвучав у мене в голові. Це... це був не просто голос, а наче картинки... чужі спогади... це складно передати. Все тривало одну мить і – цілу вічність. Ось що я почув: «Привіт, сину. Не бачив тебе сто років! Ох, як же ти виріс! Змужнів... Я теж був колись таким же. Мушу тобі дещо розповісти... Щоб ти міг мене пробачити.
Двісті років тому на світ з’явився чарівник – сильний, вправний, яких не було до нього. З часом він наживав собі ворогів своїм нестримним норовом. І легко перемагав їх, ніби граючись. Він здобув еліксир життя, що дозволило йому якщо не жити вічно, то принаймі настільки довго, наскільки потрібно, щоб згубити всіх. За двісті років він збожеволів, зненавидівши весь світ. Так, він був божевільний, але чаклував ще краще, ніж раніше. А коли тобі виповнилось три роки, мене завербували в армію, що зібрала усіх магів з усього світу, щоб нарешті покінчити з ним. Війна тривала аж досі, і я – єдиний, хто вцілів з усіх магів. Та коли надто довго борешся зі злом, озлоблюєшся сам. Я боюся стати схожим на свого ворога. І... я так втомився. Та я хотів іще раз побачтит тебе. А оця невеличка вистава лише заради того, щоб передати Сольці мою силу, мою магію. Її батько був моїм хорошим другом, і не раз рятував мені життя. А я його тоді врятувати не зміг... Ми боролися до останнього пліч-о-пліч. Я гадаю, що це – найменше, що я можу зробити. Передай їй все, що я тут говорив... Спробуй її навчити, як користуватись новою силою. Так, і ще: передати свої магічні здібності може тільки сам маг. В нього забрати їх не може ніхто. А зараз... прощавай, сину. Прощавай... і попрощайся за мене із Ругром».
Час знову відновив свій рух. Соломія стрибнула на мага, і одразу впала на підлогу – постать в каптурі просто зникла. З вікна почулося завивання сирен. Мабуть, міліцію хтось викликав, почувши вибух, влаштований Ругром – байдуже подумав я.
Блідий американець раптом блискавично підвівся, поклав руки на мої плечі, і щосили крикнув:
Дрейк МакКалістер!
Та годі тобі вже! – не стерпів Ругр, стрімко змінюючись в розмірах. Через кілька секунд він вже ледве вміщався на горищі. Це було прекрасне видовище – величезний дракон, що весь сяяв золотом – від насмішливої милої морди до кінчика загостреного хвоста. Це трохи вивело мене із заціпеніння:
Ругре! Чого ти мені ніколи не показував, що ти так вмієш?
Часу не було – відмахнувся той. А потім наблизив свою вражаюче зубату пащеку до Дрейка, і лагідно вимовив:
Гав!
Дрейк закотив очі й повалився на підлогу.
Нервове потрясіння – констатував дракон.
Це чомусь видалось мені знайомим.
А тим часом почулися кроки на сходах.
Ну то що, чекатимемо на міліцію, чи втікаємо? – Ругр вдарив хвостом, пробивши чималу дірку в даху. – Ну, хто хоче політати?
Велетенський золотий дракон летів понад містом. А на драконі, тримаючись хто за що може, сиділи ми із Солькою.